«І просили Його, щоб тільки
доторкнутися до краю одежі
Його: і ті, хто доторкався,
видужували».
(Євангелія від Матфея 14:16) .
МАНДРУЮЧИЙ ПРИ ВІДСВІТАХ БЕЗСМЕРТЯ.
ВАСИЛЬ БАРКА
a(ВАСИЛЬ КОНСТЯНТИНОВИЧ ОЧЕРЕТ)
Його прізвища нема в УРЕ. Шістнадцять рядків про нього знаходимо в Українській Літературній Енциклопедії. Але там навіть не вказано місця його народження, сказано – Полтавщина, і все. І насамкінець додано, що його творчість «має антирадянське спрямування». Ось саме в цій характеристиці, в цьому ярлику і собака заритий.
Літературознавці тоталітарного режиму й намагались замовчувати його, вдавати, ніби його не було і нема. І дуже добре, що він дожив до того часу, коли його ім’я з-за океану повернулося на рідну землю, яку він вимушено покинув у дні страшної веремії.
Василь Барка. Це чи не найяскравіша постать серед когорти українських письменників Америки. Цього видатного письменника-модерніста, літературознавця та філософа двічі домінували на здобуття Нобелівської премії.
На жаль, ми відкрили для себе Василя Барку тільки після здобуття Україною незалежності, коли було надруковано його всесвітньовідому книгу «Жовтий князь». Саме цей твір було відзначено грамотою Французького комітету, як кращу християнську книжку.
«Це був дивовижний чоловік, і біографія його така ж дивовижна! Жив там, на чужині, за океаном, був свобідним чоловіком. Як свобідною такою ж була й наша українська діаспорна література, яку він собою й уособлює. Була сильна, звитяжна й бойова, заклична! Бо не стогнала в страшних, заіржавілих лещатах комуністичної всесильної цензури», - говорив Володимир Яворівський.
Василь Костянтинович Барка, за його власноручним ствердженням: «Народився 16 липня 1908 року в селі Солониці, Лубенського повіту, Полтавської губернії. Батько – з хліборобської козачої родини. Під час Першої світової війни був тяжко покалічений на фронті і вже не міг господарювати. Сім’я переїхала в місто, де батько, знаючи теслярство, працював у теслярській майстерні інвалідів. Коли там не було праці – заробляв як садівник і квітникар, бо і цей фах добре знав. Вчився я в т.зв. «трудовій школі», а потім на педагогічних курсах і в педтехнікумі – з перервами, бо батько після тифу кілька років був недужий, родина жила в нужді, і треба було заробляти на селах. Але то обернулося школою життя і мови.
По закінченні педагогічного технікуму вчителював у шахтарській школі на Донбасі. Звідти, після конфлікту і різних прикростей виїхав на Північний Кавказ. На Україні мою заяву з університетів та інститутів незмінно повертали. Але на Північному Кавказі я скінчив філологічний факультет і аспірантуру, обравши як фах історію західноєвропейських літератур середньовіччя. Захистив дисертацію в Москві у професора О.К.Джівелегова; тема: стиль «Божественної комедії» Данте. Читав на філологічному факультеті курс історії середньовічних літератур Західної Європи. Писати вірші почав ще тоді, коли вчився на педагогічних курсах…».
Треба додати до автобіографії Василя Барки і те, що він в сім років пережив клінічну смерть, коли впав з кручі, і лікар визнав його мертвим. Що починав він вчитися в духовному училищі, бо коштів на навчання в гімназії у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в бурсі безкоштовно. Закінчував Василь вже не бурсу , а переформовану із неї трудову школу. Що після школи вступив на вчительські курси, які через рік перетворилися на педагогічний технікум. І викладав майбутній поет і письменник, після закінчення технікуму у 1927 році в с.Нижньому, Артемівського округу на Донбасі не літературу і мову, а математику і фізику. Та недовго. Молодий учитель вступає в гострий конфлікт з місцевими партійцями, назвавши їх на батьківських зборах злочинцями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей, які часто хворіли, бігаючи босими по снігу. Влада самовільно ув’язнила учителя, об’явила божевільним. На щастя, молода жінка – психоневролог не підтвердила цей злочинний діагноз. Товариш порадив утікати з України. Закінчив Краснодарський педінститут, філологічний факультет. Прийняли до аспірантури, почав писати вірші.
На поезію Василя Барки великий вплив мала творчість поетів В.Сосюри та П.Тичини. Як згадує В.Барка: вперше він почув цих українських поетів у 1927 році, коли вони виступали в шахтарському клубі на Донбасі. «В клубі читали шахтарям свої твори Тичина, Панч, Сосюра, - згадував В.Барка, - мені здавалось, що якраз там вірші Сосюри звучали найбільш живими.» В.Барка знов і знову перечитує «модерністичні вірші» поетів, вивчає їх на пам’ять, передусім – вірші Тичини. Починає сам «складати лірику» і ті вірші надсилає Тичині. На радісне здивування молодого поета – Тичина надрукував ті перші вірші в «Червоному шляху», найбільшому в той час періодичному журналі в УСРС. Це був 1929 рік.
1930 року вийшла перша збірка поезії Василя Барки: «Шляхи», в Державному видавництві України. Збірка викликала гостре незадоволення офіційної критики, яка віднесла твори Барки до «класово-ворожих вилазок у поезії». Самого поета звинувачували у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму» і повідомити західну пресу про фізичну ліквідацію «служників культу». Сам Василь Барка писав: «Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутності з подій життя…Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові» поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка «Цехи», видана 1932 року також у Харкові…Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна – з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає свідомість. Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, - не можна було. Замовк…».
Через збірку «Шляхи», та постійні напади «колег» Василь Барка змушений був полишити відділ україністики в аспірантури й перейти на відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур, хоч викладання велось тут російською. Після закінчення аспірантури, деякий час працює науковим робітником у художньому музеї, водночас створюючи розділи з фахових аспірантських курсів. Але служба в музеї закінчилася трагічно: письменника було заарештовано й віддано під суд. Причини ув’язнення сьогодні виглядають безглуздо. Коли оновлювали експозицію, Барка включив до неї кілька полотен, що до того часу збирали пил у фонді. Картини справді мали високу художню вартість, однак були написані на релігійні сюжети. Для суду цього виявилося досить. Звинувачення звучало так: «Контрреволюційне оформлення художнього музею». На щастя, у Кремлі раптом помінявся настрій, і мову почали вести про те, що деякі недалекі особи збіднюють експозиції класичних полотен у музеях. Це, власне, й урятувало письменника.
Протягом наступних чотирьох років Василь Барка читав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультету Краснодарського університету, а у 1940 році в Москві захищає дисертацію. Влітку 1940 року тяжко хворів, полегшення прийшло тільки навесні 1941 року. Друга світова війна кардинально переорала його життєву долю, вирвала з обіймів рідної землі, викинула на чужину. Пішов добровільно в народне ополчення і служив у складі протиповітряної служби, а коли німці наблизилися до Кавказу, народне ополчення влили в регулярну червону частину. У серпні 1942 року його частина потрапила в справжню м’ясорубку. Двічі поранений – у плече кулею та осколком у голову – Барка втратив свідомість. Пізніше місцеві жителі допомогли сховатися пораненому. Коли Барка одужав, знайомі допомогли йому влаштуватися на роботу.
« У 1943 році німці проголосили евакуацію всіх мужчин…поліція вишукувала – хто зостанеться, згадував в автобіографічному нарисі Василь Барка. – Ми від’їджджали
29 січня 1943 року. Всі говорили це на тиждень – другий, скоро повернемось». Та сталося зовсім інакше: війна назавжди розлучає Барку з родиною та Батьківщиною. У важкому зимовому переході поет писав вірші, більшість з яких загубилося. Цього ж року він обрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібне»). Зміною прізвища він також намагався захистити свою сім’ю, від переслідування. В Берліні йому дивом вдалося влаштуватися в українському видавництві «Голос», але небезпека підстерігала щомиті. Перебрався в табір «Ді-Пі» міста Авсбурга. У бараці міста не знайшлося, ночував у збитому з дощок ящику… Попри все почав писати вірші, що склали дві збірки «Апостоли» (1946) і «Білий світ» (1947). В цих збірках відсутні зневіра і розпач! Саме тоді писались ось такі рядки: «Світ - чистий, як сльоза; і як дитя – слухняний сад…»
Про той період життя й творчості згадує земляк Василя Костянтиновича, поет Леонід Полтава: «Визначався Василь Барка не тільки великою чистою любов’ю до білого Божого світу. Визначався…великою громадською відвагою. Досить короткого уривка в поезії «В духовній каторзі», написаного в Берліні Гітлера й Геббельса, в 1944 році:
День сірий, день туманний;
а чужа
Страшна земля стоїть у скорбнім
цвіті.
В духовній каторзі намучена
душа….
Про збірку «Білий світ» з захопленням говорив інший його земляк Ігор Костецький: «Я читав і перечитував збірку «Білий світ» від початку до кінця, мало того – переважну більшість її поезії я знав ще до надрукування…Мене вражає саме неповторність, отже, інтелектуальне багатство образів…»
«Землею обітованою» для хворого і змученого поета стала Америка, куди переїхав у1950 році. Перші роки перебування в Нью-Йорку були голодними і безрадісними. Не було даху над головою. Однак часом біда «виходить на добрий вжиток»: «З минулого все почало випливати перед його душевним зором», - пише Барка в своєму «Жовтому князі». Влаштувався санітаром у шпиталі ордена св.Христа. Потому працював якийсь час редактором українського відділу радіостанції «Свобода». У 60-ті роки переїхав до українського Глен Спею, поселився недалеко від церкви і культурного центру «Верховина». в напівзруйнованій водонапірній башті, яку назвав символічно – «Вежею». Звідти Василь Барка пильно стежив за подіями в Україні, за нашим літературнім життям. Він був переконаний, що український народ врешті-решт позбавиться важкої тоталітарної спадщини і вийде на власний шлях розвитку і процвітання.
Американський період творчості Василя Барки – найпродуктивніший: літературознавчі та релігійно – філософські есеї, переклади Шекспіра, Данте, романи «Рай», «Жовтий князь», «Спокутник і ключі землі», «Душі едемітів», п’єса «Господар міста». Серцевина його
творчості – поезія: збірки «Трояндний роман», «Псалом голубиного поля», «Океан». Вінцем його поетичної творчості став великий віршований роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих», за який 1982 році першим одержав міжнародну премію фундації Антоновичів. Драматична поема «Кавказ» у двох томах, епічна поема «Судний степ» складають трилогію «Брама смиренних», яку автор вважав найголовнішим своїм твором. У поезії найоб’ємніше і найвиразніше відбилося світло його душі та мудрості. А найінтимніший твір Василя Барки – тритомник елітної лірики «Океан», що створювався упродовж усього життя. Мистецтвознавець Іван Бойчук писав: «Найвищим поетичним досягненням за останні тридцять років української літературної дійсності по обох боках завіси є, без сумніву, «Океан» Василя Барки, книга основного й ключового значення в майбутньому розвитку української поезії».
Нам Василь Барка відомий здебільшого завдяки своєму романові «Жовтий князь», де відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932-1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Цей твір за масштабністю відтворюваних подій і художніми якостями можна порівняти хіба що з повістю «Фата моргана» Михайла Коцюбинського. Роман побачив світ у 1963 році, і тільки у !991 році він вийшов в Україні . У передмові до видання академік М.Жулинський відзначив, що роман «Жовтий князь» - це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України. і наголосив: він є свідченням совісті автора перед людьми і Богом як найвищим суддею його діянь. «Там у мене було більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався правила нічого не видумувати», - зізнавався Василь Барка. Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні, показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама – «жовтий князь». Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишитися Людьми у найтяжчих обставинах, порушує широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і аморальності, духовності і бездуховності, застерігає нащадків від повторення помилок історії. Цікаво, що ця книга стала бестселером також у Росії. Як зазначає російський книжковий сайт booksite.ru, «Желтый князь» - это «Поднятая целина» наоборот…Чтение нелегкое, но впечатляющее».
В одному із останніх інтерв ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора…Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках». Він вірив, що «Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди…Бо – на землі Сонце…Так, як Сонце в небі, Євангеліє в серці. Наймогутніше. Сяйво від нього – в сфері, що найперша. Все буде як воно каже… Все зміниться, щоб здійснити сонячний закон» (з есеї «Жайворонкові джерела»).
11 квітня 2003 року в притулку для інвалідів гірського містечка Ліберті (США) відійшов у вічність Василь Костянтинович Барка. Згасла ще одна українська яскрава зірка на чужому небосхилі, закотилося українське сонце над чужою землею. Не його вина, що став емігрантом. Але він нам рідний, бо його корені – тут, на Полтавщині. Його творчість – для нащадків.
Анатолій Чернов
Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий