УКРАЇНСЬКИЙ ЦИЦЕРОН ( МИКОЛА ДМИТРОВИЧ ДМИТРІЄВ).

 Я ж весь вік свій, весь труд тобі  дав

 У незломнім завзяттю,-

І підеш ти в мандрівку століть
З мого Духа в печаттю.
Іван Франко (Мойсей)

                                     УКРАЇНСЬКИЙ  ЦИЦЕРОН

                          ( МИКОЛА  ДМИТРОВИЧ  ДМИТРІЄВ).

      В серпні 2007 року виконком Полтавської міської Ради прийняв рішення про встановлення меморіальної дошки видатному українському громадському діячеві, видавцю Миколі Андрійовичу Дмитрієву…Вона буде вмонтована у фасад будинку на майдані Конституції № 3.

  Дмитрієв Микола Андрійович народився у місті Харкові 10 квітня 1867 року, в сім’ї урядовця Андрія Степановича Дмитренка, який походив із селян Козачої Лопані на Харківщині. Батько мав вищу юридичну освіту, закінчив Харківський університет і майже  30 років служив по виборах мировим суддею у Харкові. Мати, Олександра Іллівна, походила з роду Григорія Квітки-Основ’яненка й теж здобула вищу освіту в Харківським інституті  Шляхетних панянок. Початкову освіту Микола здобув удома, а далі навчався в гімназії. В шкільні роки на нього великий вплив мав Олександр Олександрович Русов, відомий діяч старої Громади, статистик та етнограф. У родині Русових часто збирався гурток української молоді, де бував і Микола Дмитрієв. Після закінчення гімназії, Микола поступає до Харківського університету на юридичний факультет. Навчаючись в університеті, Микола Дмитрієв (так прізвище його в університеті було виправлено з Дмитренка), в літні канікули мандрував з товаришами по селах, вивчав життя  і побут, традиції українського селянства. Ще студентом він чітко усвідомив, що його покликання – служіння народові.

  У 1892 році по закінченню університетського курсу, Микола Дмитрієв відбував військову службу в Полтаві. Тут він потайки одружився з домашньою вчителькою Ганною Тимофіївною Теплицькою – дочкою кріпачки з Іваново-Вознесенська. За рік, звільнившись з війська, виїхав до Сум, де розпочалася його адвокатська кар’єра. Працює у цукрових магнатів Харитоненків. Та його весь час тягло до Полтави. І коли в серпні 1894 року Миколі Дмитрієву  запропонували місце секретаря «Полтавських губернських відомостей», він з радістю повертається до Полтави. До речі, до М.Дмитрієва , місце секретаря «Полтавських губернських ведомостей» займав Олександр Шліхтер – відомий в майбутньому державний і політичний діяч, історик. Згодом Микола Дмитрієв залишає роботу в газеті і займається адвокатською діяльністю. Його публічні виступи, як адвоката в судових процесах на захист бідних селян, пристрасні публіцистичні статті з актуальних проблем суспільного життя, зробили його популярним в Полтаві. Селяни називали його «своїм адвокатом», а  газети того часу писали «бувши присяжним повіреним, він давав широку, часто зовсім дармову поміч бідним людям…».  Відомий судовий процес в якому брав участь адвокат Дмитрієв – це справа братів Скитських, яких звинувачували у вбивстві секретаря Полтавської Духовної консисторії Комарова. Микола Дмитрієв багато зробив по організації захисту братів,  їздив до Москви і Петербургу, запрошував відомих адвокатів. Цей судовий процес тривав 3 роки з 1899 по 1901, брати Скитські були виправдані. Виступав Микола Дмитрієв, як адвокат по спадковості Олени Пчілки, у зв’язку смерті Єлизавети Іванівни Драгоманової. Виступав по  захисту Василя Горленка, в справі з лихварями ( до речі, цей процес програв, що на якийсь час загострились його стосунки з Горленком).

   В Полтаві Микола  Дмитрієв поступово стає помітним громадянським діячем, душею і організатором передової української інтелігенції. Навколо нього гуртувалися люди з демократичними і патріотичними переконаннями : Панас-Мирний, Г.Маркевич, В.Василенко, Л.Падалка та інші. Особливо дружні  взаємини склались у Дмитрієва з Панасом – Мирним. Квартира М.Дмитрієва стала осередком українського громадянства в Полтаві. Студент Полтавського Реального училища Юрій Коллард,  згадує: «Був я  у Дмитрієвих на зібрані старших членів українського громадянства, де познайомився з Панасом-Мирним, з Іваном Липою, який був тоді земським лікарем в с.Мачухах,  Сергієм Шелухіним, що приїхав з Одеси, Левом Падалкою та іншими старшими українцями…Дружина Дмитрієва Ганна також була свідомою українкою й їх оселя стала центром українства в Полтаві».

   У Полтаві Микола Андрійович був душею і ініціатором різних починань, влаштовував для полтавців виступи відомих діячів мистецтв: виступ хору Миколи Лисенка, гастролі труп М.Кропивницького, М.Садовського, брав найактивнішу участь в організації і проведення свята, пов’язаного з відкриттям пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві.

  Микола Лисенко, який  був одним із організаторів свята на честь відкриття пам’ятника І.Котляревському, в своєму листі до Григорія  Маркевича пише: «А з цим  нещасним надписом «Іван Котляревським» скільки довелося винести у боротьбі  Миколі Дмитрієву, (мова йдеться про намагання влади зробити надпис на пам’ятнику російською мовою). Олена Пчілка в своїй «Автобіографії» писала: «Великою справою гуртка Дмитрієва та його особисто – була організація  проведення свята Івана Котляревського в 1903 році. Гурток Дмитрієва хотів це свято зробити святом українським, громадським. І це вдалося, про що й свідчить історія».  Учасник свята Сергій Єфремов писав: «Мені переказали що ввечері (29.08.1903 р) буде нарада свідомих національних елементів, щодо тактики під час свят (відкриття пам’ ятника І.Котляревському)  В квартирі Дмитрієва зібралося 40 представників з усіх кутків України. Вирішували проблему української мови. Що робити? Були дві пропозиції – бойкувати свято, або надати йому український характер».

   Під час святкування  27 – 30 серпня в будинку Дмитрієва проживали Олена Пчілка з Лесею Українкою, Микола Лисенко з дочкою Галиною. Микола Лисенко на запрошення  Гр..Маркевича, під час перебування в Полтаві зупинитися у нього на квартирі пише: «27 серпня о 10-й годині буду в Полтаві, поїду до Дмитрієва, він мене запрошував раніше…У Дмитрієва буду зі своєю дочкою Галиною і моєю ученицею Щербаківською…» А в листі до М.Садовського вказує свою адресу перебування в Полтаві «Петровська площа, будинок М.А.Дмитрієва.»  5 вересня 1903 року композитор пише до Дмитрієв: «Вдячний вам за приют. Прошу вас найти чоловіка-писаря і переписати усі адреси і привітання, які були 30 серпня…» Безумовно, що під час святкування в будинку Дмитрієва бували Михайло Старицький з дочкою Марією, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Іван Стешенко та багато інших видатних українських діячів, письменників, музикантів.

   Ще  напередодні відкриття пам’ятника І.П.Котляревському у 1902 році, на сторінках полтавської преси, розгорнулася дискусія  навкруги спорудження будинку Полтавського губернського земства. Будинок будувався, за ухваленим земством, проектом архітектора Василя Кричевського, в оригінальному стилі, у якому б відбилися ознаки будівництва  українського народу. Микола Дмитрієв гаряче підтримав цю ідею. В своїй статті він писав: «Як заходжувалася Полтавське губернське земство робити для губернії дім, будинок, виникла думка збудувати його за стародавнім українським взірцем… Оздобити його хотіли так само українськими визирунками, орнаментами, яких уже чимало відомо нашим малярам, художникам… Може й у цьому будинку не все використане, що вже дав український народ….Але ж ця будівля, ця робота, яскраво виявила, скільки цікавого, ще не відомого, не розробленого і почасти забутого дав наш український народ гарного і в будівництві тоді, як він жив більш своїм національним життям…». Ідея його статті знайшла широкий відгук. ЇЇ палко підтримали Панас-Мирний, Григорій Ротмістров та інші полтавці. І боротьба завершилася перемогою. Навесні 1904 року розпочалося будівництво будинку земства за проектом В.Кричевського. Реакція шаленіла. Тож, зведений у 1903-1908 роках будинок Полтавського губернського земства став першим прикладом українського архітектурного стилю.

  У 1905-1906 роках на замовлення Миколи Дмитрієва, у селі Яреськи В.Кричевський спорудив будинок, в основу проекту автор поклав ідею народної хати. І це не випадково, адже замовник був прихильником українського архітектурного стилю. Будинок М.Дмитрієва в Яреськах – був один із шедеврів української народно - стильової архітектури В.Кричевського. Нажаль, будинок не зберігся.

  Микола Дмитрієв був серед тих, хто в умовах Російської імперії з її політичними репресіями і численними цензурними заборонами, виборював право українців на пресу й освіту рідною мовою. Під забороною перебувало «малоросійське наріччя». В силі лишався Указ від 18 травня 1876 року. Україна протестувала. Про мужність і стійку громадську позицію Дмитрієва, його авторитет серед свідомої української інтелігенції, свідчить  той  факт, що він був у числі українських діячів, що делегацією їздили до Петербурга з вимогою скасування ганебного указу про заборону української культури. Олена Пчілка, учасник цієї  делегації  згадує: «Ми виголосили  по черзі перед Вітте наші доповіді. М.Дмитрієв спеціально підніс справу з цензурними заборонами на українське слово.» На певні поступки царатові довелось піти, враховуючи піднесення революційної хвилі в країні..

  Повернувшись додому, Микола Андрійович поринув у роботу. В липні 1905 року на квартирі Дмитрієва, відбувся з ‘їзд представників українських громад на якому вирішувалося питання автономії України. У з’їзді   брали участь: від Києва-  Б.Гринченко, від Чернігова - І.Шраг, від Харкова - М.Міхновський, Одеси – С.Шелухін, Лубен – В.Шемет та інші, а також члени Полтавської громади. Тези доповіді про автономію України (текст якої був написаний Л.Падалкою), був направлений до Петербурга, на з’їзд недержавних народностей, який був схвалений. З’ їзд проходив 19-21 листопада 1905 року.  У 1905-1906 роках в Полтаві створюється  осередок Української Радикально-Демократичної Партії (УРДП) на чолі з Дмитрієвим,  зав. статистичним відділом губернського земства  Гр..Ротмістровим  та іншими. Члени партії організували «Селянську Спілку» і взяли участь у виборах  в Першу Державну Думу. Своїм політичним завданням УРДП поставила відстоювання автономії України.

  Крайовою організацією УРДП було вирішено видавати український друкований орган. Евген Чикаленко, один із засновників Київської газети «Рада», в своєму щоденнику пише: «на засіданні…було вирішено, що кияни будуть видавати щоденний друкований орган, а полтавчани щотижневик…». На початку листопада 1905 року Микола Дмитрієв скликає на своїй квартирі нараду, щоб обговорити цю проблему. В нараді беруть жваву участь Панас-Мирний,  Гр..Коваленко, Гр..Маркевич. Після кількох засідань було вирішено видавати щотижневий часопис під назвою «Рідний край». Відповідальними редакторами обрано М.Дмитрієва та Г.Коваленка, видавцем Г.Маркевича, літературним редактором Панаса-Мирного. Пророчими словами починалася програмова передовиця «Рідного краю», написана Панасом-Мирним: «Настав день, коли ми можемо озватися рідним словом до рідного краю, - той день, якого ми дожидалися в тяжкі часи, в тяжкі, довгі роки неволі і смутку…Тисячі і мільйони  людей уже встали боротися за вільність, і вже не оживе старий розвалений лад, не встане деспотизм…Годі спати, прокидайтесь усі, хто живий, в кого серце б’ється! Вставайте, вже сходить сонце правди і волі!». В цьому ж номері надруковано революційний вірш Панаса-Мирного «До сучасної Музи», в якому пролунав заклик до боротьби:

                         …

                                 …З слова живого скуй самопали

                                     Й з ними між люди іди.

                                     Бий ними, Музо, всяку неправду,

                                     Хто б не вчинив її – бий!...

  Саме у часопису  розкрився М.Дмитрієв, як блискучий публіцист. Він публікує чимало своїх гострих публіцистичних історично-мистецьких розвідок, бібліографічних заміток. Особливо хвилювали його питання культури і вплив її на формування національної свідомості. У журналі під псевдонімом Слобожанин», криптонімом М.Д., часто під повним ім’ям та прізвищем, він публікує ряд статей, присвячених проблемам національної освіти в Україні. ( «До вчителів»),  мистецькознавчі  («Кобзарі минулого й будущини»), літературознавчі.. Йому належать передовиці, через які були конфісковано ряд журналів. За глибоким переконанням М.Дмитрієва, часопис мав бути «щиро демократичним виданням, не збочувати на шлях шовінізму чи романтичного націоналізму». Публіцистичні виступи Дмитрієва були голосом, що кликав до соціального й національного визволення.

   Він зумів залучити до співробітництва багатьох українських письменників : І.Нечуй-Левицького, П.Капельгородського, історика Аркаса, Лесю Українку. В листі до Лесі Українки (1905р) Микола Дмитрієв пише: «В найближчим часі почне виходити в Полтаві часопис «Рідний край»…Просимо Вас, Добродійко, запомогти нам своєю працею…нам потрібні…статті публіцистичні і наукові, оповідання, вірші…» Леся Українка відгукнулася. На сторінках «Рідного краю» було опубліковано більше 2-х десятків її творів. Із середини 1905 року до роботи в редакції «Рідний край» долучається відома українська письменниця і громадська діячка Олена Пчілка. З 1906 року М.Дмитрієв випускає додаток до «Рідного краю» - «Молода Україна», де працює Олена Пчілка, для цього вона переїздить до Полтави. Коли ж в умовах реакції стало неможливим видавати в Полтаві «Рідний край», Дмитрієв передає його О.Пчілки, а сам зосередився  на проблемах народної школи, роботі з учителями, на діяльності видавництва «Український вчитель».

   За словами Панаса-Мирного, метою видавництва «Український учитель», було ширити знання поміж людьми, «розбуджуючи в них любов до рідної мови і засіваючи між ними хоч невеличкі зерна того добра, що подає людям всесвітній досвід – наука». За святий обов’язок вважав М.Дмитрієв «допомогти рідному слову піднятися… і коли по цій стежці піде молоде, нове покоління – слово залунає, розгориться і здивує всіх – я у цьому певен». І через століття мудрі слова палкого патріота не втратили своєї актуальності.

  20 листопада 1905 року в Полтаві проходив губернський з’їзд Союзу вчителів і діячів народної освіти. На з’їзді з доповіддю виступив Микола Дмитрієв, в якій охарактеризував сучасне становище школи,  «ненормальність становища навчальної справи на Полтавщині», підкреслив необхідність реформування школи в Україні. В резолюції з’їзду говорилося: «Для українського населення, на території України народна школа повинна бути українською, тобто викладання повинно бути рідною, українською мовою». Постанова з’їзду вимагала видавництво підручників українською мовою, організацію учительських курсів з української мови, літератури та історії України. Саме видавництво, «Український учитель», створене у 1906 році по ініціативі М.Дмитрієва, Панаса-Мирного, Г.Маркевича, протягом 1906-1908 роках видало 16 назв українськомовної літератури, в тому числі і підручники для українських шкіл. У 1906 році М.Дмитрієв разом з Панасом-Мирним засновує Спілку вчителів-українців і стає її першим Головою. Він також засновує  Товариство допомоги учням, при училищі 1-го розряду  Шевелевої.

  У 1907 році, в Києві було створено Загальна Безпартійна Українська  організація  (ЗБУО) на чолі  з Сергієм Єфремовим. Від Полтавської Громади в ЗБУО ввійшов М.Дмитрієв. Серед членів цієї організації були М.Лисенко, М.Кононенко, І.Стешенко, Е.Чикаленко та інші. Організація займалася видавничою справою, пропагандою української літератури, організацією ювілеїв українських діячів.

  В березні 1907 року Микола Дмитрієв один із організаторів Шевченківських свят в Полтаві. Син Дмитрієва – Юрій ( до речі,  хресник Панаса-Мирного) згадував: «В Шевченківський день, в домі батька було багато людей і бюст Шевченка, який стояв у кутку на великій підставці, переселявся на сцену театру, його прикрашали плахтами  і квітами, і він красувався до кінця свята»

   Яскраве життя Миколи Андрійовича Дмитрієва раптово обірвалося на 42-му році – 6 липня 1908 року. Він потонув у річці Псьол, поблизу села Яреськи, рятуючи сільську дівчину. Його трагічна смерть сколихнула всю Росію. Кажуть, того дня на відспівуванні біля Срітинській церкви зібралася майже вся Полтава.. «Рідний край» тоді писав: «Смерть шановного Миколи Андрійовича – се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників» У 1911 році київська газета «Рада» писала про Дмитрієва:  «таких людей не забувають, вони залишають в громадянстві світлий гарний слід». Панас-Мирний називав його «щирим громадянином своєї країни Все його життя було наповнено працею для української справи…Його жвава, ретельна натура жила вірою в кращу долю України, жила працею для неї».

   «Українським Цицероном» назвав його Карпенко-Карий, художник Сластьон згадував про нього, як про людину «що більшу частину проводила в подорожах по всяких українських справах»

  Поховали Миколу Андрійовича Дмитрієва на старому міському цвинтарі. За проектом В.Кричевського на могилі спорудили гранітний монумент у вигляді каплиці в українському стилі, з погруддям Дмитрієва.

  Пам’ять про Миколу Дмитрієва не згубилася в століттях. Відновлення в Полтавському Державному університеті видання під назвою «Рідний край» є даниною пам’яті про  видатного українського просвітителя. 19 серпня 2008 року на будинку де мешкав наш видатний земляк з 1894 по 1908 роки відкрито меморіальну дошку. Автор – художник Вадим Голобородов..

                                                            Анатолій Чернов

                                        Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

ЖИТТЯ ПРИСВЯЧЕНЕ ІМПРОВІЗАЦІЙНІЙ КОМПОЗИЦІЇ ШАПОВАЛЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ

                       ЖИТТЯ ПРИСВЯЧЕНЕ ІМПРОВІЗАЦІЙНІЙ КОМПОЗИЦІЇ                                                                      

                             ШАПОВАЛЕНКО  ВОЛОДИМИР  ПАВЛОВИЧ

                                                                         

                                                                                                   

      Шаповаленко  Володимир Павлович український композитор, диригент, хормейстер народився 9 липня 1932 року в Полтаві у сім’ї вчителів. Батько Павло Петрович з родини духовенства, вчитель співів та хормейстер був керівником хорових гуртків, що вигравав численні конкурси.  Мати Олександра Максимівна  (Савченко), донька почесного громадянина міста Полтави працювала вчителькою початкових класів. Саме їй Володимир ще школярем написав пісню для дітей «Про нашу маму», яка стала популярною.

  Проживала сім’я в однокімнатній квартирі в будинку по вулиці Спаська № 9, в якій  на почесному місці стояв рояль. Відомий мистецтвознавець Тесленко пише, що у 20-30 роки 20-го століття в Полтаві поряд з хоровою капелою Ф.Попадича, ансамблем бандуристів В.Кабачка, жінхорансом В.Верховинця діяв з успіхом хор Павла Шаповаленка.

     Під час Другої світової війни родина Шаповаленків опинилася в окупованій Полтаві. Маленький Володимир щойно закінчив перший клас і продовжував навчання за програмою 2-го та 3-го класу з матір’ю. Одночасно вчився в музичній школі, за класом фортепіано у Н.Козенка та О.Шкляр.У повоєнний період квартира Шаповаленків стає центром культурного життя міста. Журналіст та актор  Ілля Гарін згадує:  «Тут збираються актори театру Дмитро Степовий, Павло Колесник, художній керівник і диригент хорової капели обласної філармонії Леонід Жарко та інші. Проводились музичні вечори в будинку постійно звучала музика та співи».  У такому оточенні виростав і виховувався  майбутній композитор.

     Після визволення Полтави Володимир вчиться у 20-тій залізничній школі і одночасно у дитячій музичній школі де музично-теоретичні дисципліни опановував у вихованця Петербурзької консерваторії О.Важеніна. Грав і на скрипці, співав у шкільному хорі, захоплювався театром і навіть брав участь в деяких виставах. За допомогою батька опанував диригування і по закінченню школи працював хормейстером у гуртках художньої самодіяльності, а згодом – у хорі Полтавського паровозоремонтного заводу.

 З 1948 по 1951 роках навчався  у школі робітничої молоді, працював позаштатним кореспондентом Полтавського обласного радіокомітету та концертмейстером хорового гуртка Полтавського технікуму м’ясо-молочної промисловості.

 У вільний час  пише пісні і музичні композиції. Його твори друкуються в збірці «Золотий наш урожаю», у газеті «Зоря Полтавщини», а згодом уже звучать на радіо. У свої 18 років молодий композитор написав біля 20-ти пісень.

  Участь у республіканському огляді молодих талантів  1951 року остаточно вирішила долю юнака. Відомий український композитор Лев Ревуцький який очолював журі схвально поставився до молодого музиканта і порадив йому продовжити  навчання в Київській консерваторії.

   У  консерваторії він навчається на композиторському факультеті.  Володимир Шаповаленко пише хорові твори  «Конвалія», «Елегія» на вірші О.Олеся, пісні тощо. Його вальс «Вальс кохання» написаний на вірші полтавського поета А.Пашка завоював популярність серед слухачів.

 З 1960 по 1967 роки Володимир Павлович працює музичним керівником літературних передач  Держрадіокомітету України, одночасно керівником ансамблю Київського палацу піонерів.  1967 року перейшов на посаду начальника музичного відділу Українського гастрольно-концертного об’єднання. Декілька років пробув у творчої відпустки і знову повернувся до редакції мовлення для дітей та юнацтва Держтелерадіо, де пропрацював до самої смерті. Як творча людина він кожну казку кожне оповідання наповнював найпоетичнішими музичними барвами. Композитор написав багато творів для дітей у різних жанрах: пісні, оперети, мюзикли, музику для телевізійних вистав, мультфільмів та вистав театру ляльок. Вносив в музику елементи естрадних жанрів. Найголовнішим засобом музичної виразності для нього є мелодія – яскрава, з чіткою структурою, така, що добре запам’ятовується. Свій мелодійний дар Володимир Шаповаленко розкриває й у симфонічних творах – «Увертюра», «Образ»..

Особливої популярності  здобула його оперета «Шлюб з пригодами» яка з успіхом йшла в багатьох містах України.  В доробку  композитора понад 400 творів переважна більшість яких – масова пісня, твори для дітей.

  У 2004 році  Полтавській музичній школі № 2, яка носить ім.’я Володимира Шаповаленка , виповнилося 40 років. На святкування  цієї дати до Полтави приїхав президент Національної телерадіокомпанії України Віктор Набруско, який сказав: «Це добре, що полтавці пам’ятають і шанують своїх земляків. Володимир Павлович Шаповаленко народився і виріс у цьому місті… Оскільки радіокомпанії він не чужий, ми беремо музичну школу № 2 під свій патронат». Віктор Набруско передав школі в подарунок твори В.Шаповаленка, «щоб на цій антології навчалися і зростали нові зірочки на небосхилі нашої культури».

 Газета «Полтавський вісник» писала: «На урочистостях були присутні й дружина та син Володимира Шаповаленка. Наталія Леонідівна подякувала полтавцям за добру пам’ять про чоловіка, вручила квіти директорові школи Валентину Єфремову за виконання пісні «На трояндах сніг», музику до якої написав чоловік і присвятив їй».

                                      Анатолій  Чернов

              Член Спілки екскурсоводів  Полтавщини.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ  ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ

                                ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

         Уже не пам’ятаю хто сказав, що «холуйство – це остаточний, найбільш нікчемний результат комплексу провінційности, або комплекс провінційности у своїй крайності».  Ці слова прийшли мені на пам'ять коли знаходився на відкритті пам’ятної дошки присвяченій генералу Івану Паскевичу в Полтаві. Якось зненацька бувший міський голова Анатолій Кукоба, який панував містом понад десяти років, назвав Полтаву  духовною столицею України. Ця назва як не дивно прижилася. І в той же час саме за  ініціативою Кукоби була знищена каштанова алея насаджена у 1909 році, продані будівлі бувшого Кадетського корпусу та Художнього музею, які являли собою пам’ятками архітектури і охоронялися законом. Останнім витвіром цього заслуженого архітектора  стало будівництво дзвіниці Спаського храму, яка не відповідала історичним документам, архітектурний стиль якої не визначений і до сьогодні. Пізніше історики і архітектори Полтави зуміли довести місцевим можновладцям, що ця споруда не відповідала тому часу. Але порушити дзвіницю ніхто не наважився – вирішили поряд з нею побудувати нову.  І в Полтаві з’явилося чудо, яке достойне брати участь в українському конкурсі ініційованому Миколою Томенко – «сім чудес України». Та де ж ще в Україні ви побачите церкву з двома дзвіницями?

    17 травня 2012 року поряд зі Спаським храмом на будинку, який жодним чином не причетний до «історичної події», було відкрито пам’ятну дошку присвячу полтавцю генералу Івану Паскевичу. Той факт, що меморіальні дошки місцеві можновладці встановлюють там де їм зручніше проводити збори у Полтаві стало нормою. Прикладом цього може бути пам’ятна дошка присвячена Миколі Гоголю, яка встановлена на місці повітового училища в якому  письменник  на той час вже не навчався.

    Переказувати біографію Івана Паскевича -  царського опричника, ката Кавказу, Польщі та Угорщини, який судив декабристів та членів Кирило-Мефодіївське братства, подавляв селянські бунти у Смоленській губернії я не збираюся.  Для тих хто хоче більше пізнати  про «бешеннохраброго» графа Ереванським та князя Варшавським відсилаю до книги Ю.Погоди та В.Шестакова «Соткавший славу из побед», видану в Полтаві у 2007 році. Щоб читач оцінив зміст цього твору, наведу уривок з цієї книги, щодо оцінки авторів декабристського руху: «Их –  то  прийнято было преподносить глашатаями свободы…А в действительности они присвоили громадную по тем временам сумму в миллион рублей из полкових денег, развернули подрывную работу по свержению законной власти, подвели под. расстрельные статьи сотни невинних солдатских и офицерских душ. «Во глубине сибирских руд» и около них – на поселениях, стряхнув с себя дурман, которым их напитали в «тайных обществах»,  набравшиеся во Франции «вільнодумства» они к удивлению многих….превратились в полезных членов общества…Очень многие из них были впоследствии прощены, и сами стыдились потом содеянного ими в тот печальной памяти декабрьский день». Як кажуть – без коментаріїв.

    Автори цієї книги живуть і творять в Полтаві  - «духовній столиці України»! А де ж полтавська українська громада?. Пам’ятники Івану Мазепі та Симону Петлюри?  І взагалі, чи є Полтава українською? Чому зірвана  в місті меморіальна дошка присвячена письменнику Пилипу Капельгородському?  Зруйновані  останки помістя Симона Петлюри та будинок де розміщалася редакція першого україномовного журналу «Рідний край» в якому проживала його редактор Олена Пчілка . Залишається без уваги будинок де проживала родина Олександра та Софія Русови  у якому вперше Микола Міхновський проголосив «Маніфест самостійної України». Чому не маємо меморіальні дошки на будинках де проживали  композитор Микола Лисенко, український вчений Вадим Щербаківський, державний діяч ПавлоЧижевський, організатор кооперативного руху Михайло Токаревський, скульптор Михайло Гаврилко, історик Дмитро Дорошенко, письменники Леся Українка, Василь Стефаник та Мирослав Ірчан і багато інших святих місць нашої батьківщини?. Але ця проблема місцеву владу не турбує. А це означає, що полтавці скоро будуть свідками встановлення на пам’ятнику захисникам полтавської фортеці царського герба, а згодом треба чекати і відбудови каплиці в «пам'ять славного царствования в Боге почившого императора Олександра II», яка була зруйнована більшовиками у 1917 році.

 А може ми ще не українці, а просто хохли. Слушно про нас сказав полтавський поет Михайло Казидуб:

                              Ну що, хохли, натішилися правдою?

                              Надихалися волею? Гай –гай,

                              Єдине, чим можливо вам зарадити

                              Це – висловити співчуття і – край.

                                                                                Анатолій Чернов.

 

ПОЛТАВСЬКІ АДРЕСА БІЛИНСЬКИХ

                             ПОЛТАВСЬКІ  АДРЕСА  БІЛИНСЬКИХ.

    Ім’я  Михайла Білинського  пов’язане з зародженням морського флоту Української Народної Республіки. За версією дослідника біографії М.Білинського, Володимира Коротенко, (документальним підтвердженням якої є лише виданий 1898 року  «Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии» та, частково, послужний список офіцера флоту, де вказано «из потомственних дворян Полтавской губернии», Михайло Білинський походить зі старого священицько - дворянського роду, представники якого протягом століть служили в церквах Полтавської єпархії. Його батьком був священик  Архістратиго-Михайлівської церкви містечка Драбова Золотоніського повіту Полтавської губернії -  Іван Іосанович  Білинський. У батька було два брати: Василь та Олександр.

  Василь Іосанович, 1857 року народження, навчався в Полтавській духовній семінарії, вчителював в Золотоніському повіті, 1882 році працював регістратором поліцейської управи, 1903 році – становий пристав в Опішні. Після його смерті дружина з сином Сергієм переїздить до Полтави і проживає  в будинку по вулиці Дворянська № 29, а з 1943 року з сином та його дружиною в будинку Петлюри Марії Андріанівни по вулиці Стрітенська (Комсомольська) № 62/54.

  . Олександр Іосанович, після закінчення Полтавської духовної семінарії служив священиком  Іоанна  Многостраждального церкви села Середняки Гадяцького повіту.

  Леонід  Олександрович Білинський – син Олександра Іоановича, 1869 року народження, закінчив Роменське духовне училище, потім навчався в Полтавській духовній семінарії. 1911 рік – поліцейський надзиратель у Миргороді. Був одружений на Єфименко Тетяні Констянтинівні. Відомо, що у 1929 році Леонід Олександрович значився у списках позбавлених виборних прав по Роменському округу. (На той час це було суровим покаранням – людина  полишалася  всіх громадянський прав: позбавлений права на проживання, медичного обслуговування, продовольчої картки , а головне такі особи підлягали висилки). Після смерті чоловіка , дружина переїздить до Полтави і проживає по адресу Всесвятська (Чапаєва) вулиця

 № 25/14.

  Взагалі, складений В.Коротенко родовід Білинських, нараховує близько 60 прямих нащадків священика Якима Васильовича Білинського, який народився близько 1733 року і мешкав у селі Нехайки Пирятинського повіту. Більшість із них були священиками і служили  в церквах Полтавської губернії.

  Михайло Іванович Білинський народився 12/24 липня 1883 року в місті Драбові Золотоніського повіту на Полтавщині (зараз Черкаська область). Закінчив Київську (по деяким даним -  Полтавську) гімназію. Вступив до Московського Лазаревського інституту східних мов. В лютому 1906 року призваний на військову службу та зарахований юнкером до 18-го флотського екіпажу на Балтійський флот. Як пише В.Коротенко: «Очевидно, під час революційних подій 1905 -1906 років не мав якихось радикальних переконань, скоріше навпаки – в ніч з 19 на 20 липня 1906 року «чесно виконував обов’язок у придушенні заколоту», за що нагороджений срібною медаллю з написом «За храбрость» на георгіївській стрічці». 17 вересня 1908 року отримав звання підпоручика по адміралтейству, служив на молодших офіцерський посадах у 2-му Балтійському флотському екіпажі, а також на яхті «Ільмень». У грудні 1910 року переведений до Окремого корпусу прикордонної варти.

 Після звільнення у запас в чині підпоручика у 1911 році, служить у міністерстві фінансів, спочатку в Самарі, а потім  у Петербурзі. На початку Першої світової війни призваний і направлений до 1-го Балтійського флотського екіпажу, де служив командиром роти, завідував зброєю екіпажу та зброярською майстернею. У 1915 році йому було присвоєно звання поручика.

 По революції 1917 року в колишній Росії, та з повстанням нових держав на її території, установився фактично той порядок, що в розпорядження кожної держави, до остаточного вияснення  частини її власності, поступало те майно, яке на той час перебувало на її території. Так і Чорноморський флот, що базувався в українських портах, належав  української державі., крім команди невеликої кількості кораблів, які в той час визнавали більшовицьку владу, але врешті вимушена була повернути кораблі в українські порти. Решта кораблів Чорноморського флоту визнала українську владу і піднесли український прапор.

 Відомий історик української діаспори В.Трембіцький визначає основні дати створення Морського флоту України:  березень 1917 року у Севастополі створено українську чорноморську громаду, яка дала початок до організованого українського життя в місті.

7 квітня 1917 року відбулася перша українська маніфестація, на якій виступив адмірал Колчак: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє існування, наочно його  засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким я маю  за честь, на 90% складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків на світі…». Це було ствердження стратегічної ваги Криму, флоту для України. В травні 1917 року делегація від Севастопольської Української Військової Громади взяла участь в Першому Всеукраїнському Військовому З’їзді в Києві.

  Революція 1917 року застала Михайла Білинського на посаді старшого лейтенанта Балтійського флоту – командира канонеркою. В грудні  1917 року він бере участь в Українському Військовому З’їзді, де стає членом Військового клубу імені П.Полуботька і членом «Союзу Української Державності».

 На початку 1918 року М.Білинський бере участь у формуванні Генерального секретаріату морських справ. Коли  в кінці грудня 1917 року Симон Петлюра починає організовувати «Український Гайдамацький Кіш слобідської України», в склад цього формування ввійшов невеликий, але добре організований і дисциплінований відділ моряків чорноморського флоту, складений із делегатів Українського військового з’їзду.

 Тоді ж була спроба  створити морський штаб на чолі з Дмитром Антоновичем. Як  пише історик Р.Млиновецький: «Душею» того руху були в першу чергу морські старшини – Михайло Білинський, Акименко і Шрамченко».

 23 грудня 1917 року створено вперше Морське міністерство, на чолі якого призначено Дмитра Антоновича.

  М.Білинський, як фахівець з військово-морських справ у травні – жовтні 1918 року  входив до складу української делегації, яка вела переговори про умови підписання мирного договору з Радянською Росією у Києві.

 В часи гетьманщини працює в Морському міністерстві на посаді заступника начальника Головної морської господарчої управи. Він також належав до військового клубу «Батьківщина», який організував за часів  Скоропадського урочисту панахиду і демонстрацію з метою вшанування   пам’яті  гетьмана  Мазепи.

  Після повалення Скоропадського в листопаді 1918 року, партія українських соціал-самостійників  висуває М.Білинського на посаду  міністра морських справ в уряді Директорії. На цій посаді виявляє великі адміністративні здібності та енергію. Організує Чорноморський флот, сприяє розвитку Одеського та Миколаївського портів, налагоджує будівництво військового панцирника, видає закон «Про організацію воєнно-морських сил на побережжі Чорного моря», тобто морського полку, та про Гардемарійську школу. До речі, його помічником був віце-міністр морських справ, його земляк, контр-адмірал М.Остроградський-Апостол.

 Після невдалої спроби перевороту проти Директорії й Петлюри у березні 1919 року і формуванні кабінету Б.Мартоса,  Михайло Білинський відмовляється від посади міністра і виїздить до Галичини де формує гуцульські полки морської піхоти. Є різні версії, чому саме із гуцулів формувався полк морської піхоти. Найбільш вірогідною є те, що гуцули, які сплавляли по гірним рікам ліс, повинні були бути добрими вояками на флоті. Коли повертається до Кам’янець -Подільська – його з наказу  Б.Мартоса заарештовують в «справі» Болбачана і кидають у в’язницю. Незважаючи на протести, просидів  без слідства біля місяця. На знак протесту проти безпідставних звинувачень оголосив голодовку. Зрештою вина М.Білинського у справі підготовки державного заколоту не була доведена і його було 19 червня 1919 року звільнено. Він одержав від Головного отамана Симона Петлюри  роз’яснення, що арешт був «міжпартійним непорозумінням». Саме тому М.Білинський категорично відмовився від чергового підвищення у ранзі і посади міністра, яке йому було запропоноване майже одночасно із звільненням  з в’язниці.

 Після цих подій,  він повертається в Галичину і в квітні 1919 року стає командиром першої української морської дивізії, з якою перебував на фронті весь 1919 рік, разом з гуцульською морською піхотою. Бере участь у кількох боях з більшовицькими військами, але захворів тифом, з якого ледве вийшов живим.

 У 1920 році М.Білинський  стає членом Всеукраїнської Національної Ради, очолював її і стає заступником голови урядової комісії по розробці Конституції УНР.

 Після Варшавської угоди 1920 року, Михайлу Білинському було запропоновано посаду міністра внутрішніх справ, але він прийняв її з умовою, що негайно по заняттю Києва (Другий зимовий похід), він скличе Передпарламент і подасть на розгляд опрацьований ним проект конституції УНР. Військові дії перекреслили ці плани.

 При організації Другого зимового походу М.Білинський очолював  при штабі Повстанської  Армії  Юрія Отмарштайна відділ цивільного управління. Як пише Р.Млиновицький: «М.Білинський знав на початку серпня, що Ю.Тютюнника (він очолював похід) було попереджено про засідку і про те, що москалі мають докладні інформації про план виступу – вирішив взяти участь в поході, кажучи: «нехай хоч один з міністрів українських піде на смерть разом з військом».

 Останній бій головної групи генерала Ю.Тютюнника відбувся в суцільному оточенні червоних військ біля села Малі Миньки на Житомирщині 17 листопада 1921 року. Групу разом з обозом та пораненими оточила червона кіннота й зранку почала атаку. Відбувся жорстокий бій, у якому козаки героїчно билися й не просили пощади. У ближньому бою застосовували гранати, багнети, впритул били з кулеметів. Багато хто підривав себе останніми гранатами, щоб не потрапити до рук ворога. Поранений Михайло Білинський, розстрілявши з воза кілька ворогів, останню пулю пустив собі.

  « Він безмежно любив свою Батьківщину і за неї так трагічно, але водночас і так славно, так по - лицарськи склав своє життя», - писав його сучасник В. Савченко-Більський.

                                              Анатолій  Чернов.

                          Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

ЛЮДИНА – ЕНЦИКЛОПЕДИСТ, ЯКА ЗАВЖДИ ДОКОПУЄТЬСЯ ДО ІСТИНИ

   ЛЮДИНА – ЕНЦИКЛОПЕДИСТ, ЯКА ЗАВЖДИ ДОКОПУЄТЬСЯ ДО  ІСТИНИ

                                      ШУДРЯ  МИКОЛА  АРХИПОВИЧ

     «Немало знайдеться серед наших сучасників майстрів художнього слова, котрі, не спочиваючи на лаврах, бо лаврів тих так і не доскочили, віддають усі сили на утвердження краси української душі. Але ім’я Миколи Шудрі посідає цілком осібне місце в цьому ряду», - писав Василь Осадчий, оцінюючи книгу письменника «За часом, як за плугом».

  Про себе письменник писав так: «Я – Шудря: той, хто доглядав лан, сіяв пшеницю, молотив для людства хліб. Мій рід, од часів Трояню й до сьогодення, справді не має переводу; він – невмирущий, бо мудрий  і працьовитий. Я – це Полтавщина, Трипілля, Кубань, Причорномор’є, Месопотамія, Індія… Це все – історична праУкраїна, від краю до краю: з Карпатського нагір’я до Підкавказьких станиць, од Білої Русі до Чорноморських узбереж…Скрізь, де на Багат-вечір готують кутю – ритуальну кашу із пшеничних зерен»,   ( із нарису «Кутя тисячоліть»).

 Письменник, поет, журналіст, кінодраматург, педагог Микола Архипович Шудря народився 4 січня 1935 року в селі Веселий  Поділ Семенівського району що на Полтавщині у хліборобській родині. Батьки були майже неписьменні. Мати, Параска Омелянівна закінчила два класи і курси трактористів. Батько, Архип Никифорович – також два класи та районну курсантську школу (РКШ). Микола Шудря почав навчатися в семирічній Веселоподолянській школі. По розповідям побратима по перу, його земляка, письменника О.Дмитренка, коли на уроці української літератури 5-го класу писали твір про свій родовід, Миколка, захопився віршуванням і написав у віршах поему під назвою «Писарки». «Писарками», по вуличному, називали їхній рід. Його родичі здавна були писарями у Семенівській волості, а дід Никифор – волосний писар, складав навіть вірші церковнослов’янською  й українською мовами. Микола знав свій родовід до сьомого коліна і пристрасно все це розмалював у своїй поемі. По закінченню семирічки відвідує Семенівську середню школу, де його обрали комсомольським секретарем, а згодом «худорлявого, бідового й безвідмовного, хутко «висунули» в члени бюро райкому та обкому комсомолу». Але потяг до літературної творчості його не відпускав від себе. Він продовжував писати вірші, нариси, фейлетони які друкував у стінній газеті, редактором якої він був. Надсилав свої вірші і у республіканські газети. Збереглася відповідь газети «Зірка» на віршовані твори Миколки Шудрі, в якій зазначалося: «оригінальні рядки, які надіслав нам Микола Шудря з Веселого Подолу на Полтавщині…». А ще… Микола захоплюється математичними науками. Він стає учасником Міжнародної математичної олімпіаді в Празі, де посідає перше місце.

  Після закінчення школи вступає до Київського університету на журналістський факультет.  Літератор і публіцист О.Мусієнко, староста курсу, згадував: «Із 150 студентів – журналістів вступу 1953 року вийшла власне невеличка Спілка письменників. Тут були поети, прозаїки, піснярі і навіть один казкар». І дійсно, однокурсниками М.Шудрі були Б.Олійник, В.Захарченко, В.Крищенко, Ю.Ярмиш та інші, які стали знаними українськими літераторами. «У середині 50-х років, - згадує Ю.Ярмиш, - я разом з М.Шудрею і В.Симоненком (який вступив в університет у 1952 році) робили університетську багатотиражну газету «За радянські кадри». Її авторами були В.Черновіл, В.Коломієць, О.Лупій, В.Підпалий та інші.» Серед викладачів університету М.Шудря з вдячністю згадує завідуючого кафедрою бібліографії та книгознавства С.Петрова, завдяки якому він ще з першого курсу захопився вивченням архівних документів, що стало йому в нагоді в подальшому творчому доробку.

  Після закінчення університету навчався в аспірантурі і одночасно викладав (1964-1967рр.).  Студент університету О.Дмитренко так згадує свого викладача: «У чомусь трохи баламутний, начеб неорганізований, зовні вайлувато-незграбний, але симпатичний близорук…Микола Архипович – наш короткочасний молодий викладач-аспірант, чий нарис «Терен-дерево» потряс факультет». Це нарис вперше був опублікований в газеті «Радянська Україна», в якому автор розповів про вилківських рибалок, з якими він ходив Чорним морем аж до турецького берега, побував на Зміїному острові. «Точність деталі, колорит штриха, свіжа рельєфність характеру, гострозорість…І заслужені лаври кращого нарисовця газети» - таку характеристику нарису та автору дав О.Дмитренко. У 1961 році М.Шудрю визнано  кращим публіцистом у журналах «Україна» й «Знання та праця», в газеті «Колгоспне село» («Сільські вісті»). Після Чорнобильської аварії Шудря поїхав в небезпечну зону і тривалий час журнал «Україна» публікував його репортажі із зони лиха. За ці публікації одержав премію Спілки журналістів України «Золоте перо».

 Почавши свою журналістську діяльність ще в студентські роки, М.Шудря довгий час працював у різних періодичних виданнях: газеті «Літературна Україна», «Радянська Україна», «Наш час», в журналах «Україна», «Народна творчість та етнографія». Займав посаду старшого редактора Головного управління газет і газетних поліграфічних підприємств Комітету у справах преси при Раді міністрів УРСР. Одночасно М.Шудря  викладав історію книги і сценарну майстерність у Київському інституті культури (1969-1976 рр.). Був редактором журналу «Україна» (1980-1991 рр.).

 Митець-журналіст М.Шудря працював переважно у жанрі нарису, який вважав формою, де важлива робота з пошуковим матеріалом, невідомими фактами й іменами. Дослідниця творчості письменника Анна Косенко назвала М.Шудрю дослідником-пошуковцем. О.Дмитренко писав: «Пристрасть до блукань (а нею – і до журналістики та письменства) ще в підлітковому віці пробудила в ньому дорога до школи за сім кілометрів. Крізь завірюхи та хвищі – з веселоподілянського хутора у Семенівку». У 80-х роках письменник захопився журналістськими розвідками, відкривши окремий розділ в журналі «Україна», де друкувалися рукописи письменників-класиків, літературно-мистецькі знахідки, «заборонені історії із суспільного життя». А.Косенко підкреслює, що «незважаючи на цензуру йому вдалося надрукувати задовго до реабілітації спогади Н.Махна, листи до дружини М.Леонтовича, щоденник Ю.Яновського, Л.Курбаса, нотатки Ю.Тютюнника, багато матеріалів про О.Довженка. За його сприяння побачили світ заховані в архівах і приватних бібліотеках твори М.Зерова, Г.Косинки, Л.Курбаса, І.Кавалерідзе.». Улюблені жанри М.Шудрі – нарис, репортаж, есей-розвідка, документальна повість. Про себе казав: «Я людина не консервативних поглядів, тому що з літературою завжди був близько, хоч у мене особливий напрямок – документальний…Я ж чистої води документаліст. Я за – «искусство левое…но не левее сердца». Б.Олійник називав М.Шудрю «врожденним науковцем, шукачем, безмежно талановитим слідопитом і народознавцем».

 Особливу роль в творчості М.Шудрі належить його Шевченкіані.  Дослідник творчості М.Шудрі В.Яцюк писав: «Зацікавлення письменника поетовою долею і творчістю виявилося ще в дитинстві, на тій мальовничій землі, якою 1845 року ходив і милувався Шевченко, гостюючи в українського дідича – власника Веселого Подолу Аркадія  Родзянка. Усі бувальщини про ці відвідини розповів допитливому учню учитель української мови та літератури Г.Діденко, а ще раніше – материн батько вчителя Марко Гетьман, що народився  ще у 1812 році. Отож виходить, що довідався про все те маленький Миколка чи не з перших вуст». Літературознавець Ф.Погребенник у своєму дослідженні «Народ про Шевченка» наводить прецікавий запис із книги відгуків Шевченківського музею в Києві: «Тарасу Григоровичу! Клянусь тобі, що я присвячу своє перо, як і ти, боротьбі за справедливість. Студент першого курсу факультету журналістики КДУ Микола Шудря». Звідтоді він розпочав вивчати і осягати не лише долю і творчість Великого Українця, « але й усе, з- як писав  В.Яцюк,- що було дотичним до силового поля генія». Перший друкований нарис присвячений Шевченкові «Під струнким явором» був надрукований у студентському альманасі «Світанок» (1958). В ньому йшлося про причетність Шевченка до духовного світу Л.Глібова, народженого (як і Шудря) у Веселому Подолі. Потім була стаття-нарис «Світла зброя поета» (1961) – про долю музею Шевченка під час Другої світової війни. М.Шудря був одним із перших, хто почав клопотатися про видання шевченківської енциклопедії. У 1998 році він разом з О.Дмитренком пише повість-пошук «Верховіть череватого дуба» в якій в результаті пошуків було досліджено нові факти з родовіду Т.Шевченка. У  Шевченкіані  Шудрі чимало творів суто журналістських, публіцистичних. Серед них: «Зійшла зоря, та не назоріла» про експедицію журналу «Україна» шляхами Шевченківського краю(1988), «Тернова доля» - публікація першої біографії Шевченка, написаної В.Масловим (1989), розвідка «Геній: від суниць до зірниць. Мала  батьківщина. Земля. Гора. Всесвіт» в якій у «конкретиці осмислень представлено творче єство поета-художника-індивіда» ( 2001 ).

 В.Яцюк писав про М.Шудрю: «Це надзвичайно чула людина з якимсь по-особливому дитинним відчуттям світу і всесвіту. І в Шевченковій долі та творчості Микола Архипович для себе також обирає «сюжети», які безпосередньо стосуються прояву краси, добра, українства; він осмислює роль народної пісні у феномені поета, цікавиться малярським доробком митця, а іноді віднаходить нові його малюнки чи такі, що безпосередньо пов’язані з творчою долею Шевченка».

 Ще навчаючись в університеті Микола Шудря захопився кінематографом. Письменник Л.Череватенко досліджував шляхи входження М.Шудрі у кінематограф. Почався цей шлях зі знайомства М.Шудрі з романом Ю.Яновського «Вершники». «Десь на 2-му курсі університету потрапив мені до рук п’ятитомник Ю.Яновського, - згадує письменник. - Свіжими очима я прочитав  «Вершників», і мене приголомшило панорамне речення з «Подвійного кола»: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників». Про бій під

Компаніївкою…Одне тільки речення, а перед нами – не лише розгорнута картина бою, а й багатовікове буття цілого народу. І я подумав тоді: мабуть, отак і маємо тепер писати – кінематографічно». Згодом М.Шудря ознайомився з кіносценарієм «Земля» О.Довженка. «Прочитав -  і зрозумів, що це не просто кіносценарій, а справжня, сучасна й висока проза… Потім керівник учбової студії Київського університету О.Єлізаров залучив мене до кіносправи безпосередньо». Для кіностудії М.Шудря написав кілька сценаріїв. Першим професійним документальним фільмом по сценарію М.Шудрі  став «Дума і доля» про долю українського кобзарства і легендарного кобзаря Є. Адамцевича,  «який доніс до нових поколінь «Запоризький марш». У фільмі також прозвучала пісня складена ще в часи Визвольних змагань у виконанні Адамцевича. Як згадує Л.Череватенко: «Вибухнув скандал…позабирали геть усі плівки – й зображення, і фонограми. І все чисто знищили». Потім були сценарії «Український кореспондент Маркса», про українського соціаліста-утопіста С.Подолинського, «Долаючи земне тяжіння» - про українських космологів, який теж зазнав переслідування влади «за націоналістичні прояви». Л.Череватенко писав: «Ні, зовсім не легким було входження М.Шудрі в український кінематограф. Проте на сьогодні в його послужному спискові десь 120 кінострічок…На цьому варто наголосити: йому не дозволяли розвернутися, показати , на що здатен.».  Л.Череватенко наводить приклад коли сценарій фільму «Геній під чужим прізвищем» про Ю.Кондратюка (Шергея), що насправді вийшов з-під пера М.Шудрі був анонсований як сценарій льотчика-космонавта В.Севастьянова. Бо на той час  письменник не міг скористатися своїм авторським правом. Повнометражних фільмів у нього лише два: «Відкрий себе» - про Г.Сковороду та «Тарас» - про Т.Шевченка. Доля Г.Сковороди не давала спокою М.Шудрі ще в студентські часи, коли він присвятив мандрівному філософу свою поему. Надихнуло його на  створення сценарію творча дружба з І.Кавалерідзе, який в цей час (1972 рік) створював пам’ятник Сковороді у Лохвиці. «З подачі сценариста підхоплено унікальну ідею: стрічка має запам’ятати й відтворити кожну мить народження постаті Г.Сковороди - згадував О.Дмитренко, - весь вогнедишний процес відливання образу генія в металі».  Л.Череватенка писав: « Фільм про Сковороду це фільм-оповідь «од першої особи», побудований на цитатах із філософських праць і листів Григорія Савича». Філософ заговорив не просто людською мовою, а «мовою, до якої віками тягся і яку чекав почути від мистецтва народ» (О.Дмитренко). На перегляді фільму тодішній міністр кінематографії С.Іванов випалив режисеру фільму Р.Сергієнку: «Хіба в кіно ходять, щоб вивчати філософію?». Фільм поклали мерщій на полицю, і пролежав він аж до 1989 року .

 Вже наступного року Микола Шудря пише сценарій  «Тарас» і разом з кінострічкою «Відкрий себе» цей фільм здобуває найвищі лауреатські лаври – Державну Шевченківську премію. Стрічку «Відкрий себе» названо взагалі еталоном документального філософського кіно.

 Взірцем для М.Шудрі в кінематографії був О.Довженко. Він стало цікавився творчістю О.Довженка, нотував і призбирував геть усе що мало стосунок до геніального митця. Розпитував живих свідків, сидів в архівах – цілеспрямовано і вперто працював. І наслідком його трудів – вийшла книга присвячена 110 - літтю  О.Довженка «Геній найщирішої проби». Л.Череватенко вважає, що ця  книга «стала важливою саме на цьому етапі української державності та української культури…коли одночасно з масованою атакою на державницький український кінематограф відбувається розгнуздана атака й на О.Довженка…». В Шудриної  книзі О.Довженко – мужній борець, «войовник-праведник, що наражаючись повсякчас і зухвало на небезпеку, всіма можливими засобами обстоював право жити для рідного народу. І стояв на тому до кінця» (Л.Череватенко).

 А ще… Микола Архипович чудовий поет - лірик. Для нього поезія не просто «виквіт натхненої праці, вона - стан зворушливої душі. Пишеться тоді, коли тебе переповнюють почуття,  коли слова мимохіть вихлюпуються на папір, коли твої рядки бринять музикою, - писав М.Шудря». По суті це поезія – відчуття. І треба лише доторкнутися серцем до слова, щоб збагнути силу любові і ніжність поезії  Миколи Шудрі:

                                           Пізнє кохання-

                                                        може, й востаннє,

                                           Та воно світле,

                                                        як перша любов.

                                           Хай і під вечір –

                                                        не на світанні,

                                           Тільки ж у серці

                                                        хвилюється кров…

 Микола Архипович часто бував на своїй малій Батьківщині в селі Веселий Поділ. Семенівщину називає «райським закутком полтавської землі» Він пишався своєю землею та людьми, які тут народилися і яких «від колиски й до скону супроводжує музика, спів, мелодійне слово, граєво барв». 2007 року Микола Шудря разом з Євгеном Бутенко випускає довідник-антологію «»Зерна пшеничної віри». Це довідник, як пише М.Шудря у передмові  – «  насамперед пропам’ятна книжка про славетних людей нашого краю, нагадування про тих, хто самовіддано творить майбутність Української держави, розповідь у науку тим, хто не встиг ще остаточно обрати дорогу в своєму житті (так от їм приклади)»

 У лютому 2010 року в Києві відбулася виставка. «Тугий сніп з української ниви», присвячена 75-літтю від дня народження Миколи Шудрі. Уся експозиція – суголос практичної діяльності Шевченківського лауреата. «Це людина-енциклопедист, людина яка завжди докопується до істини», - наголосив професор фізики В.Шендеровський. Журналіст С.Бондаренко назвав М.Шудру невтомним шукачем і відкривачем невідомих фактів та імен. І взагалі, пише журналіст, «вважається, якщо Шудря чогось не знає, то цього не знає ніхто».

     27 березня 2012 року відійшов у засвіти Микола Архипович. Не стало мудрої, шляхетної людини, справжнього лицаря духу. Вічна пам'ять і небесний спочинок Вам, наш земляче!...

                                                                                                    Анатолій  Чернов

                                                                     Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

ЗНАКОВА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( Я ПИСАВ ПРО ЖИТТЯ…)

                        ЗНАКОВА  ПОСТАТЬ  УКРАЇНСЬКОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

                                      (   Я   ПИСАВ  ПРО ЖИТТЯ…)

                                   ДІМАРОВ  АНАТОЛІЙ  АНДРІЙОВИЧ

 Якось, Анатолій Дімаров на запитання, чи забов’язаний письменник мати чітко виписану громадську позицію, відповів так: «Знаєте, я ніколи не брав собі в голову, що треба виписати якусь там громадську позицію. Це в зародку убиває художню творчість – коли наперед уже знаєш, що треба. Я писав про життя…»(«Українська літературна газета 28.05. 2010 р.).  Ця позиція стала життєвим кредом письменника. В «Історії української літератури 20-го століття» (т.2, Київ 1998 р.)  сказано: «У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті  роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди»…».

  Народився письменник  17 травня 1922 року в Миргороді, що на Полтавщині у хліборобській сім’ї. «Я народився на хуторі Гараськи, що лежав недалеко від Миргорода, - писав в спогадах А.Дімаров, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у всіх анкетах.  Народився в сім’ї гречкосія, Гарасюти Андроніка, у якого було 100 десятин землі… Мати із родини священика, закінчила  до революції єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою... У 20-х роках  батько висватав її та забрав на хутір із Миргорода». У 1929 році Андроніка Гарасюту розкуркулили і щоб врятувати

 сім’ю від Сибіру,  батько відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй  удалося поміняти дітям метрики, а прізвище -  на своє дівоче – Дімарови. Дитинство Анатолія  проходило у  тяжкі для села часи колективізації та голодомору. Особливо потерпали Дімарови в роки голодомору: « Лютий голод прийшов напровесні 1933-го…. Мертві лежали коло церкви, як килими....Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительниці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялась що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері ступила до хати та й сіла одразу на лаву, поруч з клунком: - Ну, дітки, будемо живі!»  1933 року, тікаючи від голоду,  родина переїхала на Донбас.

 В школі Анатолій вчився добре, захоплювався літературою. «Я зростав на українській і світовій літературі, - згадував письменник, - А з дитинства нашим богом був Шевченко…Якось мені в руки вперше потрапив Єсенін. Я був приголомшений. Боже мій, яке це свято поезії!...Багато читав закордонних поетів  у перекладах… У п’ятому класі А.Дімаров почав віршувати. «На мене напала справжня поетична пропасниця, - писав письменник, -Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував…». Він навіть написав поему про Будьонного, яку направив в Київ до піонерської газети. На диво, республіканська газета відізвалася, оцінивши його поему як «недосконалою» і порадивши юному поету  «учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних». І під кінець: «Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!». Ось цим він дуже гордився! Вже в десятому класі, як учасник шкільного літературного гуртка, А.Дімаров прийняв участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів, який проводився у Москві. За вірш «Починається юність» йому була присуджена третя премія. Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров писав: «Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита…Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання збірка творів.

 Після закінчення школи (1940) А.Дімаров збирався вступати до Інституту журналістики, але раптом усіх випускників забрали в армію. «На війну я потрапив  першу ж її секунду, ще й Молотов не виступав, - згадує письменник. Нашу дивізію всю підняли по тривозі й пригнали ближче до кордону...Моя перша атака відбулася під Могильов-Подільському (липень 1941 р.). Отримав сім автоматних куль у руку. Під ногами міна вибухнула… Моє щастя, що я поранений і контужений уже в перші дні війни, вибрався з оточення й у полон не попав…Через два роки ще контузія…З 1943 року я був непридатний до служби – інвалід 2-ї групи. Повернувся  до родини в село Студенці, що на Дінці під Харковим. Попав в окупацію. Організував партизанську групу, яка брала участь в збройних сутичках з німцями». Після звільнення совєтськими військами Харківщини 1943 року, незважаючи на те, що Дімаров мав довідку інваліда його забрали до армії: «Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятого віку, без усяких медкомісій та оглядів, - згадує письменник, - маєш дві руки та ноги, значить «годєн, і нікакіх разговоров». Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! І погнали нас на німецькі кулемети…Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому і пригнали в містечко зруйноване дощенту.. Видали по половинки цеглин, показали величезну водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить…бігти на ворога, який засів на протилежному боці. Й… вибивати їх звідти напівцеглинами. А вони хай думають, що то…гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націлиними нам у спину кулеметами». Під час атаки А.Дімаров був поранений. «Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною в руках. Не випустив зброю», - з притаманним йому гумором пізніше  розповідав А.Дімаров.

 Після шпиталю Дімаров повертається до матері, яка на той час проживала на Луганщині, де працював секретарем сільради села Студенок. Мати, знаючи про мрію сина стати журналістом, взяла його вірші і пішла до редакції газети «Радянська Україна», яка розміщалася у звільненому райцентрі Марківка. Згодом  Дімарова, після ретельної перевірки (був в окупації) зарахували в штат газети на посаду коректора. Коли редакція газети переїхала до Харкова, разом з нею переїхав і А.Дімаров. Весною 1944 року його посилають у Луцьк в газету  «Радянська Волинь», в якій він працює завідуючим  відділом культури.

 На Волині стає свідком колективізації і сталінських репресій, фальшування виборів за «непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна». Письменник згадує: «На Волині не раз хлопці-бендеровці могли на той світ спровадити, я  ж приїхав туди переконаним сталіністом. Це вже як поїхав, то був запеклим націоналістом». Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров про перебування на Волині (1944-1950) писав: «нас називали «совєтами», або ще точніше: ми були окупантами…які вірою і правдою служили нелюдській системі…».

 1950-1951 роки Дімаров навчається в Літературному інституті ім. Горького в Москві. Пізніше в інтерв’ю журналісту УНІАН Соловйову письменник так поясняє причину, з якої він полишив Літературний інститут: «В інституті ім. Горького я би там нічому не навчився. Мене вже пекла моя тема, нестримно тягло до писання, а та схоластика, що нею напихали у літінституті – марксизм - ленінизм, науковий комунізм і навіть вступ до мовознавства – вони ж письменнику нічого не давали!...Тобто, це була мертва наука». 1951-1953 рр. А.Дімаров вчиться у Львівському педагогічному інституті, після закінчення якого працює в редакції газети «Радянська Україна», головним  редактором Львівського обласного видавництва. Після закінчення у 1960 році Вищої партійної школи призначається головним редактором видавництва «Радянський письменник» у Києві.

 Як не дивно, літературна кар’єра Дімарова почалася таки з поезії. Його вірші почали друкувати  газети.  Вони якимось чином потрапили до Тичини та Рильського, які дали віршам схвальну оцінку. Власне по рекомендації цих поетів та літературознавця Новиченка Дімарова і було прийнято в Спілку письменників України (1949). Один із таких віршів зберігся і був надрукований в газеті «День» в травні  2008 року:

                           Осінь стукає в вікно: - Ви готові? Ви готові? –

                           Відцвіли уже давно чорнобривці тонкоброві.

                           Відцвіли й минулі дні, що мені весна наснила.

                           Ти наснилась теж мені, чи не правда, моя мила?

                           Це було давним -  давно. Або й зовсім не бувало…

                           Я не знаю…Все зів’яло…Осінь стукає в вікно.

А.Дімаров згадує: «Я, фронтовик, раптом почав писати вірші про те, як нам набридла війна, про любов і як ми мріємо про мир. А Сталін якраз збирався в цей час напасти на весь світ, і була спущена команда: Менше «болтать» про мир. Мене тоді викликали до секретаря парткому: побили, побили та й нічого..».

 Першу книжку – збірник оповідань «Гості з Волині» видав у 1948 році, далі були «Волинські легенди»,  «Дві Марії» та інші.. « Про прозовий цикл про Волинь – я не хочу про нього згадувати – тоді я був сталіністом і багато про що не знав, - писав письменник. Це така каламуть радянська. Ми, тоді ще журналісти, звикли писати не те, що бачили, а те, що треба було для газети… Правду про Волинь я написав пізніше у своїх спогадах». Письменник М.Слабошпицький писав: «Важко повірити, що чоловік, котрий написав ті злополучні «Гості з Волині» став тим Анатолієм  Дімаровим, якого сьогодні знаємо». Дослідник творчості Дімарова Т.Стефанович так оцінює ранню творчість письменника: «Творчість А.Дімарова виросла з того часу, коли несвобода, офіційна брехня охопила низи суспільства, а верхи розбещували себе, коли вільна думка, любов до України, переслідувалася як найбільший злочин. Той час пройшов крізь його серце, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в характерах персонажів».(«Художній дивосвіт А.Дімарова»).  І все ж Волинь для Дімарова стала по словам письменника: «його другою батьківщиною, де у мене проснулась душа, душа національно-свідомої людини».

  1956 році вийшов з друку роман Дімарова «Моя сім’я», а слідом роман «Ідол» (1961), в яких автор піднімав теми морального виховання в сім’ї, школі, відповідальність за скоєння правопорушень самої молодої людини. «Мені набридло брехати, і я подумав: а де правду можна описати – тільки в «сімейних» творах», - згадує письменник. В інтерв’ю журналістки Н.Малімон,  Дімаров так поясняє свою сімейну тематику: «Чому я у сімейну тематику кинувся? Не хотів славити партію. У печінках мені сиділо! У газеті наславився…Як же мене тіпали за ті два романи…Писали: де Дімаров знайшов такі сім’ї, чому не показав ролі піонерської і комсомольської організації?» (газ.«День».06.2008). А в московській «Літературній газеті» письменника назвали «Автором міщанських романів».

 Визнання А.Дімаров одержав у 60-ті роки з виходом частин роману-трилогії «І будуть люди» (1964, 1968, 1977), де показано складний і драматичний шлях українського села в час, позначений культом особи. В інтерв’ю з журналістом Р.Новакович Дімаров розповів як він працював над цим твором:  «Цей роман якось по іншому мені писався. Сколихнулося в душі оте мовне море – багатство полтавської землі…Писав без нашарування видавлював з себе газетяра, а саме газетні штампи ( «Партія наш керманич, «З великим піднесенням» тощо), без оспівування партії та уряду, писав від серця». (газ.»Дзеркало тижня» 04.2007 р.). В розмові з журналісткою Н.Тисячною письменник говорив: «На початку роботи над цим твором визрівав задум написати історію українського народу з кінця 19 століття аж до хрущовської  «відлиги» Але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення – також, про репресії – у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги. І було ж мені непереливки за «І будуть люди»!. Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман». (газ. «День» 31.10 2008 р.) Роман називали антирадянським, антипартійним, а на письменника навісили ярлик антисеміта. У 1964 році роман таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями, третину твору скоротили.  За другий том епопеї «Біль і гнів», присвячений Другій світовій війні  А.Дімаров одержав Шевченківську премію. У зв’язку з цим письменник говорив: «А першого тому, де я описую долю села і селян від революції до примусової колективізації, яка розорила село і призвела до голодомору 1933 року наче й не існує! Такого ще не було» (інтерв’ю з Новакович). Дослідник творчості А.Дімарова  Г. Штонь писав: «В романі «Біль і гнів» автор показав, що народ, навіть опинившись по ворожий бік фронту, не почувався, а точніше – не перебував бездіяльно приреченим. Він продовжував жити за незбагненим і для офіційної Москви, і для завойовників велінням власної своєї суті, закоріненій не у вчорашній, а «природній» своїй історії, яка сформувала і духовні підвалени його щоденності» («Духовний простір», Київ 1998 р.). Г.Штонь ставить роман А.Дімарова в один ряд романів і повістей про окупаційне лихоліття, написаних О.Довженком, Гр..Тютюнником, М.Стельмахом, які вважає  «єдиним островком  антитолітарного прозописьма на терені колишнього СРСР»

 Найулюбленішим жанром А.Дімарова в роки творчої зрілості стали «історії» - сільські, містечкові. міські. Започатковані вони були збірником «Зінське щеня» (1969), пізніше виходять збірки «Сільські історії» та «Містечкові історії» (1987), «Болі на продаж» (1888). Головні мотиви цих збірок – це людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Це роздуми про причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом; які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи як добро, благородство, милосердя. Б. Антоненко-Давидович в листі до Д.Нітченка писав: «Зінське щеня» справила на мене дуже приємне враження…в ній письменник дуже правдиво відтворює життя сьогоднішньої України, зокрема й милої Вашому серцю Полтавщини». (лист від 24.09.1970). 1997-1998 рр. виходять  спогади А.Дімарова «Прожити і розповісти» - це повість про його покоління, епоху, повість про 70 літ. Поряд з індивідуальною долею Анатолія Андрійовича, змальовується доля українського народу, портрет 20 століття. «Письменник описує різної значимості  факти з свого життя, прагне зрозуміти, чого саме так, а не інакше складалась доля його та близьких йому людей», - писала літературознавець О.Скнаріна. 2009 року вийшла остання книжка письменника «Божа кара», яка містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує «оповідальна інтонація, відсутність нав’язлових дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак  - лаконічність», - писала журналіст О.Михайлова. А.Дімаров дуже ретельно працював над кожним словом: « Я страшенно не люблю млявої фрази. Фраза повинна бути як накачані  м’язи, а не як щось аморфне…», - писав письменник.

 В творчому доробку письменника п’ять романів, 18 прозових збірок та 8 повістей. У 1991 році А.Дімаров написав сценарій фільму «Ізгой» по своїй повісті «Симон – різник».  Письменник тонко відчуває час, у якому живе. По словам Стефановича: «Дімаров своєю творчістю допомагає людям пізнати самих себе, пробуджувати в серцях благородні поривання, відстоювати чистоту високих почуттів. Питання чесності й правдивості, моральної чистоти, заглибленості в людські цінності є ключовими у його творчості». Василь Симоненко  високо цінив творчість письменника: «Взявши до рук новий твір талановитого письменника, Шевченківського лауреата А.Дімарова, ми не на мить засумніваємся в тому, що разом з автором розкриємо ще одну сторінку народного життя з усім трагізмом історичних подій і високістю його духу. Анатолій Андрійович є і завжди буде знаковою постаттю української літератури». Його по праву називають патріархом української літератури. Він лауреат літературної премії імені М.Коцюбинського(2008)..

 Анатолій Дімаров і зараз займає активну громадську позицію в суспільстві. З 1990 року являється  членом Демократичної партії України. В інтерв’ю  «Українській літературній газеті» (20.08.2010 р.) письменник призиває не бути байдужими до дій антинародної влади в Україні: «У мене таке враження, що люди при владі заповзялися довести свою любов до України без українців, їм територія потрібна, а не українці, які живуть на ній. Отже не будьмо байдужими. Чого-чого, а байдужості у героїв моїх книг не було». І хай здійсниться його, як він каже, «бандитська» мрія: «Щоб Росія якось відчепилася від України…бо Україна не відчепиться…І якщо Божа правда є на світі то це здійсниться».(газ.»День» 16.11. 2007 р.).

                                                                                           Анатолій Чернов.

                                                                                                        Полтава.