Сяйво чужої слави

          

Деякі роздуми до 300 річчя Полтавської битви і його визначної архітектурної пам‘ятки – Монументу Слави.

Уряд Росії звернувся до уряду України з пропозицією перенести пам‘ятник Слави з міста Полтави до Петербургу. Пам‘ятник Слави один із визначних монументів, який побудовано на честь Полтавської битви і прославляє “Славу русского оружия”. На Україні неоднозначне відношення до Полтавської битви. Тому з метою збереження видатної архітектурної пам‘ятки – місце монументу в Петербурзі.

З місцевої преси (першоквітневий жарт)

У всі часи і в будь-якій країні пам‘ятники, монументи були провідником певної державної ідеології. Крім того, вони символізували належність міста до тієї чи іншої держави й відображали її історичні традиції, ушановували її героїв. Метрополії зводили на приєднаних землях монументи, що втілювали ідею влади панівної держави. Державна ідея виражалась через прославлення образу монарха (для росіян, це був Петро І) ідеї єдності монархії, держави і народу. В Росії процеси зміцнення національних ідеалів через звеличування пам‘яті героїв минулого, історичних подій, зумовили появу нового типу монументів у 19 століття, які рентраслювали для маси офіційну російську ідеологію, насаджували подібне імперській владі розуміння минулого. Для того, аби фактично позбавити українців власного національного майбутнього, владі потрібно було задекларувати історичну тотожність “малоросів” з “великоросами”. У вподовж ХІХ і І половині ХХ століття на українських тенетах у складі Російської імперії зводили пам‘ятники, що уславлювали минувшину в російсько-імперському насвітленні й пропагували лише російську історичну перспективу. І почалося все із встановлення між 1805-1811 роками монументу Слави на відзначання перемоги російської зброї в Полтавській битві.

Навколо головної площі Полтави, у центрі якої здіймалась тріумфальна колона з орлом, були розташовані адміністративні установи й навчальні заклади губернії і міста. Таким чином Полтава, як центр губернії перетворилася на символ Перемоги російського царату над “малоросійської шатостю”. А орел мав повсякчас нагадувати, за висловом сучасного історика Ігоря Гирича “Хто в хаті господар”.

А тепер трохи історії. Перший план забудови центра міста був складений у 1783 році, по якому планувалось збудувати монумент Слави на торговій площі (зараз Театральна Площа). З цієї нагоди 26.06 1804 було закладено пам‘ятну дошку. Навколо Петровської Площі, на Соборній та Торговій передбачалось збудувати адміністративні будівлі. Але плани помінялись.

В листі генерал-губернатора Куракіна міністру внутрішніх справ від 27.05.1805 говориться: “Сей пам‘ятник (монумент) хоть и был предназначен к построению на торговой площади гостиничного двора, но по великолепию монумента нахожу приличное сооружение его на главной городской круглой площади, которая будет украшена главными двухспаренными зданиями.” Олександр І підтримав ініціативу  Куракіна. Полтавський генерал-губернатор на асигновані йому 400 тис карбованців з Петербургу, викупив землю, на якій знаходився ярмарковий вигін для торгівля сіном і дьогтем. Так на північно-західній околиці, чистому полі було створено коло діаметром 345 метрів, в геометричному центрі якого і почалося спорудження пам‘ятника. Все вирішило місце для монумента слави – торгова площа не підходила, де пам‘ятник можливо було бачити лише в межах площі. Тому Кругла Площа стала  центром міста, а повний план забудови було затверджено у 1805 році. 9 травня 1805 р. іменним указом Олександр І не тільки узаконив спорудження монументу, а і призначив відповідальним за це генерал-губернатора Куракіна. Будівництво пам‘ятниками здійснював губернський архітектор Михайло Амбросимов. Йому належать і перші два проекти монумента. Перший варіант являв собою велику колону з п‘єдесталом із тесаного каменю на невеликій підвищеній площадці, оточений чавунною балюстрадою з тумбами, що завершувалися кулями.

Біля підніжжя колони на п‘єдесталі з чотирьох боків передбачалося встановити композиції з зображенням трофеїв. Колону, увінчану орлом, планувалось перевити стрічкою, а в проміжках укріпити барельєфи з алебастру із зображенням епізодів Полтавського бою. Але проект не був схвалений. Тоді М.Амбросимов розробляє другий варіант, у якому зберігає первісні композиційні принципи: гладка колона спиралася на гранітний п’єдестал у формі куба зі скошеними кутами; навколо основи колони – ті ж бронзові композиції воєнних трофеїв, а на бокових поверхнях п’єдесталу – барельєфи з зображенням в‘язок зброї, перевитих лавровим вінком зі стрічкою, і скрученої кільцем змії; в середині кільця – напис із датою історичної події. Гранітна основа пам‘ятника мала східці та напівкруглі кінці, в яких передбачалося встановити гармати, по верху основи планувалися грати. Але затверджено було проект  петербурзького архітектора Тома де Томона від 1.05.1805 року, який, зберігаючи ідеї та принципи композиції монумента, запропоновані М.Амвросимовим, поліпшив пропорції пам‘ятника, надав основі вигляду уступчастої фортеці з гратами у формі мечів, увів елементи скульптурних прикрас, перемістив барельєфи з п’єдесталу колони на основу, в цілому поліпшив архітектурну виразність колони, змінивши її пропорції, масштаб постаменту. В спорудженні монументу брали участь московські скульптори І.Гордєєв та І.Мартос. До виконання скульптурних прикрас було залучено архітектора Федора Щедрина. Наглядав за будівництвом “каменных дел мастер”. Учень Тома де Томона Леопольд Карлані.

Монумент Слави – чавунна колона тосканського ордера на кубічному гранітному постаменті, що стоїть на ступінчатому стилобаті у формі чотирикутного бастіону, в основу якого вмонтовано 18 гармат (10 з Полтавської фортеці, 8-з Переволочної). Верхня площина огороджена литою чавунною граткою, декоративні стояки якої виконано у вигляді вкладених у піхви мечів, обернених клинком до землі, що символізувало завершення військових дій. Грані постаменту прикрашають горельєфні бронзові композиції з  з римською військовою атрибутикою.

У центрі композиції з південно-східного та півнично-західного боків – великі бронзові кільця у вигляді гадюк, що тримають себе за хвіст.

У кільці на південно-східній грані позначена дата Полтавської битви “июня 27-го 1709 году”.На протилежному боці “окончен в 1809 году”. Однак монумент було відкрито 27 червня 1811 році. Колона – цегляна одягнута чотирма чавунними кожухами, шви між якими закрито трьома пасками у вигляді вінків дубового листя. Колону увінчує півсфера на якій бронзовий позолочений орел з блискавками у кігтях і лавровим вінком у дзьобі, обернений у бік Поля Полтавської битви. На пам‘ятнику була пам‘ятна мідна дошка (яка не збереглася): “Богу благодеявшему, в память победы, одержанной в 1709 году июня 27 Государем России Петром Великим над королем Швеции Карлом ХІІ на сем месте в Полтаве, в блогополучное царствование Всемилейшего государя императора Олександра І заложен сей монумент малоросийським генерал-губернатором князем Курахиным в лет от Рождения Христа 1804 июня 27”.

Висота колони разом з капітелью 10, 35м, орла з піверерою 2,11м. Розмах крил орла – близько 1,30 м, розмір стилобада 12,2х12,2м.

Бронзові прикраси пам‘ятника відлито за проектом скульптора Федора Щедрина коштом імператора Олександра І. Горельєфи бронзові композиції постаменту відображають елементи герба Полтавської губернії часів Олександра І, в ідейний зміст якого вміщена ідея московської помсти. Герб той за малюнковим зразком і за описом виглядає так: “У золотому щиті чорний трикутний пам‘ятник, прикрашений золотою кільцевою гадюкою: за пам‘ятником два зелених стяги з золотими коронованими вензелями царя Петра Великого і держаки червоні з лезами списів; усе супроводжено вгорі двома перехрещеними червоними мечами: із змісту цього герба видно, що в ньому відзначені полтавські події за часів Петра І, тобто переможна для Росії полтавська баталія, символізована, як звичайно, воєнною арматурою (прапори, мечи, списи) і знищення державності України, символізоване гадюкою, похороненою в чорному пам‘ятнику (вірніш – у Піраміді). На пам‘ятнику Слави на двох гранях постаменту відображена гадюка, що тримає себе за хвіст. Немає сумніву що тією гадюкою символізовано також і самого гетьмана Івана Мазепу за його “зраду”. Що в полтавському гербі в образі гадюки представлено саме Мазепу, то маємо доказ у тій вкоріненій російській мистецькій традиції – саме таким способом ненависного їй гетьмана символічно означати. Ось у своїй “Полтаві” Пушкін по втечі гетьмана уїдливо запитує “... но где Мазепа, где злодей?...куда бежал от угрызений змеиной совести своей?...” А ось ще один, не менш виразний мистецький алегоричний образ Мазепи у вигляді змії, утворений ще за часів царя Петра. В одній з алей літнього саду в Петербурзі стояли невеликі мармурові статуї: одна під назвою “Левові щелепи дере (Львиную пасть рвет), друга “Гадюку дере”(Змею рвет)”.

Статуя перша в образі Самсона, що роздерав пащу левові, символізувала перемогу Росії над шведами під Полтавою в Самсонів день 27 червня. Друга статуя була алегорією “ганебної долі зрадника Мазепи” – коло зображали у вигляді змії.

А згадайте пам‘ятник Петру І в Петербурзі і слова з вірша Зінаїди Гіппіус, написаним в роки першої революції:

Как прежде, вьется змей твой медный

Над змеем стынет медный конь…

И не сожрет тебя победный

Всеочищающий огонь…

Де копита Петрового коня в монументі Фальконе роздушують мідяну гадюку: Символ “зради”, може “измены” Мазепи. Тому нічого дивного, що символіка образа гетьмана Мазепи знайшла своє відображення і в Полтавському гербі, історично пов‘язаному із Полтавською перемогою із особою Мазепи.

Фантастичний образ “саможерної змії”, тобто такої, що ковтає власний хвіст, загально вияснювався, як вияв заздрості, ненаситності. Отже “саможерна змія” в Полтавському гербі, на пам‘ятнику Слави, ніяк не могла символізувати “вічності”, як це намагаються преставити деякі історики, геральдисти. Символ “вічності” з найдавніших часів людства, що навіть може від світанку культури, має своє власне графічне означення, свою власну емблему: замкнуте коло.

Це простий, але дуже виразний і гарний символ унаслідувало й християнство, вживаючи фігури кола і на план будови церков-ротонд і на нимби навколо голів святих, і на інших священних предметах. Пізніше символом вічності стала обручка.

Таким чином символ саможерної змії на пам‘ятнику слави мав намір представити “зраду” Мазепи, а це тим більш, що водночас при тому представлявся зручний традиційний спосіб тенденційно розправлятися із своїми історичними противниками через безоглядно пониження їх навіть на невідповідному місті. Треба нагадати, що ще в 1654 році Богдан Хмельницький подарував Полтаві герб: на глазурованому полі – золотий лук зі стрелою вниз, по кутах щита чотири золоті зірки. “Саможерна змія на гербі відсутня”.

Українська національна честь вимагає відкинути такий принизливий, насильно нав‘язаний їй чужою волею невластивий символ і тому для Полтавської землі українською державною національною геральдикою мусить створена інша, відповідно пристойна емблема.

 З будівництвом пам‘ятника Слави, який став домінантою Олександрійського пляцу (Круглої площі) в Полтаві створився ансамбль доби російського класицизму. Це – найзначніший класицистично архітектурний ансамбль на Україні, унікальність якого ще в тому, що тут вдалося синтезувати абстрактні рішення “образцових проектів” Московського архітектора А.Захарова з архітектурою місцевих зодчих, які зуміли з типових елементів, загальновживаних по всій імперії, створити нову неповторну мистецьку цінність. І дивно, що ця пам‘ятка архітектури не попала в список “7 чудес миру”, який визначався у 2007 році.

Емський указ 1876 року остаточно поділив слабку і нечисленну українську інтелігенцію на 2 табори: прихильників ідеї “єдиної і неделімої” і українців – патріотів. Група українців не ставила тоді великої сили, але великою була її ідея, що почала жити власним життям і притягувати щораз нових прихильників. І пам‘ятники в цих умовах влада використовувала як зброю для боротьби з небажаними суспільними настроями й національними прагненнями українців. Це визвало спротив найбільш радикальної частини української інтелігенції. Так ще у 1872 році було вперше пошкоджено пам‘ятник слави. Як пише В.Бугнєвич в своїх “Записки о Полтаве и ее памятниках”виданих в Полтаві у 1902р:”1872году c памятника каким-то «любителем скульптуры» были содраны медные доски, поэтому во время празднования 200 летия юбилея Петра Великого, пришлось прикрыть изъян искусственными орнаментами”.

На мій погляд це був перший супротив ідеї національного гноблення українського народу.

Відкрите протистояння між свідомою українською інтелігенцією та прихильників “єдиної і неделімої” почалося після першої російської революції, коли у 1909р українські громадські організації і політичні партії виступили з ідеєю встановити памёёятник Шевченко до 100 річчя від дня його народження. Ще у 1900 році Микола Міхновський, як гласний Харківської Міської Думи, вніс пропозицію встановити пам‘ятник Шевченко, але Дума відхилила, прийнявши рішення спорудити в Харкові пам‘ятник Лермонтову. З листопаду 1904 року організацією “Оборона України” було здійснено демонстративну акцію над “символом панування Росії” – спробу підірвати бюст Пушкіна у театральному садку міста Харкова. В листівки “Самостійна Україна” – Оборона України було сказано “Пушкін – літератор Московський, що підло і брехливо змалював у своїх творах постать нашого патріота гетьмана Івана Мазепу. Україна досі не має пам‘ятника Шевченко, а уряд не податки, зібрані з українського населення ставить монументи особам ворожим. Шевченко є наш великий поет, а Пушкін – ваш...”

Український історик Костатуха в 1920 році писав “Тільки ненормальні стосунки, що в них доводилося жити українському народові, спонукали до таких гострих виявів національної нетерпимості як замах на пам‘ятник Пушкіну”. Микола Шаповал, член організації при Української народної партії “оборона України” згадує: “Я був переконаний, що доки на Україні нема пам’ятника Шевченко – не сміє стояти інші пам‘ятники”. Подібний характер мала і спроба самостійників висадити в повітря в 1909 році пам‘ятник Слави. Цей вибух був приурочений до 200 річчя перемоги над Шведами. Ця спроба вдалась лиш частково – пам‘ятним  було пошкоджено, але не знищено. Не вдалося підірвати і пам‘ятники Романовим у Києві і Одесі.

Отже в кінці ХІХ початку ХХ ст.. українці виявили своє бажання встановити лише один пам‘ятник Тарасу Шевченкові, але їм завадили це зробити, водночас звели принаймі півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею... нав‘язували міф про єдиний “Руський народ” з єдиною історією, мовою, імперською ідеологією та культурою. Це було ще раз продемонстровано при святкуванні 200 річчя з дня Полтавської баталії, коли до Полтави прибула царська сім‘я. Як писала газета “Полтавський вісник” 27 липня 1909р. біля пам‘ятнику Слави з‘єднаний хор (500 чоловік) під керівництвом Дмитра Ахшарумова виконав фінал опери Федора глинки “Життя за царя”. Святкування набули всеросійського масштабу. Французький економіст, посол до Установчих зборів ще в лютому 1869 року писав “Ціла Європа була переможена Карлом ХІІ під Полтавою. На другий день після цієї перемоги, перший раз москалі дерінітивно вдерлись в Европу, захоплюючи Малу Росію (Україну). Ця перемога являється для них так важливою, що ще сьогодні святкується її річниця, і тоді, коли інші перемоги вже забулися. І тепер ще, русини, названі малоросами, не називають руськими москалів, вони добиваються своєї незалежності і петербургське правительство уважає їх за ворогів, не безпечніших від поляків”.

Минули часи. Під час національно-визвольних змагань українського народу була спроба повернення до своїх традицій, своїх національних героїв. Так 15 червня 1918 року на засіданні Полтавської Міської думи було внесено пропозицію про перейменування майдану “Корпусний парк”, де знаходився Монумент Слави в Мазепин гай. Така назва головної площі міста знівіювала б символіку  на монументі і відродила ім.‘я гетьмана України. На жаль, при захваті влади більшовиками, стара назва була повернена.

Монумент Слави не давав спокій і радянській владі. Всередині 1929 р. Полтавський окрвиконком обговорював питання зняття пам‘ятника, як символа царизму, який “лякає відпочиваючих працюючих мас”. І тільльки втручання бюро Українського комітету охорони пам‘яток культури (УКОПК) заборонило знесення монументу, наголосивши, що мова йде без сумніву про цінну пам‘ятку в стилі ампір.

Під час ІІ світової війни також були зазіхання на пам‘ятник слави з боку українських націоналістів, які знаходились в окупованій Полтаві. Про це свідчить письменник Володимир Старицький (Гофман), який був співробітником газети “Голос Полтавщини Брат Галини В‘юн (голова Українського Червоного Хреста Гришко, “випускник Колими(засуджений при більшовиках) просував у газету і політичні статті. Він наполягав на зруйнуванні пам‘ятника Слави. Пам‘ятник Слави – Українська слава української ганьби і треба його знести. Я сказав йому “Нехай краще свідчить і надалі про нашу політичну глупоту, може таки її переборенню колись сприятиме. І він охолов Та, кажуть і німецькі танки не могли його зрушити, нам його і надалі пам‘ятство лишивши.

Про спроби руйнування пам‘ятника німецькими танками документальних підтверджень немає, хоча в повісті О.Гончара “Земля гуде” такий епізод має місце.

Після ІІ світової війни відбудований пам‘ятник Слави було відкрито 1.05.1953 року. Було здійснено перекладка, шліфування й заміна пошкоджений плит. У 1974 році був виконаний останній ремонт пам‘ятника і здійснена нова позолота орла і вінка.

З проголошенням незалежності України монумент Слави знову привертає ддо себе увагу. На мій погляд, невипадково у 2000 році (як і у 1872) яким-то “любителем скульптури”(див. Бугнєвича) було пошкоджено пам‘ятник: зірвано частково чавунна гратка та горельєфні бронзові композиції: Міська влада зголосила про чергову крадіжку металобрухту і в короткий термін відновила пам‘ятник, забувши свідомо чи несвідомо повернути на горельєфні бронзові композиції списи, які хоч чимось нагадували атрибутику українського козацтва. В місцевій пресі з‘явилося багато статей, які гнівно осуджували руйнацію пам’ятника. Але були і інші думки. Так в невеликому допису надрукованому в газеті “Полтавська думка” читач пише: “від імперських часів Полтава успадкувала візитівку  в образі пам‘ятника Слави, увінчаного орлом, що тримає вінок, який призначений для увінчання перемоги Петра І. Я думаю, що вінок має лягти на братську могилу всіх українців, що стали жертвою тієї “перемоги” протягом 3-х століть. Отже обеліск може бути пам‘ятником спільної історії тільки тоді, коли поруч з ним постане пам‘ятник жертвам”.

В статті полтавського журналіста Ігоря Черчатого порівнюється Трафангальська і Полтавська битва. На його думку Полтавська битва визначила “обличчя” або статус-кво у східній Европі на декілька століть (але не до наших днів), а Трафангальська битва визначила обличчя Західної Європи і до цього часу, Об‘єднує дві великі битви майже ідентичні за структурою Колона Нельсона в лондоні і Колона “Золотий орел” в Полтаві. А роз‘єднує великі битви: для шведів, що зазнали поразку під Полтавою – це подія, яку вони не хочуть забувати; для росіян – це тріумф; для українців – страшна трагедія. Далі автор пише: “А як можна, і чи можна взагалі розрекламувати на весь світ 300 літній ювілей Полтавської битви.. незважаючи на наслідки битви і сучасні емоції треба щоб про Полтаву дізнався весь світ”

Далі журналіст вносить пропозицію, оскільки існують різні погляди на Полтавську битву в Росії, Швеції і Україні, зробити в Полтаві три музеї Полтавської битви: російський, шведський і український.

Невпевнений щодо доцільності створення таких музеїв, але з‘явились і інші пропозиції: так у липні 2007 року Полтавське землячество у Москві підтримало пропозицію мерії Полтави встановити “Монумент Дружби” на честь загиблих козаків, росіян і шведів у полтавській битві. Це мені нагадує славнозвісну “Ротонду Дружби народів” (Біла альтанка) відбудована на честь “300 річчя возз’єднання України з Росією” зі словами на фронтоні “Слава Союзу Радянському Слава, Слава Вітчизні народів-братів”. Знову історія повертається на “Круга своя”. Знову точаться питання: чи потрібні в Полтаві пам‘ятники Мазепи або Петлюри?

Полтавське об‘єднання товариства “Просвіта” ім.. Тараса Шевченка виступило з заявою: “У центрі Полтави стоїть пам‘ятник Слави – пам‘ятник нашого колоніального минулого, неймовірно жорстокого. Те, що зробили “орли Меншикова” з мешканцями Батуріна, низкою інших українських міст і містечок, важко осягнути розумом. Такої садистської жорстокості світ не знав. На противагу цьому пам‘ятнику жорстокості і гноблення українців російським імперіалізмом має постать символ нової України, яка попри весь трагізм і незлічені жертви на історичному шляху, таки здобула і свою самостійність і свою соборність. Як нащадки славного лицарства козацького, сучасні полтавці мають створити у своєму місті таку домінанту, такий символ, який би утверджував незалежність нашого духу у прагненні здобути втрачену свободу і державу. Ним і має стати пам‘ятник Іванові Мазепі.. А поки що міська влада не беручи до уваги, указ Президента України “про увінчання пам‘яті видатних діячів УНР й Західноукраїнської Народної Республіки”, яким передбачено зведення і пам‘ятника С.Петлюри, виступила проти дій держадміністрації, яка ініціювала встановлення пам‘ятного знаку на місці, де планується поставити пам‘ятник. Пам‘ятний знак все ж було встановлено, що стало приводом позову міської влади до суду. В місті йде протистояння між політичними партіями і громадськими об‘єднаннями. В серпні 2007р невідомими особами пам‘ятний знак було пошкоджено.”

Як писав поет Евген Маланюк “Малоросійство  - то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То-неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо-національне. Це – національне пораженство.” Ці слова поет пов‘язує характеризуючи полтавського полковника Мартина Пушкаря, якого називає “батьком малоросійства”. Саме він в боротьбі за гетьманство, зрадив український народ і виступив проти законного гетьмана Виговського. Одержавши поразку він загинув, і відрубану голову Пушкаря було виставлено на показ полтавцям.

І зараз ця кам‘яна голова (пам‘ятний знак) нагадує полтавцям про велику зраду, яка пролила багато української крові і зробила з України велику руїну. Цей пам‘ятний знак , як і скульптурний витвір – пам‘ятник галушкам (на Соборній площі!) не викликав жодного протесту. Тому і з‘явились без проблем. І доки ми б‘ємося то через Петлюру, то через Мазепу, то через Срдючку (пропозиція міської влади зробити Сердючку почесним громадянином міста) символом нашого внеску в цивілізацію може залишитися непереможна полтавська галушка. Мимоволі згадуються слова В.Сосюри з поеми “Мазепа”:

Той не живе, хто жить не вміє

З душею темного раба.

Життя ж – це вічна боротьба!

І тільки сильними народи

Куються в нації, їдуть

Крізь бурі в радісні походи

Торують для нащадків путь.

А поки що монумент Слави зараз, як і 200 років тому символізує “Победу руського оружия”, та трагедію української нації так і є візитовою карткою Полтави.

Полтаво, Полтаво, скажи Україні,

Чому над тобою і досі орел?

Чи краю твого не стоптали Чужинці

Чи не поглумились з пісень москалі?

Полтаво...

А де Чураївна, Мазепа, Петлюра?

Зостались лиш яничари й раби

Н.Поклад

Відомий вчений, віце президент УНР в екзілі Микола Степаненко, характеризуя будинок Краєзнавчого музею в Полтаві, як одне із духовних криниць національного самоусвідомлення і гідності українського народу в той час звертає увагу на пам‘ятник Слави з “кривавим царським орлом на обеліску, “щодень Божий” розриває серце народу – Прометею й випиває його кров”. Що ж до самого відзначення 300-річч полтавської битви, то це має бути реквієм по українським героях та та спільна молитва по всіх загиблих у ті жорстокі роки.

Голова Полтавської обласної Спілки екскурсоводів. Почесний працівник туризму України. Анатолій Чернов