среда, 28 марта 2012 г.

ВІН В МУЗИЦІ ДО «КОБЗАРЯ» ВОЗДВИГ НАРОДУ МОНУМЕНТ НЕРУКОТВОРНИЙ

Шевченко – поет духа
Лисенко – поет музики
Ян Хойнацький.

     ВІН  В  МУЗИЦІ  ДО  «КОБЗАРЯ»  ВОЗДВИГ  НАРОДУ  МОНУМЕНТ 
                                                 НЕРУКОТВОРНИЙ                                                          

        Молодість Миколи Лисенка припадає на часи, коли ще жив і творив Тарас Шевченко. Як і Тарас Шевченко, Лисенко теж «березневий» - він побачив світ 22 березня 1842 року. Це були часи початку відродження українського національного руху. Збільшувалися ряди активних і свідомих українських патріотів. Все частіше студентська молодь, вихована в російському дусі й оточенні,  вивчала українську мову, звичаї і традиції свого народу. Таку еволюцію пройшов і Микола Лисенко. Його батьки були дідичі-аристократи, і як переважна частина української шляхти – забувала помалу українську мову й традиції. Тож дитину виховували на аристократичний – московський лад. Та на малого Миколку впливали не так батьки, а більше дядьки по лінії матері – Болюбаші, та по лінії батька –Лисенки. Родом із старого козацького роду вони притримувалися українських традицій і не говорили інакше – тільки по-українському. З «Кобзарем» Тараса Шевченка Микола вперше познайомився в домі свого дядька Олександра Лисенка. Дослідник життя і творчості М.Лисенка А.Архимович так описує враження юнака від знайомства з «Кобзарем»: «Картини боротьби українського народу, жахливе становище покріпаченого селянства, чарівна природа України, ніжність і хвилюючі ліричні почуття – все, що так майстерно змальоване в «Кобзарі», глибоко запали в юне серце і запалали беззавітною любов’ю до народу, яка невгасла до самої смерті композитора». Остап Лисенко, син композитора, у своїх спогадах згадує розповідь батька про першу його зустріч з «Кобзарем»: «Цілу ніч просидів я над «Кобзарем» і з того часу не розлучався з ним. Навряд чи гадав дядько, що ця тоненька книжечка переверне все моє життя. А вийшло саме так». У 1861 році Микола Віталійович, тоді студент Київського університету, зустрічав труну з тілом поета, яке довго мандрувало з далекого Петербурга на «Вкраїну милу». До самої пристані ішов студент Лисенко в густому натовпі, плечем своїм підтримуючи важку труну.
     Микола Лисенко свято шанував пам'ять Тараса Шевченка. Щороку в березні, всупереч заборонам і переслідуванням, проводилися у Києві Шевченківські вечори, концерти, організатором яких незмінно виступав Микола Віталійович. У 1864 році на студентському концерті памяті Т.Шевченка Лисенко вперше виступив на чолі хору перед широкою аудиторією.
  Поезії Т.Г.Шевченка притаманна особлива мелодійність та співучість. «У сполуці з глибокими й зворушливими думками поета, висказаними в його творах, його вірші і поеми…повні своєрідного чару, єдині в своєму роді й досі неперевершені своєю красою, своїм українським народним характером і кольоритом» - писав Антін Рудницький. Багато українських музикантів використовували Шевченкові поезії, як текст для музики. Серед них О.Рубець, І.Воробкевич, П.Ніщинський. Та в найширшому масштабі використовує Шевченкову музично-поетичну творчість Микола Лисенко. Першим його твором до тексту поета був «Заповіт».
   1868 року львівська громада збиралася уперше відзначити Шевченківські дні великим концертом. Була підготовлена доповідь про життя і творчість Шевченка, декламація його творів тощо. Бракувало музичних творів на слова поета. Тоді львівяни звернулися до М.Лисенка з проханням написати музику до «Заповіту». Молодий композитор був тоді студентом Лейпцігської  консерваторії, а проїжджаючі у 1867 році через Львів, познайомився з місцевою українською молоддю. Лисенко охоче пішов на зустріч проханню львів’ян  і незабаром прислав свою музику до «Заповіту». ЇЇ вивчив збірний хор і з успіхом проспівав у ювілейні Шевченківські дні 1868 року. Цікаво, що другий раз львів’яни прослухали цей музичний твір 7 грудня 1903 року на привітанні автора музики  з нагоди 35-літнього ювілею Лисенка.
    «Заповітом», а слідом за ним інтерпретацією інших віршів поета, М.Лисенко розпочав свій унікальний у світовій музиці багатосерійний вокальний цикл «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка», праця над яким продовжувалася до останніх місяців його життя» - вважає мистецтвознавець Т.Булат.  У листі до П.Куліша композитор пише: «Сам я тепер ревно працював над Шевченком: увів його кілька поспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезії піснею і іншою формою, бо у нас велика недостача на розвій музики української» (1869). Перший випуск до музики «Кобзаря з’являється у Лейпцигу в 1868 році Це одна із вершин творчості композитора. Іван Франко писав: «Між власними композиціями Лисенка поміж його опер і оперет – найкращі і найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в яких музикальність вірша він відчув глибше і зумів віддати її краще від усіх інших багаточисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза». Починаючи з 1871 року Лисенко випускає сім збірок музики до «Кобзаря» - всього 82 музичні твори. Твори композитора до слів Шевченка різної величини і форми – від простої пісні та хору до великої форми кантати. З пісень найбільш відомі «Ой, одна я одна», «Гетьмани», «Мені однаково», «Садок вишневий» та інші. Далі йшли хорові твори малої і великої форми. «Використовуючи поеми Шевченка для хорових творів, - писав А.Рудницький, - він почував себе в своїй стихії; що більше ці поеми давали такий поштовх його творчій інтенції, що власне в них він сягнув вершок своєї творчості».Це стосується його кантат: «Б’ють пороги»,  «На вічну пам'ять Котляревського» а кантата «Радуйся, ниво неполитая»»  по словам  А.Рудницького «й досі є одним із найкращих хорово-оркестрових творів в українській музичній літературі, одним з найбільш допасованих до поем Шевченка». І як тут не згадати слова історика мистецтва Крипякевича: «Те, що Шевченко дав українському народові в слові, Лисенко намагався перетопити в музику».
       У 90-х роках вільного часу через педагогічну завантаженість у Лисенка майже не було. Не дивлячись на це, Микола Віталійович чотири рази влаштовував відомі «хорові подорожі» по Україні – гастрольні концерти, де виконувались переважно твори Лисенка на тексти Шевченка та обробки українських пісень.
     Життєвий шлях Миколи Лисенка не обмежувався написанням музики. Він проявляв активну життєву позицію у громадянському житті. Сучасник композитора О.Лотоцький писав: «В кожну справу, якою він займався, вкладав він не тільки працю, але й душу, і це надавало тій праці значіння творче. Коли не могли відбуватися ніякі публічні збори з українським забарвленням, такі збори, - правда, в обмеженому складі, - відбувалися в просторому помешканні Лисенка». Так в його хаті  уже традиційно відбувалися Шевченкові свята, поки їх не перенесли до приміщення Літературно-Артистичного Товариства. Проводилися і дитячі вечори, присвячені Т.Шевченкові. Олена Пчілка у спогадах згадує про один із таких вечорів: «Найперша така вечірка – святкування роковин Шевченкового народження – відбулася в хаті Миколи Віталійовича. Як він радів тоді!... Маленька доня його племінниці, Орися Стешенківна, прочитала доповідь про Т.Шевченка…інші діти проказували вірші, співали. Все це втішало серце!». Святкування пам’яті Шевченка Лисенко завжди розумів як могутній засіб піднесення громадської свідомості. Традиційні щорічні шевченківські вечори і концерти, які проходили в Києві ніколи не обходились без керівної участі в них Миколи Лисенка. Сам композитор виступає в цих концертах як піаніст і хоровий диригент. Звучать його обробки й авторські твори, композиції інших авторів на слова Шевченка та інших поетів, вірші Шевченка і фрагменти з вистав за його творами.
        Робота з увічненням памяті Т.Шевченка була основою громадсько-просвітної діяльності Миколи Лисенка. 1906 року за ініціативою композитора  було засновано «Обєднаний комітет по спорудженню пам’ятника Шевченкові у Києві». На адресу комітету надходили кошти від концертів, благодійні внески із-за кордону. Ідея спорудження пам’ятника великому Кобзареві виникла давно. У 1900 році Микола Міхновський – гласний Харківської міської думи вніс пропозицію встановити пам’ятник Шевченкові у Харкові. Його пропозиція тоді була відхилена. Але ця ідея знайшла своїх прихильників. Почався збір коштів. В листі до І.Житецького від 25 квітня 1902 року М.Лисенко пише: «Не откажите в любезности…сто пять рублей, собранные в моем концерте, посвященном памяти малорусского поета Т.Г.Шевченка, передать в Общество им. Т.Г.Шевченка: 5 рублей как годичный взнос и сто рублей как пожертвование».
      Восени 1897 року під виглядом наукового з’їзду  у Києві відбувся з’їзд українських громад з метою створення загальноукраїнської організації. Перші загальні збори обрали М.В.Лисенка членом Ради, в якій він брав активну участь до самої смерті. У 1908 році Микола Лисенко заснував і очолив Український клуб, який перетворився на легальний центр українського руху. Щороку по весні, в неділю або в суботу, найближчу до 22 травня, організував масові поїздки до могили Т.Шевченка. Остап Лисенко згадує: «Бувало, як тільки зазеленіють «лани широкополі і дніпрові кручі», Микола Віталійович вже не знаходить собі місця: «Пора до Тараса в гості». Пароплав прикрашався портретом Кобзаря. На могилі правилася панахида, хор виконував «Заповіт» та інші Шевченкові та народні пісні.  Перебуваючи біля Кобзаревої могили, Микола Віталійович мріяв про вільну відроджену Україну. Працівник Шевченківського національного заповідника Р.Танана наводить одну із записів композитора: «Одвідали Батькову могилу. Подай нам Боже, діждатися кращих жаданих днів волі й світа України-неньки!».
     1911 року Український клуб готувався відмічати 50-ті роковини смерті Тараса Шевченка. Микола Лисенко до цієї дати написав кантату на слова В.Самойленка «До 50-річчя з дня смерті Т.Шевченка». Була підготовлена виставка рідкісних видань творів великого поета. Коли вже все було підготовлено до урочистого свята, раптом прийшла заборона російської влади на вшанування памяті Кобзаря. Свято одначе відбулося і як згадує в споминах Л.Лукасевич «прибравши цілком інший характер мовчазної демонстрації. Ніяких промов, без слів, при портреті Т.Шевченка, який стояв у великій залі клубу, організації нашого громадянства, як і інших народів, склали вінці». На кантату «До 50-ти річчя з дня смерті Т.Шевченка» російська влада наклала арешт і прийняла рішення її знищити.
  Помер Микола Віталійович 6 листопада 1912 року. На його похоронах виступив І.Стешенко, який говорив про зв'язок М.Лисенка з Т.Шевченком: «Один взяв у народу слово, другий пісню й возвели народне слово й пісню в перлину творчості. Ці два імена є фундаментом національної української самостійності й самобуття. Та, коли скінчиться будівля цього храму, прийде народ і поклониться своїм пророкам, а їх імена ввійдуть в храм безсмертя…». І наостанок приводимо уривок з вірша М.Рильського «Микола Лисенко»:
                                          Сам чистий серцем, як нагірний сніг,
                                          Він в музиці до «Кобзаря» воздвиг
                                          Народу монумент нерукотворний.
                                                
                                                   

                                                                                     Анатолій  Чернов
                                                           Член спілки екскурсоводів Полтавщини.

Комментариев нет:

Отправить комментарий