среда, 6 июня 2012 г.

ЗНАКОВА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( Я ПИСАВ ПРО ЖИТТЯ…)


                        ЗНАКОВА  ПОСТАТЬ  УКРАЇНСЬКОЇ  ЛІТЕРАТУРИ
                                      (   Я   ПИСАВ  ПРО ЖИТТЯ…)

                                   ДІМАРОВ  АНАТОЛІЙ  АНДРІЙОВИЧ

 Якось, Анатолій Дімаров на запитання, чи забовязаний письменник мати чітко виписану громадську позицію, відповів так: «Знаєте, я ніколи не брав собі в голову, що треба виписати якусь там громадську позицію. Це в зародку убиває художню творчість – коли наперед уже знаєш, що треба. Я писав про життя…»(«Українська літературна газета 28.05. 2010 р.).  Ця позиція стала життєвим кредом письменника. В «Історії української літератури 20-го століття» (т.2, Київ 1998 р.)  сказано: «У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті  роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди»…».
  Народився письменник  17 травня 1922 року в Миргороді, що на Полтавщині у хліборобській сімї. «Я народився на хуторі Гараськи, що лежав недалеко від Миргорода, - писав в спогадах А.Дімаров, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у всіх анкетах.  Народився в сімї гречкосія, Гарасюти Андроніка, у якого було 100 десятин землі… Мати із родини священика, закінчила  до революції єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою... У 20-х роках  батько висватав її та забрав на хутір із Миргорода». У 1929 році Андроніка Гарасюту розкуркулили і щоб врятувати
 сімю від Сибіру,  батько відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй  удалося поміняти дітям метрики, а прізвище -  на своє дівоче – Дімарови. Дитинство Анатолія  проходило у  тяжкі для села часи колективізації та голодомору. Особливо потерпали Дімарови в роки голодомору: « Лютий голод прийшов напровесні 1933-го…. Мертві лежали коло церкви, як килими....Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительниці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялась що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері ступила до хати та й сіла одразу на лаву, поруч з клунком: - Ну, дітки, будемо живі!»  1933 року, тікаючи від голоду,  родина переїхала на Донбас.
 В школі Анатолій вчився добре, захоплювався літературою. «Я зростав на українській і світовій літературі, - згадував письменник, - А з дитинства нашим богом був Шевченко…Якось мені в руки вперше потрапив Єсенін. Я був приголомшений. Боже мій, яке це свято поезії!...Багато читав закордонних поетів  у перекладах… У пятому класі А.Дімаров почав віршувати. «На мене напала справжня поетична пропасниця, - писав письменник, -Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував…». Він навіть написав поему про Будьонного, яку направив в Київ до піонерської газети. На диво, республіканська газета відізвалася, оцінивши його поему як «недосконалою» і порадивши юному поету  «учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних». І під кінець: «Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!». Ось цим він дуже гордився! Вже в десятому класі, як учасник шкільного літературного гуртка, А.Дімаров прийняв участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів, який проводився у Москві. За вірш «Починається юність» йому була присуджена третя премія. Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров писав: «Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита…Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання збірка творів.
 Після закінчення школи (1940) А.Дімаров збирався вступати до Інституту журналістики, але раптом усіх випускників забрали в армію. «На війну я потрапив  першу ж її секунду, ще й Молотов не виступав, - згадує письменник. Нашу дивізію всю підняли по тривозі й пригнали ближче до кордону...Моя перша атака відбулася під Могильов-Подільському (липень 1941 р.). Отримав сім автоматних куль у руку. Під ногами міна вибухнула… Моє щастя, що я поранений і контужений уже в перші дні війни, вибрався з оточення й у полон не попав…Через два роки ще контузія…З 1943 року я був непридатний до служби – інвалід 2-ї групи. Повернувся  до родини в село Студенці, що на Дінці під Харковим. Попав в окупацію. Організував партизанську групу, яка брала участь в збройних сутичках з німцями». Після звільнення совєтськими військами Харківщини 1943 року, незважаючи на те, що Дімаров мав довідку інваліда його забрали до армії: «Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятого віку, без усяких медкомісій та оглядів, - згадує письменник, - маєш дві руки та ноги, значить «годєн, і нікакіх разговоров». Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! І погнали нас на німецькі кулемети…Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому і пригнали в містечко зруйноване дощенту.. Видали по половинки цеглин, показали величезну водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить…бігти на ворога, який засів на протилежному боці. Й… вибивати їх звідти напівцеглинами. А вони хай думають, що то…гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націлиними нам у спину кулеметами». Під час атаки А.Дімаров був поранений. «Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною в руках. Не випустив зброю», - з притаманним йому гумором пізніше  розповідав А.Дімаров.
 Після шпиталю Дімаров повертається до матері, яка на той час проживала на Луганщині, де працював секретарем сільради села Студенок. Мати, знаючи про мрію сина стати журналістом, взяла його вірші і пішла до редакції газети «Радянська Україна», яка розміщалася у звільненому райцентрі Марківка. Згодом  Дімарова, після ретельної перевірки (був в окупації) зарахували в штат газети на посаду коректора. Коли редакція газети переїхала до Харкова, разом з нею переїхав і А.Дімаров. Весною 1944 року його посилають у Луцьк в газету  «Радянська Волинь», в якій він працює завідуючим  відділом культури.
 На Волині стає свідком колективізації і сталінських репресій, фальшування виборів за «непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна». Письменник згадує: «На Волині не раз хлопці-бендеровці могли на той світ спровадити, я  ж приїхав туди переконаним сталіністом. Це вже як поїхав, то був запеклим націоналістом». Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров про перебування на Волині (1944-1950) писав: «нас називали «совєтами», або ще точніше: ми були окупантами…які вірою і правдою служили нелюдській системі…».
 1950-1951 роки Дімаров навчається в Літературному інституті ім. Горького в Москві. Пізніше в інтервю журналісту УНІАН Соловйову письменник так поясняє причину, з якої він полишив Літературний інститут: «В інституті ім. Горького я би там нічому не навчився. Мене вже пекла моя тема, нестримно тягло до писання, а та схоластика, що нею напихали у літінституті – марксизм - ленінизм, науковий комунізм і навіть вступ до мовознавства – вони ж письменнику нічого не давали!...Тобто, це була мертва наука». 1951-1953 рр. А.Дімаров вчиться у Львівському педагогічному інституті, після закінчення якого працює в редакції газети «Радянська Україна», головним  редактором Львівського обласного видавництва. Після закінчення у 1960 році Вищої партійної школи призначається головним редактором видавництва «Радянський письменник» у Києві.
 Як не дивно, літературна карєра Дімарова почалася таки з поезії. Його вірші почали друкувати  газети.  Вони якимось чином потрапили до Тичини та Рильського, які дали віршам схвальну оцінку. Власне по рекомендації цих поетів та літературознавця Новиченка Дімарова і було прийнято в Спілку письменників України (1949). Один із таких віршів зберігся і був надрукований в газеті «День» в травні  2008 року:
                           Осінь стукає в вікно: - Ви готові? Ви готові? –
                           Відцвіли уже давно чорнобривці тонкоброві.
                           Відцвіли й минулі дні, що мені весна наснила.
                           Ти наснилась теж мені, чи не правда, моя мила?
                           Це було давним -  давно. Або й зовсім не бувало…
                           Я не знаю…Все зівяло…Осінь стукає в вікно.
А.Дімаров згадує: «Я, фронтовик, раптом почав писати вірші про те, як нам набридла війна, про любов і як ми мріємо про мир. А Сталін якраз збирався в цей час напасти на весь світ, і була спущена команда: Менше «болтать» про мир. Мене тоді викликали до секретаря парткому: побили, побили та й нічого..».
 Першу книжку – збірник оповідань «Гості з Волині» видав у 1948 році, далі були «Волинські легенди»,  «Дві Марії» та інші.. « Про прозовий цикл про Волинь – я не хочу про нього згадувати – тоді я був сталіністом і багато про що не знав, - писав письменник. Це така каламуть радянська. Ми, тоді ще журналісти, звикли писати не те, що бачили, а те, що треба було для газети… Правду про Волинь я написав пізніше у своїх спогадах». Письменник М.Слабошпицький писав: «Важко повірити, що чоловік, котрий написав ті злополучні «Гості з Волині» став тим Анатолієм  Дімаровим, якого сьогодні знаємо». Дослідник творчості Дімарова Т.Стефанович так оцінює ранню творчість письменника: «Творчість А.Дімарова виросла з того часу, коли несвобода, офіційна брехня охопила низи суспільства, а верхи розбещували себе, коли вільна думка, любов до України, переслідувалася як найбільший злочин. Той час пройшов крізь його серце, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в характерах персонажів».(«Художній дивосвіт А.Дімарова»).  І все ж Волинь для Дімарова стала по словам письменника: «його другою батьківщиною, де у мене проснулась душа, душа національно-свідомої людини».
  1956 році вийшов з друку роман Дімарова «Моя сім’я», а слідом роман «Ідол» (1961), в яких автор піднімав теми морального виховання в сім’ї, школі, відповідальність за скоєння правопорушень самої молодої людини. «Мені набридло брехати, і я подумав: а де правду можна описати – тільки в «сімейних» творах», - згадує письменник. В інтерв’ю журналістки Н.Малімон,  Дімаров так поясняє свою сімейну тематику: «Чому я у сімейну тематику кинувся? Не хотів славити партію. У печінках мені сиділо! У газеті наславився…Як же мене тіпали за ті два романи…Писали: де Дімаров знайшов такі сімї, чому не показав ролі піонерської і комсомольської організації?» (газ.«День».06.2008). А в московській «Літературній газеті» письменника назвали «Автором міщанських романів».
 Визнання А.Дімаров одержав у 60-ті роки з виходом частин роману-трилогії «І будуть люди» (1964, 1968, 1977), де показано складний і драматичний шлях українського села в час, позначений культом особи. В інтервю з журналістом Р.Новакович Дімаров розповів як він працював над цим твором:  «Цей роман якось по іншому мені писався. Сколихнулося в душі оте мовне море – багатство полтавської землі…Писав без нашарування видавлював з себе газетяра, а саме газетні штампи ( «Партія наш керманич, «З великим піднесенням» тощо), без оспівування партії та уряду, писав від серця». (газ.»Дзеркало тижня» 04.2007 р.). В розмові з журналісткою Н.Тисячною письменник говорив: «На початку роботи над цим твором визрівав задум написати історію українського народу з кінця 19 століття аж до хрущовської  «відлиги» Але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення – також, про репресії – у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги. І було ж мені непереливки за «І будуть люди»!. Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман». (газ. «День» 31.10 2008 р.) Роман називали антирадянським, антипартійним, а на письменника навісили ярлик антисеміта. У 1964 році роман таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями, третину твору скоротили.  За другий том епопеї «Біль і гнів», присвячений Другій світовій війні  А.Дімаров одержав Шевченківську премію. У звязку з цим письменник говорив: «А першого тому, де я описую долю села і селян від революції до примусової колективізації, яка розорила село і призвела до голодомору 1933 року наче й не існує! Такого ще не було» (інтервю з Новакович). Дослідник творчості А.Дімарова  Г. Штонь писав: «В романі «Біль і гнів» автор показав, що народ, навіть опинившись по ворожий бік фронту, не почувався, а точніше – не перебував бездіяльно приреченим. Він продовжував жити за незбагненим і для офіційної Москви, і для завойовників велінням власної своєї суті, закоріненій не у вчорашній, а «природній» своїй історії, яка сформувала і духовні підвалени його щоденності» («Духовний простір», Київ 1998 р.). Г.Штонь ставить роман А.Дімарова в один ряд романів і повістей про окупаційне лихоліття, написаних О.Довженком, Гр..Тютюнником, М.Стельмахом, які вважає  «єдиним островком  антитолітарного прозописьма на терені колишнього СРСР»
 Найулюбленішим жанром А.Дімарова в роки творчої зрілості стали «історії» - сільські, містечкові. міські. Започатковані вони були збірником «Зінське щеня» (1969), пізніше виходять збірки «Сільські історії» та «Містечкові історії» (1987), «Болі на продаж» (1888). Головні мотиви цих збірок – це людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Це роздуми про причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом; які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи як добро, благородство, милосердя. Б. Антоненко-Давидович в листі до Д.Нітченка писав: «Зінське щеня» справила на мене дуже приємне враження…в ній письменник дуже правдиво відтворює життя сьогоднішньої України, зокрема й милої Вашому серцю Полтавщини». (лист від 24.09.1970). 1997-1998 рр. виходять  спогади А.Дімарова «Прожити і розповісти» - це повість про його покоління, епоху, повість про 70 літ. Поряд з індивідуальною долею Анатолія Андрійовича, змальовується доля українського народу, портрет 20 століття. «Письменник описує різної значимості  факти з свого життя, прагне зрозуміти, чого саме так, а не інакше складалась доля його та близьких йому людей», - писала літературознавець О.Скнаріна. 2009 року вийшла остання книжка письменника «Божа кара», яка містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує «оповідальна інтонація, відсутність нав’язлових дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак  - лаконічність», - писала журналіст О.Михайлова. А.Дімаров дуже ретельно працював над кожним словом: « Я страшенно не люблю млявої фрази. Фраза повинна бути як накачані  мязи, а не як щось аморфне…», - писав письменник.
 В творчому доробку письменника пять романів, 18 прозових збірок та 8 повістей. У 1991 році А.Дімаров написав сценарій фільму «Ізгой» по своїй повісті «Симон – різник».  Письменник тонко відчуває час, у якому живе. По словам Стефановича: «Дімаров своєю творчістю допомагає людям пізнати самих себе, пробуджувати в серцях благородні поривання, відстоювати чистоту високих почуттів. Питання чесності й правдивості, моральної чистоти, заглибленості в людські цінності є ключовими у його творчості». Василь Симоненко  високо цінив творчість письменника: «Взявши до рук новий твір талановитого письменника, Шевченківського лауреата А.Дімарова, ми не на мить засумніваємся в тому, що разом з автором розкриємо ще одну сторінку народного життя з усім трагізмом історичних подій і високістю його духу. Анатолій Андрійович є і завжди буде знаковою постаттю української літератури». Його по праву називають патріархом української літератури. Він лауреат літературної премії імені М.Коцюбинського(2008)..
 Анатолій Дімаров і зараз займає активну громадську позицію в суспільстві. З 1990 року являється  членом Демократичної партії України. В інтервю  «Українській літературній газеті» (20.08.2010 р.) письменник призиває не бути байдужими до дій антинародної влади в Україні: «У мене таке враження, що люди при владі заповзялися довести свою любов до України без українців, їм територія потрібна, а не українці, які живуть на ній. Отже не будьмо байдужими. Чого-чого, а байдужості у героїв моїх книг не було». І хай здійсниться його, як він каже, «бандитська» мрія: «Щоб Росія якось відчепилася від України…бо Україна не відчепиться…І якщо Божа правда є на світі то це здійсниться».(газ.»День» 16.11. 2007 р.).
                                                                                           Анатолій Чернов.
                                                                                                        Полтава.

Комментариев нет:

Отправить комментарий