Невже ж умру за те, що так бажав знайти
В гармидері життя джерело правди чисте?
За те, що ніжно так і щиро я кохав?
За те, що правді тій довічно я віддав
І сили, й щастя особисте?
П.Капельгородський. («Остання ніч»).
КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ ПИЛИП ЙОСИПОВИЧ
Відомий вчений, громадський і політичний діяч української діаспори Микола Степаненко в своїх споминах згадує: «…студентом…я мешкав на Хрестовоздвиженській вулиці. По сусідству був дім репресованого керівника літературного гуртка при Центральній Науковій бібліотеки Пилипа Капельгородського. Дім стояв над урвищем, що кінчалося Новопроложенною (Шолом-Алейхема) вулицею». [ 18, с.123 ]
Письменник української діаспори Олекса Ізарський (Мальченко) в своєму романі «Полтава» згадує садибу Капельгородського на Хрестовоздвиженській вулиці «з квітниками перед верандою і щільним парканом від вулиці». [ 9, с.239 ].
Пилип Йосипович Капельгородський, український поет, прозаїк, публіцист народився 14 (27) листопада 1882 року у селі Городище на Сумщині у сім’ї колишнього кріпака, а згодом «вільного» безземельного селянина-батрака. Батько робив по наймах за харчі та одяг. Одружився теж з біднячкою. У сім’ї було одинадцять дітей. «Бувало, - згадував пізніше письменник, - батько й мати покладуть окраєць хліба, поставлять миску вареної картоплі та відро води, а самі – до пана та до куркулів, за п’ятий чи шостий сніп. До пізнього вечора гнуть спину, а в серці колючка: як там діти…». [ 12, с.93 – 94 ]. Ще в земській школі місцевий священик напророчив, що з допитливого хлопчини буде колись великий «світильник церковний». Пилипка віддали казенним коштом до Роменського духовного училища. Про жахливий режим і гнітючу атмосферу навчання в бурсі, а потім і в семінарії Капельгородський згадує в «Записках семінариста». І все ж, Пилипові на причуд легко давалася наука і в школі і в бурсі. В училищі, він знайомиться з класиками російської літератури О.Пушкіним, М.Лермонтовим, читає Гоголя. Тут він пізнав красу і міць Шевченківського генія. Книги відкрили йому браму в світ життєвої правди, світ прекрасного, не давали загрузнути в болоті попівщини та єзуїтства. Саме в Ромнах Капельгородський вперше почав писати вірші, а також написав свою першу поему «Степан Остряниця». Але він не зміг змиритися з тою атмосферою, яка панувала в училищі. За бунтівний характер Пилип не один раз побував в карцері бурси. Але скоро його так допік єзуїтський режим, що юнак взбунтувався і був виключений з бурси.
За наполяганням батьків Пилип складає екстерном екзамени у Полтавську духовну семінарію. Семінаристом Капельгородський вступає в нелегальну українську громаду, яка була організована в семінарії Симоном Петлюрою. У 1901 році С.Петлюра залучає Капельгородського до Революційної Української партії. [ 5, с. 62]. У семінарії Пилип Капельгородський веде активну громадську діяльність: разом з товаришами засновує рукописний журнал «Розсвіт», організує семінарський хор і гурток з літературно-наукових питань. З четвертого курсу семінарії читає лекції в недільних школах для дорослих. У 1902 році в семінарії виникає, так званий, «семінарський бунт». Семінаристи домагалися ввести до навчальних програм предмети українознавства та більш демократичного режиму в семінарії, були і інші вимоги. Ці вимоги були сформульовані у спеціальній петиції, яку підписали близько 200 семінаристів. Вони взяли активну участь у селянських виступах, які прокотилися Полтавщиною у 1902 році. Після придушення селянських виступів, жандармерія порушила кримінальну справу проти «підмовників», серед яких був і Пилип Капельгородський. Він був виключений із семінарії і арештований. Під час обшуку в його квартирі поліція знайшла, крім забороненого «Кобзаря», його щоденник з «жахливою» цитатою: «Росія – це деспотизм і тиранія, якої ще світ не знав. Це темна, як ніч, холодна, мов кам’яний мур, і безжалісна, прикрита зовнішньою доброзичливостю сила, що зазіхає на всі краї. Росія – це найтяжче рабство, це невблаганна жорстокість і лукавство».[ 20 ] Хоча це була оцінка імперії французького філософа Ф.Аріеля П.Капельгордського це не врятувало. Пізніше, в трагічному для письменника 1938 році, на допиті в НКВС Капельгородський свідчив, що його разом з Петлюрою виключили з семінарії за «націоналістичну діяльність».
Після арешту Капельгородського було направлено в с.Городище під нагляд поліції. На Сумщині він вчителює, але незабаром нелегально повертається на Полтавщину, вчителює на Лубенщині, займається революційною діяльністю. Попадає під нагляд поліції і, рятуючись від переслідування, у 1904 році переїжджає на Кубань.
На Кубані у м.Успенську створює 2-х класне училище споживчої кооперації і стає його першим директором. Згодом училище стає центром революційної боротьби, де збиралася місцева прогресивна інтелігенція. В училищі зберігалася революційна нелегальна література, гектограф, на якому друкувались відозви, революційні вірші, зберігались також динаміт, бомби на випадок нападу чорносотенців.
16 квітня 1909 року Пилипа Капельгородського заарештували разом з його соратниками і ув’язнили в Армавірську тюрму. Причиною арешту П.Капельгородського була не тільки активна його участь у революційній боротьбі, але і його літературна діяльність. Ще у 1905 році його перші поезії ввійшли в збірку початківців «Перша ластівка». У Петербурзькому журналі «Вільна Україна» Капельгородський публікує в українському перекладі траурний марш В.Архангельського «Ви жертвою пали в борьбе роковой». У 1907 році в Києві виходить збірка поезії Капельгородського «Відгуки життя», де поряд з віршами, були його переклади поезії Лермонтова, Беранже, Горького. 1908 року у збірці поезії «З неволі» публікується його найкращій вірш «Не стріляй», спрямований проти гнітючої атмосфери, масових репресій, страт, чорносотенних погромів, військово - польових судів, які панували у Росії. Пропонуємо уривок з цього вірша:
Не стріляй, бо настане жадана пора:
Розкуються заковані люди !
І розвіється димом неправда стара –
Ні раба вже, ні ката не буде!
І щасливий, і вільний розквітне наш край…
Не стріляй!
В Армавірській в’язниці Капельгородський пише найкращий прозовий твір – автобіографічну повість - хроніку «Записки семінариста», в якій описаний аракчеєвський режим і атмосферу, що панували в Роменській бурсі та в Полтавській духовній семінарії. Там же в тюрмі він пише вірш, в якому відчувається його громадянська позиція., уривок з якого подається:
Ви замкнули мене, - та живої душі
Вам не можна, не сила замкнути!
З-під замків, із-за грат, із-за мурів німих,
Замість суму і сліз, замість слів жалібних
Мою пісню ви будете чути…
Слідство по справі П.Капельгородського тягнулося півроку. 26 вересня 1909 року у м.Новочеркаську відбувся суд «найсвітліший спогад в часи столипінської реакції» згадував про нього пізніше Капельгородський. [ 2, с. 11 ]. Під час суду у місті проходили демонстрації, мітинги на захист підсудних. На суді Капельгородського звинувачували у тому, що він у 1906-1908 роках закликав селян до збройного повстання. Нагадали йому і вірш «Не стріляй», направлений проти царизму. Під тиском громадськості суд виправдав Пилипа Капельгородського, але «порадив» йому залишити Кубань.
Восени 1909 року Капельгородський переїжджає до Північного Кавказу, працює журналістом у газеті «Терек», співробітничає з газетою «Рада» та «Літературному науковому віснику». Збирає історичні, етнографічні матеріали по Чечні, Інгушетії , Караногаї. У своїх публікаціях стає на захист малих народів від імперських сатрапів, передає у журнал «Русское багатство» ( редактор В.Короленко) факти зловживання царських чиновників. Є свічення, що Капельгородський з цією проблемою виступав у Першій Державній Думі. [ 6, с. 105].
16 січня 1910 році у Тереклі-Мекбет відбувся всенародний схід (нізамі), на якому Пилипа Капельгородського вибирають начальником Караногаю, - край поміж Тереком і Кумою, аж до Каспія. Сім років прожив Капельгородський серед кочівників -караногайців. Крім адміністративної діяльності та захисту місцевого населення від бюрократії чиновників, він вивчає традиції і побут караногайців, складає повну історію караногайців від 12 століття до 1928 року. Саме в Дагестані (Кізлярі) він починає працювати над оповіданням «Аш-Хаду» (Я стверджую), яке була опубліковане у 1932 році у збірки вибраних творів. Це зворушлива поема про трагічне кохання і гірку долю сироти Каїр-бека та його нареченої Отарбіке. Зображення нестерпних умов життя караногайцев і пробудження в них бунтівного духу надавало повісті революційного забарвлення. Це був перший прозовий твір письменника про минуле караногайців в умовах царської тюрми народів.
Відомий письменник Дагестану Д.Трунов писав: «Для мене особисто їм’я Пилипа Капельгородського священне. Його життя справді подвижницьке. Треба знати, що таке Караногай., щоб зрозуміти, що для нього значить ім’я диво - людини з України. Дагестанці мусять із вдячністю носити в серцях ім’я письменника…» [ 2, с.13].
Пізніше у трагічному для Капельгородського 1938 році, більшовицькою владою його було звинувачено в тому, що він «как крупный царський чиновник осуществлял колонизаторскую политику царского правительства в отношении кочующих племен…».
[ 1, арк.15].
У травні 1917 року Капельгородський переїжджає до Владикавказу, де працює статистом Терської області. У кінці 1917 року працює у кооперативному журналі «Трудовой крестьянин» у Ставрополі. У жовтні 1917 року в Росії відбувся більшовицький переворот. Як відносився до цього перевороту П.Капельгородський видно з його вірша «История от Александра Благословского до Николая Ленина (Ульянова)» надрукованому в газеті «Свободное слово» 7 квітня 1918 року, уривки з якого наводяться:
Державу захватили Затеяли повсюду
Винтовкой и штыком, Гражданскую войну.
На шею посадили Набили трупов груду,
Верховный «Совнарком». Расстроивши страну.
…
Взобравшись с сапогами По старому над нами
На царственный престол, Куражаться вдвойне,
Сам Ленин с простаками Народу рты зажаты
Игру свою повел. Винтовкой и штыком.
Иуды и Пилаты
Командуют кругом,
Довольные судьбою
Лелея произвол…
До речі, цей вірш Капельгородському нагадають у 1938 році, на допиті в НКВС, в якому він допустив «гнусные випады против Ленина».
У січні 1918 року коли денікінці підійшли до Ставрополя, Пилип Капельгородський на човні через Азовське море перепливає до берегів України. Вчителює на Лубенщині, згодом стає директором Лубенської гімназії і в період Центральної Ради українізує її. Про цей період в житті П.Капельгородського дізнаємося з його Кримінальної справи : «директор гімназії Капельгородський вийшов з гімназії з українським національним прапором – за що був заарештований. З під арешту втік в Прилуки.».
В кримінальній справі є повідомлення Лубенського ГПУ, в якому говориться, що в Прилуках Капельгородський «поступил в автокефальне духовенство и был произведен в сан епископа и в той роли был около месяца…». [1, арк..19]. Якщо це так, то передбачення селянського священика про те, що Капельгородський буде «великим світильником церковним», майже збулося. У Прилуках П.Капельгородський підтримував політику Директорії, але згодом розчарувався і приєднався до більшовиків. У 1920 році він повертається до Лубен, де працює редактором газети «Вісті ревкому». Згодом переходить в газету «Червона Лубенщина», де, за словами лубенських чекістів, «пел дифирамбы Петлюре» У 1921-1922 роках Капельгородський було заарештовано за участь у «націоналістичній повстанській організації». П’ятнадцять днів він пробув під арештом.
Відношення П.Капельгородського до Петлюри були неоднозначні. В семінарії вони були друзями і соратниками по боротьбі проти царської політики в Україні. С.Петлюра підтримував літературний хист Капельгородського. У 1907 році він пише рецензію на брошуру П.Капельгородського «Українці на Кубані» в якій зазначає «що автор добре ознайомлений з тією темою, про яку пише; мовою володіє добре; літературу Кубані знає; форма викладу у нього легка, справді популярна, іноді навіть поетична, - словом автор має всі данні для того, щоб стати за гарного популяризатора і збагатити нашу убогу «літературу для народу» цінними працями» [ 17, с. 88 - 90]. Ще до 1917 року С.Петлюра написав рецензію на повість Капельгородського «На шахті», в якій знову звернув увагу на молодий талант письменника, «що справді вмів змалювати правдиві картини сурової дійсності…» [ 8, с.629 ]. Вже після 1924 року Капельгородським буде написано чимало публікацій, які ганьбили петлюрівщину та національно-визвольні змагання.
У 1924 році Капельгородському запропонували посаду завідуючого .відділом газети «Більшовик Полтавщини» і він переїжджає у Полтаву. На той час у газеті працювали молоді талановиті журналісти О.Ковинько, О.Косенко, І.Цюпа та інші. Але не ці літературно обдаровані люди створювали обличчя газети – всі стратегічні питання вирішувала партійна номенклатура. Капельгородський прийшов у газету як вже відомий журналіст і письменник і став для молодих працівників газети першим порадником і товаришем. Його публікації користувалися у полтавців такою популярністю, якій може позаздрити лише журналіст найвищого рівня. Він достеменно знав село, його мову, звичаї. Перо Капельгородського було гострим і саркастично - нищівним. Влучним словом сатирика він вціляв у тупих бюрократів – владолюбців, висміював безгосподарників та несумлінних працівників. У 1927-1928 роках Капельгородський запровадив у газеті рубрику «З метелочкою по селам», де йшлося про різні недоліки господарчого і культурного життя та рубрику «В голові ще не посіяно», яка висміювала нерозсудливість і дурість окремих керівників. Про популярність Капельгородського серед населення свідчить такий факт: «селяни с.Чернечий Яр (зараз Диканський район) на загальних зборах ухвалили: обрати журналіста-письменника Пилипа Капельгородського почесним членом Чернечоярської сільради, за його постійний захист бідноти проти куркулів, гетьманців, петлюрівців і всіх старорежимників, як у газеті, так і на ділі». [ 13, с. 187].
Про Пилипа Капельгородського під час його праці в газеті «Більшовик Полтавщини» залишив спогади письменник-гуморист Олександр Ковінько: «Вчитель, наставник, дай боже кожному молодому автору потрапити в науку до отакої ніжно-сердечного і дбайливо-клопітливого «доктора» філологічних наук…Ми –початківці письменники завжди за порадою звертались до свого щирого наставника. Кажу ж Пилип Йосипович делікатно і тактовно виправляв і допомагав…». [ 13, с. 185].
В листі до О.Ковінька письменник Володимир Конвісар згадує виступ Капельгородського в Полтаві у кінці літа 1929 року, який читав свої гуморески:
Село. В сільраді – голова,
Сердитий на похмілля…
«Я, - згадує, - Конвісар, цією гуморескою був дуже вчарований і зачарований».
[13, с.186 ].
Писав П.Капельгородський і літературно-критичні статті з історії українського письменства. З великою пошаною і любов’ю ставився до творчості Тараса Шевченка. Присвятив йому вірша «До Кобзаря», критично-бібліографічний нарис «Тарас Григорович Шевченко» та інші публікації.
Лише за п’ять перших років праці у газеті «Більшовик Полтавщини» П.Капельгородський опублікував більше 600 фельєтонів і 200 сатиричних віршів, переважно селянського побуту. Про це стверджує і літературознавець української діаспори Роман Млиновецький в своїй книзі «Голод на Україні». Він писав: «Яр Славутич вигадав 15-річну мовчанку Пилипа під час приходу до власті більшовиків. Тим часом у Києві у 1932 році в ювілей Капельгородського вийшли окремим виданням твори письменника: понад 600 фельєтонів, 200 віршів і кілька антиукраїнських повістей!». [ 15, с.50]. Одна із таких повістей була написана Капельгородським у 1928 році і носила назву «Непорозуміння». В ній автор висміяв Центральну Раду, гетьманщину, денікінщину, петлюрівщину. В постаті головного героя «українофіла» Веніаміна Єрихонського письменник вивів прототип Миколи Шемета, відомого діяча УНР, якого знав по Лубнах. Ця повість вважалася однією з кращих в українській радянській літературі. Але таке загравання з радянською владою письменнику не допомогло.
Крім журналістської діяльності, Капельгородський бере активну участь у громадському житті міста Полтави. Він член літературного об’єднання «Плуг», учасник Астрономічного гуртка при Краєзнавчому музеї де спілкується з В.Щепотьєвим, Г..Майфетом, Ю.Победоносцевим та іншими представниками передової інтелігенції. Капельгородський організує і очолює літературний гурток при Центральній Наукові Бібліотеці. І все ж, раз у раз йому нагадують минулі зв’язки з Центральною Радою, Петлюрою. Відомий письменник української діаспори Дмитро Нитченко у книзі «Від Зінькова до Мельбурна» згадує, що у 1930 році «зустрівся з Капельгородським, який приїхав в Харків, щоб вступити в члени Політфронту, але Григорій Єпик йому відмовив…» [ 16, с.86].
Та все ж основну увагу Пилип Капельгородський приділяв літературній діяльності. Ще у серпні 1906 року у журналі «Нова громада» він публікує науково-соціологічне дослідження «Сільський пролетаріат на Кубанщині», що стало своєрідною інтродукцією роману «Шурган». Наприкінці 20-х років письменник виконує свій задум написати художньо-документальну історію Громадянської війни на Тереку і Кубані, яка б стала літописом боротьби проти денікінців. У 1930 році Капельгородський закінчує повість-хроніку «Шурган», а у 1932 році вона вийшла у світ у Харкові. Капельгородський вважав цю повість «спробою історичної хроніки». В повісті (романі) яскраво відтворено одну із найтрагічніших сторінок Громадянської війни на Кубані. Сучасники порівнювали цей роман з «Ходінням по муках» О.Толстого. Проблему життєвого вибору у жорстокому класовому двобої показано письменником на прикладі головного героя Гаврила Рогожина, який у дечому нагадує Григорія Мелехова з «Тихого Дону». У романі показано бурхливу і складну війну кавказьких народів за незалежність, вибір позиції у Громадянській війні заможного і бідного козацтва. Письменник чесно відтворив не тільки масовий героїзм по обох боків барикади, а й показав трагедію людських утрат, жертви, покладені на вівтар кривавої революції. Вчені - літературознавці вважали що роман «Шурган» не поступається за художньою силою «Залізному потоку» і називали Капельгородського «полтавським Серафімовичем». [ 3, с. 15 ].
8 січня 1938 року, заповнюючи «Анкету письменника», Капельгородський розповів про намір у 3-4 романах показати Громадянську війну в Україні, розпочавши трилогію романом «Оборона Полтави» і закінчивши її «Перекопом». Роман «Оборона Полтави» пролежав в архіві понад 40 років і побачив світ у 1977 році. В ньому йдеться про боротьбу полтавських залізничників у період німецької окупації та Громадянської війни. Про героїчний рейд Полтавського залізничного технічно-бойового загону у 1918 році у район Мелітополя і бій біля села Якимівна. Ще у 1928 році Капельгородський пише поему «Якимівська трагедія», а також лібрето до кантати композитора Ф.Попадича, яка у квітні 1928 року була виконана Полтавською Державною капелою.
У 1934 році Капельгородський приступає до написання роману «Артезіан». У серпні 1934 року в газеті «Більшовик Полтавщини» публікуються уривки з роману. Роман було закінчено у кінці 1934 року, але лише у 1974 році його було опубліковано в журналі «Вітчизна». Роман «Артезіан» вийшов окремою книгою у 1977 році разом з «Обороною Полтави».
Задум роману виник у Капельгородського ще у 1910 році коли письменник перебував у кізлярсько - астраханській напівпустині. У грудні 1910 року він писав в газеті «Терек» про караногайські піщані бархани: «Кожен їх шматочок, при умілому господарюванні можна б було б перетворити в земний рай, засадити лісами, зупинити згубні суховії, змінити сам клімат…» [ 4, с. 5 ] У Капельгородського щось було від О.Довженка, який також хотів прикрасити землю садами і квітами, зробити її прекрасною і затишною. Ще у 1927 році в журналі «Комуніст» Капельгородський чи не вперше в Україні ґрунтовно і конкретно на основі власної практики порушив проблему освоєння «неплідних» пісків. Ця стаття і стала своєрідною інтродукцією до роману «Артезіан». І тільки, майже через 30 років, Олесь Гончар у своєму романі «Собор» знову порушив природоохоронну тематику, яка була вперше піднята Пилипом Капельгородським в романі «Артезіан».[ 4, с. 30 ].
Творчість письменника Пилипа Капельгородського цінили його сучасники. Сергій Єфремов в своїй «Історіі українського письменства» писав: «Капельгородський Пилип поет і повістяр в своїх творах виводив далі нитку кращих традицій українського письменства. Оповідання, а надто поезії його, на громадські теми переважно, перейняті наскрізь бадьорим настроєм борця – це справді «відгуки життя», як назвав він збірку своїх поезій, в яких чимало знайдемо образів і картин з українського побуту та природи і разом одгуків на сучасні мотиви». [ 7, с.312 ].
Леся Українка також звернула увагу на публіцистичні статті Пилипа Капельгородського. У листі до матері (Олени Пчілки) вона радила запросити молодого письменника до постійного співробітництва в «Рідному краї», оскільки вважала, що з Пилипом Капельгородським «виробляються нічого собі публікації» [ 14, с. 799-800 ].
Олекса Ізарський (Мальченко) називав Капельгородського своїм вчителем. [10, с.48 ]. Пилип Йосипович спілкувався з Іваном Франко, Михайлом Коцюбинським, Панасом-Мирним, Володимиром Короленко, Михайлом Старицьким та з іншими кращими представниками українського народу. Особливо дружні відносини склалися у Капельгородського з Панасом-Мирним . Син Панаса-Мирного, Михайло Панасович згадував: «Пилип Капельгородський і після смерті батька бував у нас частим і шановним гостем, й що дороге і незабутнє нам – при матеріальної скруті щиро допомагав нашій рідні…» [ 13, с.192 ].
У 1932 році громадськість Полтави відзначала 50-років з дня народження письменника. До видавництва готувалися «Вибрані твори « у 2-х томах. Йому бажали подальшої творчої праці, але вже тоді він відчував, що над ним нависла чорна хмара заборон і репресій.
У другій половині 30-х років Капельгородський залишається майже одиноким серед полтавської інтелігенції. Одні відійшли на той час із цього світу, інші були репресовані і заповнили сталінські табори. Хвиля арештів, яка почалася у 1928 році, набирала диявольських обертів. Заарештовано групу молодих літераторів: П.Ванченка, О.Ковінько, Г.Майфета та інших. Чи не єдиним, хто залишався на волі, був Грицько Коваленко (письменник, художник, громадський діяч), та й з ним Капельгородський не часто бачився. Було ясно, що відбувається навколо їх і вони почувалися приреченими. 20 серпня 1937 року був заарештований Грицько Коваленко. Пилип Капельгородський розумів , що настала його черга. 19 березня 1938 року видано ордер на арешт Пилипа Капельгородського. Його обвинувачували в участі «у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення Радянської влади і відновлення капіталістичного ладу в Україні». [ 1, арк. 28 ]. По справі Капельгородського проходили працівники газети «Більшовик Полтавщини» Ю.Жилко, Ф.Злидинь,С.Кокоть,Ф.Кравченко та багато інших. 31 березня 1938 року відбувся єдиний допит Капельгородського, на якому він частково признав себе винним. Постановою Особливої Трійки УНКВС по Полтавській області від 5 квітня 1938 року Капельгородського було присуджено до розстрілу, «як найзапеклішого ворога компартії і Радянської влади». 23 червня вирок приведено до виконання. [ 1, арк.. 28 ].
Цікаво, що про смерть Пилипа Йосиповича і до сьогодні ходять легенди. Відомий український письменник Улас Самчук у своїй книзі «На вороному коні» пише, що під час окупації Києва німцями у 1942 році він побував у родині відомого скульптора Івана Кавалерідзе, який був одружений на дочці Пилипа Капельгородського. Так Улас Самчук стверджує, що Пилипа Капельгородського перед війною було звільнено і він жив десь на Полтавщині. [ 11, с.208 ].
У двохтомнику «Вибрані твори» Капельгородського виданому у Києві у 1982 році у передмові літературний критик Л.Бойко, дослідник творчості Капельгородського, називає дату смерті письменника 21 лютого 1942 року.
Під час хрущовської відлиги у 1956 році дочка Капельгородського Надія Пилипівна пише листа до Генеральної Прокуратури з вимогою передивитися справу батька. З проханням допомогти їй у цій справі вона звертається до відомих на той час українських письменників Ю.Смолича, П.Панча, Л.Первомайського. В січні 1956 року Пилипа Йосиповича Капельгородського було реабілітовано посмертно.
«Людиною революційного духу і революційного гарту» назвав Пилипа Капельгородського Михайло Стельмах. У 1961 році вийшов у світ укладений Михайлом Стельмахом збірник « Вибраних творів» Капельгородського. У листопаді 1982 року до 100-річчя письменника видано двотомник «Вибрані твори» у Києві.
На жаль, у Полтаві забули про видатного українського письменника. Ще у 1978 році О.Ковінько писав: «годилося б достойно сіє ім’я ушанувати: установити на вулиці імені Капельгородського скульптурний бюст, а де жив – меморіальну дошку». [ 13, с.192 ].
Вулиця Капельгородського в Полтаві й справді є, та чомусь не там, де і досі стоїть садиба письменника. Меморіальна дошка висіла на будинку, де колись знаходилася редакція «Більшовик Полтавщини», у Піонерському провулку, а зараз немає. У 1992 році Полтавська Спілка літераторів заснувала обласну літературну премію імені Пилипа Капельгородського. Затвердили Положення, визначили 4-рі номінації. [ 19, с.32 ]. І що? Хтось чув про лауреатів премії імені Пилипа Капельгородського?. Так ми шануємо своїх видатних земляків! І тільки в Лубнах на будинку, де жив Пилип Капельгородський, якимось дивом збереглася меморіальна дошка, присвячена письменнику.
Закінчити цю статтю хочеться уривком із вірша Пилипа Капельгородського до І.Котляревського, якій в повній мірі можна віднести і до самого Пилипа Йосиповича:
Бо кожен письменник живе не вмирає,
Аж поки ще рідная мова лунає,
І співи дзвенять голосні…
Література
1. Архів УСБУ в Полтавській області. Справа 3365 С Т1 – 35 аркушів.
2. Бойко Леонід. Пилип Капельгородський / Л.Бойко; // П.Капельгородський. Твори: - у
2-х т. – т. 1 [упоряд., передм. Л.Бойко]. – К.: Дніпро, 1982. – 468 с.
3. Бойко Леонід. Митець – громадянин / Л.Бойко //; П.Капельгородський. Шурган: роман
[ передм.. Л.Бойко ].- К.: Дніпро, 1969. – 400 с.
4. Бойко Леонід. Друге життя письменника. / Л.Бойко; // П.Капельгородський. Артезіан.
Оборона Полтави [ передм. Л.Бойко ].- К.: Радянський письменник, 1977. – 335 с.
5. Граб Василь. Маловідомий фейлетон Капельгородського про Симона Петлюру
/ В.Граб; Матеріали 6-х Полтавський петлюрівських читань [ за редак.
М.Кульчинського та Т.Пустовіта ]. – П.: Просвіта, 2003. – 213 с.
6. Граб Василь. Дослідник реконструктивної доби: У лещатах ДПУ: нариси про безпідставно репресованих діячів вітчизняної науки та культури /В.Граб; - П.:
Археологія, 1999. – 215 с.
7. Єфремов Сергій. Історія українського письменства: т.2 / С.Ефремов;. – 4-те вид., з
одмінами і додатками. – Київ – Ляйпціг.: Українська накладна, 1919. - 450 с.
8. Жила Володимир. Дореволюційна діяльність Симона Петлюри / В.Жила // Визвольний
шлях: Суспільно-політичний і науково літературний місячник Української
інформаційної служби AREFEREED Лондон. – 1995. - № 5.- С. 628 – 632.
9. Ізарський Олекса. Полтава: роман / О.Ізарський; – Сучасність, 1977. – 263 с.
10. Ізарський Олекса. Володимир Міяківський: зустрічі й листи / О.Ізарський;
// Сучасність. Українське товариство закордонних студій «Сучасність». – 1972.
- № 6.- С. 48.
11. Ізарський Олекса. Щоденник 1940 – 1980 / О.Ізарський; [ упоряд. А.Аненкова,
П.Ротач ]. – П.: Динамік, 2006. – 391 с.
12. Капельгородський Пилип. Записки семінариста: Твори. / П.Капельгородський;
[ упор. М.Стельмах, передм. П.Падалка ]. – К.: Художня література, 1961. – 599 с.
13. Ковінько Олександр. Смішне пригинає, Смішне й виправляє / О.Ковінько; – Х.:
Прапор, 1975. - 199 с.
14. Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчості / О.Косач-
Кривинюк; [ передм і укладач П.Одарченко, облк. Петра Холодного ]. – Нью-Йорк.:
Українська Вільна Академія Наук у США, 1970. – 926 с.
15. Млиновецький Роман. Голод на Україні і «таємнича рука» / Р.Млиновецький;
[ передм. Д.М-ин ]. – Торонто, 1982. - 308 с.
16. Нитченко Дмитро. Від Зінькова до Мельборна. Із хроніки мого життя / Д.Нитченко;
[ передм. М.Павлиш ]. – Мельборн Австралія.: Байда, 1990. – 402 с.
17. Петлюра Симон. Статті листи документи / С.Петлюра; т.II, - Нью-Йорк.: Українська
Вільна Академія Наук у США. Бібліотека ім.. Симона Петлюри в Парижі, 1979.- 627 с.
18 Степаненко Микола. Криниці національного самоусвідомлення й гідності: Вибрані
праці / М.Степаненко; [ упоряд. М.Г.Кульчинський, П.П.Ротач ].- К.: Просвіта, –
1994. – 132 с.
19. Положення про обласну літературну премію імені письменника-полтавця Пилипа
Капельгородського за кращий літературний твір // Добромисел: Спілка літераторів
Полтавщини. – 1992. - № 1. – с. 16.
20.. www. Slovo-unp. com. Пилип Капельгородський – педагог, журналіст і письменник //
Народне слово: Загально – політичний тижневик. – 2007. – 22 листопада.
Комментариев нет:
Отправить комментарий