понедельник, 23 января 2012 г.

ЗІРКА УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ ОЛЕНА ПЧІЛКА ( ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА –КОСАЧ)


ЗІРКА  УКРАЇНСЬКОГО  ВІДРОДЖЕННЯ

ОЛЕНА  ПЧІЛКА   ( ОЛЬГА  ПЕТРІВНА  ДРАГОМАНОВА –КОСАЧ)


   «Яка краса – відродження країни! Яка печаль – надій сумні руїни…» Ці рядки з вірша «Червоні корогви», були написані 1918 року – не в кращий для України час. Вони й сьогодні звучать на диво актуально з тією ж ноткою трагізму, що й у ті, давно минулі, роки. А належать вірші Олені Пчілці, відомій українській письменниці, матері Лесі Українки.
  Олена Пчілка – яскрава постать у нашій українській культурі. Поетка, автор прозових та драматичних творів, науковець, перекладач, фольклорист і етнограф, видавець, активна громадська діячка, яка народила і виховала шестеро прекрасних дітей, двоє з яких прислужились українській літературі. З вдячністю і гордістю називала Леся Українка свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня.
 На жаль. так склалося, що імя  цієї неординарної особистості, тривалий час залишалося в тіні. Як пише у своїй  публікації Л.Дрофань, протягом семи десятиліть «можновладці намагалися зітерти той слід, що полишила ця жінка», не могли пробачити їй безкомпромісності у всьому, що стосувалося України. Ії звинувачували у крайньому націоналізмі, антисемітизмі, навісили ярлик буржуазно-ліберальної письменниці. І це за те, що любила свою землю, свій народ, що ніколи не зрікалася цієї любові. Дмитро Донців  вважав її світлим винятком серед тих інтелігентів, чиї «скалічені душі…боялися виступити за рідну націю і культуру».
  Народилась Ольга Петрівна Драгоманова-Косач  29 червня (записано у метриці), в автобіографії 17 липня, а за твердженням доньки Ольги Косач-Кривнюк – 17 червня
1849 року, в місті Гадяч у дворянській сімї. Рід Драгоманових виводять від якогось грека, що  прийшов в Україну десь у 17 столітті, пристав до козацтва і був драгоманом, тобто перекладачем, у гетьмана. Батько Ольги, Петро Якимович Драгоманов, закінчив Петербурзький університет, правничий факультет і служив юристом у  військовому міністерстві. Він також цікавився літературою і писав російською мовою вірші, що були навіть друковані, і тому виховував і в дітях своїх любов до науки і письменства. Хоч в ті часи кріпосництво ще не було скасоване, але сам П.Драгоманов був людиною гуманною, людяною, доброю і виховав в своїх дітях  любов до простого народу та почуття пошани до нього. Ось як Олена Пчілка згадує про своє дитинство: «В той час, коли повновладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити  що хочеш, у нас ніколи нікого не били, ні з кого не знущалися. Ми виростали. не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, для навернення на «добрий розум», було тільки спокійне, лагідне слово».
  Хоч офіційною мовою скрізь тоді була російська мова, та в родині Драгоманових життя йшло за старими українськими звичаями і традиціями: всі говорили вдома по-українському, співали своїх пісень, святкували свята однаково, як в хаті кріпака, так і в хаті шляхтича. Тому любов до повної краси української культури і традиції назавжди лишилася в дітях – у Олени Пчілки і у її брата – Михайла Драгоманова.
  Цю атмосферу створювала головним чином мати Олени Пчілки – Єлизавета Іванівна, яка розмовляла лише українською мовою. Ольга Косач-Кривнюк, так характеризувала свою бабуню: « донька дворянина Івана Цяцьки, проста хутірська панянка, що вміла читати і підписуватися, а писати не вміла…але була розумною, розсудливою і діяльною жінкою». Дітей доглядала й виховувала мати, вона знала безліч українських пісень і, маючи прекрасний голос, співала їх дітям. «Було шиє і все співає, - згадує Олена Пчілка, - казка, приказка, народна обрядовість і примовляння – то все з перших часів нашої свідомості було нашим пожитком. Чи ж можна було нам не знати українського слова, коли воно просто було нашою рідною притаманною стихією?...Українська течія – се було наше природнє оточення».
   Коли діти підростали «до книжної науки», їх навчав батько. У родині Драгоманових було пятеро дітей: серед них двоє, які стали визначними постатями української інтелектуальної історії: Михайло Драгоманов та Олена Пчілка.
  Початкову освіту Ольга Петрівна здобула вдома, у Гадячі, під керівництвом батька. Коли вона підросла, її, за тодішнім звичаєм віддали в науку до Київського пансіону шляхетних дівчат Нельговської, де вона вчилася говорити по-російському й по-французькому, але це не на мить не викликало в неї сорому за свою українську мову, навпаки, тільки поглибило і закріпило ту любов до свого, яку вона пронесла через ціле своє життя. Це була одна з кращих учбових установ того часу. Пятирічне навчання включало серед інших предметів природознавство і фізику, історію, німецьку та французьку мови, літературу. Гумористичне оповідання про пригоди панночки та її капелюха на Дніпрі, оповідання що його написала сімнадцятирічна студентка Ольга Драгоманова, як шкільне завдання з німецької мови, було навіть надруковане в німецькомовному журналі, і це був літературний дебют пізнішої Олени Пчілки.
 В Києві  Михайло Драгоманов залучає сестру до культурно-просвітницької організації української інтелігенції «Громада». Тут вона знайомиться з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, Олександром та Софією Русовими та іншими провідними діячами того часу,  переймається ідеями «українофілів», виробляє свій літературно-естетичний смак. Ще зовсім юною, Ольга Петрівна присягнула святою клятвою, що все на що вона здатна, усе, що злеліє під материнським серцем, випестує просвітлим духом своїм – буде служити Україні, українському народові. Вирішальний крок остаточного вибору, як зізнавалась сама Олена Пчілка уже на схилі віку, зробила вона під благотворним впливом дуже близької їй родини, приятелів-чернігівців  Рашевських, і особливо Єлизавети Олександрівні. Дослідник творчості О.Пчілки, Григорій Аврахов пише: « Усе починалося ніби з малого: носінь українського вбрання, ошатних народних строїв, на яких так зналася її приятелька. Саме в цьому послідовно  «чернігівським» культурному осереддю Києва – родини «старшого українського типу», приятелів  Опанаса Марковича – щасливо зблизилась вона з Петром Косачем, студентом права Київського університету, члена «Громади». 22 липня 1868 року вони обвінчалися в Хрестоздвиженській церкві в селі Пирогово,  біля Києва.
  Петро Косач, нащадок  козацької старшини і дворянин, 1841 року народження, після закінчення Київського університету дістав посаду голови з’їзду мирових посередників в містечку Новоград-Волинську. Туди разом з чоловіком переїхала і Ольга Драгоманова-Косач.  Саме в Новограді-Волинському і минули чи не найкращі роки її життя. Тут народилися її перші діти: Михайло, Лариса й Ольга. Тут вона починає свою наукову працю збиранням українських вишивок і  видає їх окремою книжкою під назвою «Український орнамент».(1876 р.). Ольга Петрівна, а на Волині її звали Олена, так захопилась збиранням етнографічного матеріалу, що чоловік називав її пчілкою – «бо вона, як та пчілка працює», згодом «Пчілка» стало її псевдонімом.
  На Волині молода Олена Косач розпочинає громадську діяльність: засновує невелику громадську бібліотеку із самих тільки українських книжок. І це було в ті часи, коли українське друковане слово було в Російський імперії заборонено. У 70-х роках Олена Пчілка двічі побувала за кордоном, зокрема у Львові, де вона познайомилася з І. Франком, М. Павликом та іншими галицькими діячами. У 1872 році Олена Пчілка, з малою Лесею виїздить до Відня, де зустрічається з засновницею жіночого руху в Західній Україні, письменницею Наталією Кобринською і приймає участь у її альманасі «Перший вінок».
 В звязку зі службовими призначеннями, родина Косачів переїздить до Луцька, згодом до Колодяжного(1880р), де народилося ще троє дітей: Оксана, Микола та Ізідора. В Колодяжному побудували власний дім на придбаній садибі, а згодом побудували і другий окремий будинок, якій назвали «Білим домом», спеціально для хворої доньки Лариси. (Зараз в цьому будинку музей Лесі Українки). З уваги на Ларису, якій шкодив вологий клімат Колодяжного, побудували також будинок з садибою біля Гадяча, яку назвали «Зеленим Гаєм» і там часто проводили літо.
  Маючи перед очами приклад батьків, Олена Петрівна виняткову увагу приділяла вихованню дітей. Невдоволенні існуючою системою педагогіки та шкільної освіти, її русифікаторським спрямуванням, подружжя Косачів виховувало та навчало своїх дітей самотужки. Енциклопедично освічена Леся Українка, як і всі її брати й сестри, жодного дня не навчались у школі. Г.Аврахов пише: «Ольга Петрівна явила таку розсудливу вмілість педагога, таку зрілу методичну компетентність наставника і педагога, таку надзвичайну відважність узяти на себе всю повноту відповідальності за початкову освіту дітей, що доводиться тільки подивляти її вроджений  учительський хист».Згодом діти продовжили навчання в гімназії. В своїй «Автобіографії» Олена Пчілка пише: «Мені тоді здавалося, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати  дітей в українській мові. Це був даремний шлях, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує». Людмила Старицькі-Черняхівська, порівнюючи  з Михайлом і Лесею себе та інших однолітків, які навчалися в гімназії, приходить до висновку про ту незрівняну перевагу вихованців материнської школи: «…вони були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Одрізнялися вони від нас і мовою і одежою. Балакали і ми по-українськи. але се вже була якась мішанина з російщиною, що затопляла нас в гімназії, - Леся і Михайло  балакали добірною мовою, бо вони і вчилися на ній; що ж до одежі. то і тут вони відрізнялися від нас: скільки пам’ятаю Лесю і Михайла, - все пам’ ятаю їх в доброму українському вбранню, - Михайло в сірій чумарочці, Леся в спенсері, в вишиваній сорочці, білява голівка гладенько перев’язана стьожкою».
  Олена Пчілка вміла впливати на душі своїх дітей; вона керувала і їх освітою, не пускаючи її з національного грунту, а на той час це було дуже тяжко, бо й жодного підручника українського не було. Одначе Михайло, що вступив уже в старші класи (успішно здавши іспити за п’ять класів), закінчив гімназію з медаллю, Леся ж через хворобу до гімназії не вступала, але з дитячих років винесла добрі ґрунтовні знання. які поширювала впродовж всього свого життя. Але Олена Пчілка була вихователькою не тільки  своїх дітей, а й інших українських дітей, для яких  писала. У 1882 році вона видає в Києві збірник своїх перекладів «Українським дітям». На той час вона була однією з перших і визначних дитячих письменників. «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, - переконувала вона сучасників, - чи дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того що їй буде защеплене в сім’ї» І багато енергії й таланту поклала на виховання й освіту українських дітей, «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали шанувати своє рідне».
  Олена Пчілка була першою в Україні жінкою-поетесою, що залишила певний слід в історії української літератури. Розпочала свою літературну діяльність перекладами з Гоголя (1881 р.) та поетичними перекладами поезій Пушкіна, Лермонтова. 1883 році в альманасі «Рада» надруковано поему «Козачка Олена», в якій вона намагалася показати горду і волелюбну жінку, яка вміє постояти за себе і за свій народ. У виданій в Києві 1886 року книги поезії «Думки-мережанки» , опубліковані поезії 1880-1885 років. «. Зміст книжки дуже перістий, - писала вона в «Автобіографії, - і тенденційні вірші, і біблейські теми, і байки і жарти, і чиста лірика – все в купі».
 У другій половині 80-х років Олена Пчілка написала поему «Русалка», в якій висловлено ідею про неможливість щастя в існуючому суспільстві. В цей час поетеса написала й поему «Орлове гніздо. в якій виступила проти колоніалізму царської Росії. Леся Українка в листі до своєї матері в 1898 році писала: «На мою думку, се найкращий із твоїх поетичних творів».
  В 1890 –тих  роках родина Косачів переїжджає до Києва, де Олена Пчілка всією душею поринає в українське громадське життя, беручи участь в «Громаді». Вона організує в Києві український відділ при російському «Літературно-артистичному  товаристві» і влаштовує разом з Лисенком і Старицьким літературні вечори. Як пише вона в спогадах, «це було тоді єдине в Києві товариство прогресивного напрямку». З ініціативи Олени Пчілки, заснувалось у 90-х роках у Києві літературне товариство «Плеяда молодих українських літераторів». «Саме товариство, «Плеяда молодих» було плоть од плоті, кость до кості нашою. Бо деякі з цих молодих діячів – то були з нашої сімї. Про Лесю – відомо, Михайло Обачний, це син мій, дочка Старицького, Грицько Григоренко – пізніше дружина Обачного, сина мого», - писала Олена Пчілка. Максим Славинський, один із учасників гуртка згадує: «Гурток, що згуртувався біля Олени Пчілки, коли вона оселилася в Києві, був відмінний від студентських, літературних гуртків…Олена Пчілка вела той гурт, що скупчився навколо неї, згідно з ясно окресленим планом». Насамперед вона хотіла об’єднати літературне українське оточення і надати молодим літературним київським колам більш європейського характеру., «відтягуючи їх тим самим від російських впливів…до цієї праці притягла і В.Самійленка», -  писав  М.Славинський. Вона заохочувала літературну молодь перекладати європейську поезію і прозу світових майстрів і дуже пильнувала, щоб ті переклади були найкращі.
 Олена Пчілка стала, як пише її сучасник: «громадською чи національною виховницею,  бо й виховувала своїх земляків, розбуджувала в них національну свідомість і давала своєю діяльністю й поведінкою приклад, як повинні жити і поводитись земляки «українофіли», якими називали себе тоді трохи свідоміші українці, і вона зі своєю родиною була перша, що відкинула цю назву й почала називати себе і всіх «українофілів» просто українцями, хоч цієї назви тодішні українці боялись». . Вона була помітно постаттю не тільки  для Києва, а і для київської вищої адміністрації. Її в тих колах не любили, трохи боялися, але і щиро поважали.
 М.Славинський  згадував один епізод, який характеризує відношення влади до Олени Пчілки. М.Славинський, який проживав у Петербурзі, хотів надіслати до Києва телеграму Олени Пчілки з нагоди її літературного ювілею. На пошті відмовилися брати текст, написаний українською мовою. І тільки директор пошти, «для мадам Косач» зробив виняток, бо «вона, навіть на прийомі в генерал-губернатора, де ми з нею познайомились, говорила зі мною по-українськи». І телеграма  була вислана, хоч і було це проти всяких правил. Аналогічних випадків було, мабуть, більше, бо в Києві з Оленою Пчілкою навіть поліція розмовляла по-українському.
  Вона була справжнім борцем за українство в російському темному царстві, тверда, безкомпромісна, послідовна і відважна. Досить пригадати відомий факт, що, на великому святі відкриття пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві 1903 року, на яке з’їхалися свідомі українці з усієї України, вона єдина, з наддніпрянців, всупереч заборони влади, виголосила промову українською мовою, чим викликала велике захоплення земляків і дала їм приклад, обережним і заляканим, що ворога-поневолювача можна і не боятися і не слухати. Її промова була першою виголошеною на території Росії по-українськи в офіційній обстановки.
  В 1905 році вона  з І.Шрагом  їде в делегації від українства, до міністра внутрішніх справ Вітте, задля скасування заборони на український друк (Ємського указу).. Як лише цензурні умови трохи змінилися,  у Полтаві почав виходити часопис «Рідний Край». На запрошення фундатора журналу М.Дмітрієва, Олена Пчілка сама без родини переїхала в Полтаву, щоб брати діяльну участь у праці редакційної колегії цього часопису і одночасно видає додаток для дітей «Молода Україна».  Багато сил та енергії  віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні «Співомовки» С.Руданського видала власним коштом. Олена Пчілка жила у редакції журналу «Рідний Край», точніше редакція жила в її хаті. (Ще до 2008 року в Полтаві  цей будинок  знаходився на вулиці Кричевського, у 2009 році його розібрано) Часопис «Рідний Край» був практично єдиною трибуною для національно-свідомої української інтелігенції.  
 З квітня 1907  року,  Олена Пчілка стає редактором і видавцем «Рідного Краю». «У квітні 1907року, - згадувала  вона пізніше, - адміністрація і цензура припинили «Рідний Край» за його «вредное направление».  Але видання цього часопису Олена Пчілка відновила в Києві, терпить величезні витрати, але не кидає цієї роботи. Рішуча й непохитна письменниця понад усе ставить національно-громадські інтереси.  Вона не тільки редагує і видає свій журнал – вона також виступає тут як палка публіцистка, що протестує проти судів над депутатами Першої Думи, над учасниками профспілок та масових мітингів. Вона  гостро виступає проти звірств карних експедицій, висвітлюючи трагічні події у Великих Сорочинцах в грудні 1905 року.
  Цікаво, що в ті часи Олену Пчілку було зараховано до провідних «антисемітів». В
 звязку з цим, Дмитро Донців так пише про письменницю: «Для неї жиди були передовсім денаціоналізаторами  на Україні, так само як в Галичині. «Рада» Євремівська писала, з приводу процесу Бейліса – «Бейлісе. я тобі вклоняюся!...» «Та невжеж, писала Пчілка, почуття своєї достойності, гідності, якогось гонору й совісті не спинить наших письменників у тому данню ниць до ніг жидівства?...Чому не скажуть всякому, хто після сидження в тюрмі  був оправданий, - «я тобі кланяюся». А скільки серед них було Українців, що сиділи по царських тюрмах. «На щож розбивати собі лоб на поклонах?» («Рідний край» ч.44, 1908 рік).  Отже, хоч Олена Пчілка ніякого протиєврейського расизму не проповідувала, але однак і  євреї і українські «ліберали» проголосили її антисеміткою – за те, що вона вимагала від євреїв, щоб вони в Україні, не боролися проти українства.
  В «Рідному Краю» друкувались поезії Лесі Українки, твори Панаса-Мирного, А.Кримського, Л.Старицької-Черняхівської, розвідка М.Лисенка про українські народні інструменти. В журналі були надруковані перші вірші П.Тичини і М.Рильського, літературні спроби І.Ле,  В.Чередниченко, О.Журливої та інших письменників. У тижневику «Рідний Край» О.Пчілка виступала переважно як публіцист, хоч не забувала і про художню творчість. Як  письменниця і драматург, пише спогади і продовжує фолькльорно-етнографічну діяльність. У 1908 році вийшла друком збірка її повістей, оповідань, п’єс  «Світова річ». Їй належать спогади про М.Старицького, М..Лисенка, М.Драгоманова. В експедиції на Волині вона записує 12 унікальних колядок та інші народні пісні і згодом  публікує наукову розвідку  «Украинские колядки» в журналі «Киевская старина».
  Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.) Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію «Рідного краю». В листі до дочки письменниця пише: «Я кидаю Київ і переїжджаю в Зелений Гай, - не на літо тільки, а зовсім…»Рідний край» з «Молодою Україною» теж беру в Гай і буду друкувати у Гадячі…».  Живе в «Зеленому гаю», редагує «Газету Гадяцького земства», створює п’єси для дітей, організовує дитячий аматорський театр, видає збірку «Зелений Гай. Вірші і казки з малюнками для дітей».. Пише низку статей і розвідок про мистців О.Сластьона, Є.Трипільську,  «Непевна путь Миргородської школи», «Галаганівський будинок» тощо, що були опубліковані в «Рідному краї».
.  Вона безмежно любила «Зелений Гай» - цей чудовий куточок України. В передовому слові  до спогадів Олени Пчілки  про М. Драгоманова, прекрасно змальовано краєвид зі своєї садиби: «Є на Україні серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид! Це той, що з являється перед очима, коли дивитися на нього з високого узгіря стародавнього гетьманського міста Гадячого». Далі  йде опис краєвиду неперевершеної поетичної краси. Про  Олену Пчілку в Гадячі, згадує білоруський композитор М.Щеглов: «У хаті Пчілки було надзвичайно чисто й симпатично, особливо в її маленькому кабінетикові з шафами та столом. Разом з прозаїчною і віршованою літературою було багато книжок з історії України…Розмовляти з Пчілкою було справжньою втіхою. Маючи європейську освіту, - вона була дуже розумною, широко культурною й дотепною жінкою. яка багато чого знала й багато чого пережила. Величезна ерудиція, захоплення темою розмови, яскравий національний дух – все це приваблювало до неї найрізноманітніших людей…».
  Після революції 1917 року Олена Пчілка, тоді вже 68-літня, з новим запалом береться до праці в молодій Українській державі.  Вона пропонує створити при товаристві «Просвіта» комісію, яка б дбала про дітей, бо «чи дитина виросте приятелем чи ворогом України, се багато залежить од виховання». Вона входить до членів Комітету українського національного театру, який відкрив у Києві драматичну українську школу для робітників, курси для режисерів, пересувний мандрівний український театр, тощо. І після того, як визвольні змагання були задушені червоним московським чоботом, Олена Пчілка не злякалася і не піддалася. Вона не виїхала на еміграцію, а, як багато інших, лишилася зі своїм народом, щоб було кому працювати для нього. Вже в 1920 році, коли все тремтіло з жаху перед нелюдським терором ЧЕКА, більшовицької катівні, Олена Пчілка в Гадячі, на святі Шевченка огортає погруддя нашого пророка жовтоблакитним прапором, а коли більшовицький комісар Крамаренко зриває той прапор, то вона підносить руку і кричить: «Ганьба Крамаренкові», цей вигук підхоплює вся молодь в залі. (Про це згадує її учень з Гадяча – Петро Одарченко) В травні 1920 року в Народному  домі в Гадячі відбулася селянська безпартійна конференція, на якій  виступила Олена Пчілка. В своїй промові вона сміливо і гостро критикувала дії чужої окупаційної влади і  закликала селян до рішучої боротьби проти більшовиків.    Після цього Олену Пчілку арештували, а коли великими зусиллями вдалося її з ЧЕКА вирвати, вона мусила переїхати з Гадяча в Могилів-Подільський до дочки Ізідори.
 Наприкінці 1921 року Олені Пчілці дозволили повернутися до Києва, де вона з 1924 року працює в комісіях Академії Наук, в 1925 році її обирають членом-кореспондентом АН України. Працюючи тут, вона писала етнографічні розвідки і спогади.
 У 1929 році розпочинаються арешти  української інтелігенції, йде  підготовка до процесу Союзу Визволення України (СВУ). Десятки друзів, знайомих Олени Пчілки по національній боротьбі були тоді арештовані. ГПУ, що прийшло на місце ЧЕКА, звичайно не могло проминути Олену Пчілку. До неї приходять з ордером на арешт, але письменниця лежить уже тоді прикута тяжкою хворобою до ліжка – і арешт не вдався. Хвороба протримала Олену Пчілку в ліжку аж до 4 жовтня 1930 року, коли незламний дух цієї жінки залишив немічне тіло.
 Не послала їй Україна ні квітів, ні своїх синів та дочок, щоб подякувати їй за невтомну працю для свого Краю. Все, що було українського, було розметено процесом СВУ по Сибіру й Соловках, і тільки невеличкий гурток, що ще зберігся і чекав свого часу піти на страту – ішов за її труною. Серед її побратимів  єдиний М.Грушевський наважився попрощатися з покійницею словами: «Вічна тобі пам’ять на рідній землі». Місце останнього спочинку – поруч з могилою Лесі Українки. Олена Петрівна померла на 81 –му році життя, самітня, але нескорена.
  На знак поваги Олені Пчілці  встановлено меморіальну дошку на фасаді будинку (у Гадячі), в якому 1915-1916 роках вона працювала редактором газети Гадяцького земства «Рідний край». В Полтаві, будинок де проживала Олена Пчілка, місцеві можновладці не зберегли. Цікаво, що в Полтаві були вулиця, провулок та бульвар Олени Пчілки. Але з 1954 року все це  стало Панянкою. Так би мовити, перемогла «історична справедливість» Та чи можна вважати історичною справедливістю той факт, що у Полтаві досі є вулиці Леніна,  Косіора,  Постишева, і не знайшлося місця, аби увічнити ім.’я видатної землячки?.
…Вона обрала собі псевдонім. який можна прочитати як ПРЕКРАСНА  СВІТЛА (Олена) ТРУДІВНИЦЯ (Пчілка). І всім своїм життям довела вірність такому імені.

                                       Анатолій Чернов
             Голова спілки екскурсоводів  Полтавщини.
  
 .

Комментариев нет:

Отправить комментарий