среда, 6 июня 2012 г.

ПОЛТАВСЬКІ АДРЕСА БІЛИНСЬКИХ


                             ПОЛТАВСЬКІ  АДРЕСА  БІЛИНСЬКИХ.

    Ім’я  Михайла Білинського  пов’язане з зародженням морського флоту Української Народної Республіки. За версією дослідника біографії М.Білинського, Володимира Коротенко, (документальним підтвердженням якої є лише виданий 1898 року  «Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии» та, частково, послужний список офіцера флоту, де вказано «из потомственних дворян Полтавской губернии», Михайло Білинський походить зі старого священицько - дворянського роду, представники якого протягом століть служили в церквах Полтавської єпархії. Його батьком був священик  Архістратиго-Михайлівської церкви містечка Драбова Золотоніського повіту Полтавської губернії -  Іван Іосанович  Білинський. У батька було два брати: Василь та Олександр.
  Василь Іосанович, 1857 року народження, навчався в Полтавській духовній семінарії, вчителював в Золотоніському повіті, 1882 році працював регістратором поліцейської управи, 1903 році – становий пристав в Опішні. Після його смерті дружина з сином Сергієм переїздить до Полтави і проживає  в будинку по вулиці Дворянська № 29, а з 1943 року з сином та його дружиною в будинку Петлюри Марії Андріанівни по вулиці Стрітенська (Комсомольська) № 62/54.
  . Олександр Іосанович, після закінчення Полтавської духовної семінарії служив священиком  Іоанна  Многостраждального церкви села Середняки Гадяцького повіту.
  Леонід  Олександрович Білинський – син Олександра Іоановича, 1869 року народження, закінчив Роменське духовне училище, потім навчався в Полтавській духовній семінарії. 1911 рік – поліцейський надзиратель у Миргороді. Був одружений на Єфименко Тетяні Констянтинівні. Відомо, що у 1929 році Леонід Олександрович значився у списках позбавлених виборних прав по Роменському округу. (На той час це було суровим покаранням – людина  полишалася  всіх громадянський прав: позбавлений права на проживання, медичного обслуговування, продовольчої картки , а головне такі особи підлягали висилки). Після смерті чоловіка , дружина переїздить до Полтави і проживає по адресу Всесвятська (Чапаєва) вулиця
 № 25/14.
  Взагалі, складений В.Коротенко родовід Білинських, нараховує близько 60 прямих нащадків священика Якима Васильовича Білинського, який народився близько 1733 року і мешкав у селі Нехайки Пирятинського повіту. Більшість із них були священиками і служили  в церквах Полтавської губернії.
  Михайло Іванович Білинський народився 12/24 липня 1883 року в місті Драбові Золотоніського повіту на Полтавщині (зараз Черкаська область). Закінчив Київську (по деяким даним -  Полтавську) гімназію. Вступив до Московського Лазаревського інституту східних мов. В лютому 1906 року призваний на військову службу та зарахований юнкером до 18-го флотського екіпажу на Балтійський флот. Як пише В.Коротенко: «Очевидно, під час революційних подій 1905 -1906 років не мав якихось радикальних переконань, скоріше навпаки – в ніч з 19 на 20 липня 1906 року «чесно виконував обовязок у придушенні заколоту», за що нагороджений срібною медаллю з написом «За храбрость» на георгіївській стрічці». 17 вересня 1908 року отримав звання підпоручика по адміралтейству, служив на молодших офіцерський посадах у 2-му Балтійському флотському екіпажі, а також на яхті «Ільмень». У грудні 1910 року переведений до Окремого корпусу прикордонної варти.
 Після звільнення у запас в чині підпоручика у 1911 році, служить у міністерстві фінансів, спочатку в Самарі, а потім  у Петербурзі. На початку Першої світової війни призваний і направлений до 1-го Балтійського флотського екіпажу, де служив командиром роти, завідував зброєю екіпажу та зброярською майстернею. У 1915 році йому було присвоєно звання поручика.
 По революції 1917 року в колишній Росії, та з повстанням нових держав на її території, установився фактично той порядок, що в розпорядження кожної держави, до остаточного вияснення  частини її власності, поступало те майно, яке на той час перебувало на її території. Так і Чорноморський флот, що базувався в українських портах, належав  української державі., крім команди невеликої кількості кораблів, які в той час визнавали більшовицьку владу, але врешті вимушена була повернути кораблі в українські порти. Решта кораблів Чорноморського флоту визнала українську владу і піднесли український прапор.
 Відомий історик української діаспори В.Трембіцький визначає основні дати створення Морського флоту України:  березень 1917 року у Севастополі створено українську чорноморську громаду, яка дала початок до організованого українського життя в місті.
7 квітня 1917 року відбулася перша українська маніфестація, на якій виступив адмірал Колчак: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє існування, наочно його  засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким я маю  за честь, на 90% складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків на світі…». Це було ствердження стратегічної ваги Криму, флоту для України. В травні 1917 року делегація від Севастопольської Української Військової Громади взяла участь в Першому Всеукраїнському Військовому З’їзді в Києві.
  Революція 1917 року застала Михайла Білинського на посаді старшого лейтенанта Балтійського флоту – командира канонеркою. В грудні  1917 року він бере участь в Українському Військовому Зїзді, де стає членом Військового клубу імені П.Полуботька і членом «Союзу Української Державності».
 На початку 1918 року М.Білинський бере участь у формуванні Генерального секретаріату морських справ. Коли  в кінці грудня 1917 року Симон Петлюра починає організовувати «Український Гайдамацький Кіш слобідської України», в склад цього формування ввійшов невеликий, але добре організований і дисциплінований відділ моряків чорноморського флоту, складений із делегатів Українського військового з’їзду.
 Тоді ж була спроба  створити морський штаб на чолі з Дмитром Антоновичем. Як  пише історик Р.Млиновецький: «Душею» того руху були в першу чергу морські старшини – Михайло Білинський, Акименко і Шрамченко».
 23 грудня 1917 року створено вперше Морське міністерство, на чолі якого призначено Дмитра Антоновича.
  М.Білинський, як фахівець з військово-морських справ у травні – жовтні 1918 року  входив до складу української делегації, яка вела переговори про умови підписання мирного договору з Радянською Росією у Києві.
 В часи гетьманщини працює в Морському міністерстві на посаді заступника начальника Головної морської господарчої управи. Він також належав до військового клубу «Батьківщина», який організував за часів  Скоропадського урочисту панахиду і демонстрацію з метою вшанування   пам’яті  гетьмана  Мазепи.
  Після повалення Скоропадського в листопаді 1918 року, партія українських соціал-самостійників  висуває М.Білинського на посаду  міністра морських справ в уряді Директорії. На цій посаді виявляє великі адміністративні здібності та енергію. Організує Чорноморський флот, сприяє розвитку Одеського та Миколаївського портів, налагоджує будівництво військового панцирника, видає закон «Про організацію воєнно-морських сил на побережжі Чорного моря», тобто морського полку, та про Гардемарійську школу. До речі, його помічником був віце-міністр морських справ, його земляк, контр-адмірал М.Остроградський-Апостол.
 Після невдалої спроби перевороту проти Директорії й Петлюри у березні 1919 року і формуванні кабінету Б.Мартоса,  Михайло Білинський відмовляється від посади міністра і виїздить до Галичини де формує гуцульські полки морської піхоти. Є різні версії, чому саме із гуцулів формувався полк морської піхоти. Найбільш вірогідною є те, що гуцули, які сплавляли по гірним рікам ліс, повинні були бути добрими вояками на флоті. Коли повертається до Камянець -Подільська – його з наказу  Б.Мартоса заарештовують в «справі» Болбачана і кидають у вязницю. Незважаючи на протести, просидів  без слідства біля місяця. На знак протесту проти безпідставних звинувачень оголосив голодовку. Зрештою вина М.Білинського у справі підготовки державного заколоту не була доведена і його було 19 червня 1919 року звільнено. Він одержав від Головного отамана Симона Петлюри  розяснення, що арешт був «міжпартійним непорозумінням». Саме тому М.Білинський категорично відмовився від чергового підвищення у ранзі і посади міністра, яке йому було запропоноване майже одночасно із звільненням  з в’язниці.
 Після цих подій,  він повертається в Галичину і в квітні 1919 року стає командиром першої української морської дивізії, з якою перебував на фронті весь 1919 рік, разом з гуцульською морською піхотою. Бере участь у кількох боях з більшовицькими військами, але захворів тифом, з якого ледве вийшов живим.
 У 1920 році М.Білинський  стає членом Всеукраїнської Національної Ради, очолював її і стає заступником голови урядової комісії по розробці Конституції УНР.
 Після Варшавської угоди 1920 року, Михайлу Білинському було запропоновано посаду міністра внутрішніх справ, але він прийняв її з умовою, що негайно по заняттю Києва (Другий зимовий похід), він скличе Передпарламент і подасть на розгляд опрацьований ним проект конституції УНР. Військові дії перекреслили ці плани.
 При організації Другого зимового походу М.Білинський очолював  при штабі Повстанської  Армії  Юрія Отмарштайна відділ цивільного управління. Як пише Р.Млиновицький: «М.Білинський знав на початку серпня, що Ю.Тютюнника (він очолював похід) було попереджено про засідку і про те, що москалі мають докладні інформації про план виступу – вирішив взяти участь в поході, кажучи: «нехай хоч один з міністрів українських піде на смерть разом з військом».
 Останній бій головної групи генерала Ю.Тютюнника відбувся в суцільному оточенні червоних військ біля села Малі Миньки на Житомирщині 17 листопада 1921 року. Групу разом з обозом та пораненими оточила червона кіннота й зранку почала атаку. Відбувся жорстокий бій, у якому козаки героїчно билися й не просили пощади. У ближньому бою застосовували гранати, багнети, впритул били з кулеметів. Багато хто підривав себе останніми гранатами, щоб не потрапити до рук ворога. Поранений Михайло Білинський, розстрілявши з воза кілька ворогів, останню пулю пустив собі.
  « Він безмежно любив свою Батьківщину і за неї так трагічно, але водночас і так славно, так по - лицарськи склав своє життя», - писав його сучасник В. Савченко-Більський.




                                              Анатолій  Чернов.
                          Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

Комментариев нет:

Отправить комментарий