ЗАСНОВНИК ЛАВРСЬКОГО МУЗЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ

             ЗАСНОВНИК  ЛАВРСЬКОГО МУЗЕЮ УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ

                                  (ПАВЛО ПЛАТОНОВИЧ ПОТОЦЬКИЙ)

                                                                               18 травня світова громадськість відзначає

                                                                               Міжнародний день музеїв. Українські музеї

                                                                               створено завдяки колекціонерам та

                                                                               ентузіастам.

 Ми ще мало знаємо свою історію, наших діячів, що віддали своє життя за визволення українського народу від духовного та політичного рабства. До діячів, що заслужили на глибоку шану, найтеплішу згадку і вшанування пам’яті належить великий патріот нашого краю Павло Платонович Потоцький  -  генерал-лейтенант гвардії царської армії, відомий в російській науці як вчений-дослідник історії російського війська, співробітник воєнної енциклопедії російського генерального штабу. В українських наукових колах він був шанований як заслужений збирач української старовини, фундатор великого музею української старовини, який довгий час був окрасою Всеукраїнського музейного містечка в Києві.

  Павло Потоцький народився 12 грудня 1857 в селі Просяниківці Кобеляцького повіту, що на Полтавщині і походив із старовинного козацького роду. Його прадід і дід були старшинами Полтавського полку. Батько – Платон Олександрович служив суддею Кобеляцького повітового суду. Йому належали декілька маєтків на Полтавщині, серед них невеликий маєток в селі Потоки, що біля Кобеляк, звідки і походить їх  прізвище – Потоцькі. Мати – Ганна Петрівна від природи мала неабиякий хист до народної медицини, тому залюбки лікувала всіх бажаючих не лише з Просяниківки, а й із довколишніх сіл. Цей рід нічого спільного не мав з польською родиною графів Потоцьких.

 Дитинство Павла проходило в оточенні великої родини – п’ятьох братів і двох сестер, де панував дух взаємної любові та пошани. Він змалку цікавився історією. Йому показували рештки шведських батарей, - з землями Потоцьких межувала відома Перевалочна, через яку після Полтавської катастрофи рухалися шведи та війська гетьмана Мазепи. В родині дотримувалися козацьких традицій. Так близький родич Віктор Потоцький любив ходити у дорогій гетьманській одежі, а на воротах маєтку у нього майорів козацький червоний прапор. Павло був найменший із братів і вступаючи до Петровської полтавської військової гімназії ( кадетського корпусу) пішов їхньою стежкою. Закінчивши кадетський корпус (1874) він вступає на математичне відділення Михайлівського артилерійського училища в Петербурзі (1874-1877) та Артилерійську академію (1878-1881). Після закінчення Михайлівського училища Павло Потоцький в чині підпоручика потрапляє в діючу російську армію на війну з Туреччиною за Балкани.(1877-1878 рр.). Відомий краєзнавець К.Бобрищев в книзі «Отчий край» приводить анкету, яку заповняв Павло Потоцький у 1929 році, де генерал так характеризує свій бойовий шлях: «З 1874 року до Лютневої революції займав строкові посади від найнижчого чину до генерала від артилерії включно (і командира корпусу). Брав участь у трьох війнах: турецькій 1877-1878 рр., японській – 1904-1905 рр., і світовій 1914-1917 рр. у передових військах. Брав участь у багатьох битвах…». Саме на службі Павло Платонович захопився батальним живописом, дослідженням воєнної історії Росії. Він стає консультантом низки наукових установ, створює військові музеї, коментує архівні документи. Його вабила наукова робота. Потоцький видав 10 книжок та надрукував багато журнальних та газетних статей. Серед них  праці «Гвардия русского царя под Нарвою в 1700-1704 годах», «Столетие  российской конной артилерии», «История гвардейской артилерии» тощо. Друкував він свої статті і розвідки  в часописах «Русский инвалид» та «Правительственном вестнике». Павло Потоцький стає одним із засновників Імперського російського військово-історичного товариства, організатором першого в Росії музею при військовій частині – лейб-гвардії 1-ї артбригади (1896). Серед творчих планів Потоцького було створення загального Військово-історичного музею. Він розробляв теорію музейної справи, принципів формування та збереження музейних фондів.

 Павло Потоцький бере активну участь у Петербурзькому Товаристві дослідників української писемності й мови. Він починає збирати колекцію старожитностей, а згодом книжки та документи виключно з української історії. Вчений-історик С.Білокінь в книзі «Музеї України». Збірка П.Потоцького..» приводить розповідь книгаря Ф.Шилова який знав П.Потоцького як «собирателя литографии и гравюри, особенно на военные сюжеты, а также виды Петербурга и Украины. Это был молодой, очень красивый человек (в чине капитана), средства у него, видимо, были, и он собирал свого рода музей. Особенно хорошо было подобрано все, что касалось не только любимой, но попросту обожаемой им Украины». Потоцький виступає з рефератами на теми: «Українські вчені та діячі про М.О.Максимовича», «Часопис «Основа» та її фундатори», «Бібліотека Т.Г. Шевченка» тощо. Він робить цілу низку ґрунтовних повідомлень про економічне становище Слобідської України 18 століття, про козацькі літописи і гетьманські універсали.

 Вийшовши у відставку Павло Платонович зайнявся виключно упорядкуванням своєї прекрасної збірки та бібліотеки, до останньої хвилини вишукуючи пам’ятки української старовини, купуючи їх, публікуючи та всіляко допомагаючи дослідникам минулого України. Гаряче закоханий в славну історію України, Павло Потоцький мріяв про втілення цієї героїчної історії в усіх видах мистецтва: малярстві, скульптурі, поезії. театрі, кіно, - вимагаючи від усіх тих, що звертались до нього, безкомпромісної документальності їх розробок, і в цьому допомагав авторам усім своїм багаторічним досвідом. Майже усі фільми з українського життя, що пізніше з явилися в радянській Україні, в різних етапах їх опрацювання, спиралися на матеріали зібрані П.Потоцьким.

 Дослідниця спадщини Павла Потоцького К.Климова відмічає три складових притаманних колекціонеру П.Потоцькому: - :надзвичайну ерудицію збирача в пошуках унікальних предметів української старовини. - Наявність коштів (мав прибутки від маєтків на Полтавщині), які давали йому можливість купувати найцінніші історичні пам’ятки своїм коштом. - Знайомство з антикварами в Росії і за кордоном, що давало змогу професійно оцінювати предмети старожитності.

 Найбільшу частину колекції Потоцького складала бібліотека, яка збиралася по букіністичним крамницям усієї Європи, приватних бібліотеках. Дослідниця спадщини П.Потоцького Т.Ананьєва нараховувало біля 17 тисяч томів «зокрема, зі збірок М.Костомарова, М.Маркевича, О.Потебні та ін. В колекції Потоцького були книжки з бібліотеки Т.Шевченка, з його автографами, унікальні атласи, альбоми, портрети гетьманів і військових діячів, так звані народні картини, ікони. Цінною була й рукописна частина колекції, яка містила рукописні книги 12 ст., «Опис України» Боплана, універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи та ін., список  «Прав по которым судится малороссийский народ», рукопис історії Бантиша-Каменського, актові матеріали, листи, родинні архіви, зокрема й предків Потоцького». З найрідкісніших документів колекції слід згадати видання європейські 17-18 сторіч, що висвітлюють історію, економіку та право України в той час, великий добір мемуарів з історії України, збірка краєвидів міст (гравюр, літографій, оригінальних малюнків), мавп, рукописів, планів, багаті матеріали до української генеалогії та українського портрету, запорозькі та козацькі клейноди,  корогва сенчанської сотні, меморіальні речі Т.Г.Шевченка. Збірка зразків закордонних меблів 16-18 сторіччя доповнювали цю коштовну збірку. Унікальна колекція, за задумом Потоцького, мала стати основою історико-побутового музею на Полтавщині.

 Більшовицький переворот повністю перекреслив усі плани Павла Платоновича. На початку 1918 року його заарештовують як генерала царської армії. І тільки завдяки клопотанню голови Комісії з реєстрації української старовини в Петрограді В.Щавинського, який звернувся за допомогою до міністра уряду УНР Д.Дорошенка, Потоцького було звільнено з в’язниці. Залишившись без засобів існування (всі свої заощадження він ще раніше віддав нової влади: помістя на Полтавщині, капітал в Державному банку, будинок дружини в Ленінграді тощо) його більш за все хвилювала доля колекції, над якою нависла загроза. Потоцький завжди був категоричним прибічником збереження цілісності будь-якого зібрання, звичайно, це стосувалося і його власній колекції. Єдиний спосіб врятувати всю колекцію він бачив у перевезенні її до Києва для передання в дар Україні. Після тривалих переговорів щодо умов і взаємних обов’язків сторін 28 квітня 1926 року було підписано договір між Потоцьким і Наркомосвітою, згідно якого на основі колекції створювався «Музей України. Збірка П.П.Потоцького» та надавалося приміщення в Музейному містечку на території Києво-Печерської лаври. Але після цього ще рік тривали підготовчі роботи: відселення та ремонт приміщення на території Києво-Печерської лаври, обговорювався порядок перевезення колекції з Петербурга тощо. В липні 1927 року вагони з безцінним вантажем відбули з Петербургу. Щодо кількості вагонів з «науково-художньою колекцією» (така назва значилася у документах) дослідники називають різні цифри (від 8 до 13). Краєзнавець К.Бобрищев стверджує що загальна вага колекції – 38 тонн, а для перевезення збірки від вокзалу до лаври було замовлено 40 підвід з брезентом. В Києві колекція зайняла 14 кімнат лаврського корпусу, в колишньому будинку митрополичих співаків. Частина матеріалів – «Музей України. Збірка П.П.Потоцького» була розміщена в експозиційних залах у вітринах. Збірка поділялася на дві частини: власне музею меморіальних речей, що висвітлював історію культури України, та бібліотеки україністики, що в ній переховувалися справжні унікати.

« Музей України. Збірка П.П.Потоцького» від часу прибуття в Україну став найбільш популярним як серед численних відвідувачів з України, так і особливо серед численних туристів з-за кордону. Книжка почесних відвідувачів музею наповнена тисячами натхненних відзивів про музей, зроблених видатними політичними діячами світу і представниками світової преси, що відвідували СРСР та знайомилися з Україною на підставі музеїв музейного містечка і зокрема Музею П.П.Потоцького. Музей оглядали Ворошилов, Петровський, наркоми Орджонікідзе, Балицький якого називали «гільйотиною України», комсомольські діячі Косарєв та Андреєв. С.Ефремов, відвідавший у 1928 році Музей, залишив у щоденнику такий запис: «…Цей генерал, з теперішнього погляду людина одіозна, зробив величезні послуги культурі, зберігши цінні речі, часто уніки. Ще один приклад до ролі старої буржуазії…».  Як авторитетного музейника, співробітники Всеукраїнського музейного містечка залучали Потоцького до роботи в різних комісіях. Він головував у комісії для вибирання з канцелярського архіву непотрібних паперів, брав участь в експертній комісії, що визначала які картини підлягають реставрації, в колегіальних експертизах українських старожитностей тощо. Доводилося багато часу витрачати на всілякі засідання та наради. С.Білокінь приводить «Памятную записку о нуждах Музея Украины (Собрание Потоцького)», яку склав сам Потоцький на початку 30-х років в якій було зазначено: «Не отвлекать Потоцкого от главной его задачи – приведения Собрания в надлежащее состояние и ознакомления с ним как научных работников, так и трудящихся…Освободить от разных комиссий…излишних отчетов, частых заседаний месткома, стенгазет…».

  На початку 30-х років життя в Україні було жахливим. Закінчувалася колективізація, у Харкові пройшов процес Спілки Визволення України (СВУ). 1932-1933 роки українське село виморювали голодом. 1932 рік – початок погрому українських музеїв. В червні 1933 року була направлена комісія для обстеження Всеукраїнського музейного містечка. С.Білокінь наводить акт комісії де зазначено « що П.Потоцький… настроєний реакційно, що його збірку бажано приєднати до історичного музею, а його самого перевести на пенсію». 12 вересня 1933 року Музей України було закрито для масового огляду. 21 січня 1934 року вийшов наказ нарком освіти про «скасування договору НКО з громадянином П.Потоцьким від 28.04 1926 року, зважаючи на явно протирадянський характер цього договору». Згідно цього наказу уся експозиція колекції Потоцького передавалася у розпорядження Історичного музею, а його самого залишають старшим науковим співробітником музею.

 Навесні 1934 року пройшла нова хвиля арештів. У березні заарештовано організатора музейної справи в Україні М.Рудинського, історика В.Грекова, поета і засновника запорізького музею «Дніпрельстан» М.Філянського та інших. 1935 року було реорганізовано Всеукраїнський історичний музей  Т.Шевченка і утворено Київський  центральний історичний музей. Новоствореному музею було підпорядковано й колекція Потоцького, а сам він був зарахований до складу його співробітників.  1937 році колекцію розділили і передали в різні музеї. Дослідник спадщини П.Потоцького М.Пасічник приводить уривок з листа колекціонера на ім’я Сталіна, написаний, як стверджує С.Білокінь, в серпні 1937 року, в якому  Павло Платонович протестує: «Розпилення музею приведе до знищення його виняткової і неповторної цінності, і ніхто, крім мене, який віддав десятиліття на його збирання та облаштування не знає й не може знати його значущості». Відповідь не забарилася. На захист ще вчора одіозного генерали встало «втілення істини в останній інстанції – московська газета «Правда».Стаття називалася «Кто хозяйничает в музеях Украины?», і головний її персонаж – українець Потоцький і його збірка. (С.Білокінь). Але це не спасло колекцію,  виїмки з музею продовжувалися. Павло Потоцький почувався абсолютно безпорадним, він щодня і кожної ночі чекав кінця.

 24 липня 1938 року Павла Платоновича заарештували. С.Білокінь приводить  спомини професора К.Штепи - свідка арешту генерала: «Вночі до 80-літнього старика, що жив при своєму музеї-збірці, буквально вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого завезла з собою». Павла Платоновича звинувачували  в належності до «антисоветской военно-повстанческой офицерской организации «РОВС». Після арешту Павла Потоцького майно його музею було конфісковане, частина розпорошена по музеям, частина – невідомо де поділося, і наслідок 40-літньої праці заслуженого діяча було знищено. 28 липня чекісти вибили із старого генерала зізнання в участі  у контрреволюційній організації. Павло Потоцький не діждався вироку по справі. По офіційним повідомленням він помер у лікарняній в’язниці від паралічу серця. Насправді, документи стверджують, що Павло Потоцький помер (після побоїв) під брамою Лук’янівської тюрми.

 Письменник української діаспори А.Юриняк згадує: «В 1943 році в піднімецькому Києві…пішов до Лаври…Збірки Потоцького не було і сліду. Прохожий чоловік, що жив на території Лаври, знав Потоцького і розказав мені про нього коротко: 80-літнього колекціонера зі старою дружиною вдвох арештували в 1938 році. Вони не вернулися…».

 Павло Потоцький ніколи політичною діяльністю не займався. Українське відродження ставив метою свого життя і уявляв його як справжній демократ лише на грунті широкого відродження народу як творчої нації. То ж у Міжнародний день музеїв належно вшануємо щирого патріота нашої землі.

                                                                                                  Анатолій Чернов

                                                                             Член спілки екскурсоводів Полтавщини.