ДОРОГИ БОЛЮ І СТРАЖДАНЬ
ЄВГЕН ПЛУЖНИК
Український поет Микола Сингаївський назвав Євгена Плужника одним із найталановитіших, найсвоєрідніших репресованих українських поетів. «Плужник прожив неповних 38 років, - писав М.Сингаївський, - сказати б, його хресна дорога. Адже все життя поета – дороги болю і страждань. А найперше – світоглядний, омріяний поступ життєрадісного слова поезії. Голос нескореної, тривожної і збуреної душі, до краплі відданий сучасникам і нащадкам:
Хтось розгорне добу нову –
І не біль, і не гнів, не жертва!
Воскресінням твоїм живу,
Земле мертва!
Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року у слободі Кантемирівці Воронезької губернії в родині дрібного торговця. Південь Воронезької губернії – це слов’ янське «перехрестя»: кордон російського, українського та донського козацтва, яких ріднила мова, культура, звичаї. Деякі вчені стверджують, що саме в цій губернії з’явилося «слобожанське наречиє», що було близьке до києво-полтавського, яке лягло в основу української літературної мови. Батько Євгена був щирим українцем родом з Полтавщини (с.Велика Багачка), мати – росіянка. Майже всі в родині страждали від туберкульозу. Спадкові сухоти періодично забирали членів сім’ї Плужників. Мати померла від сухот, коли Євгену було сім років, потім по черзі померло шестеро старших дітей. Батько хотів дати дітям добру освіту. Женя починав вчитися в сільській школі, потім навчався в 4-х навчальних закладах: в Кантемирівці, Воронежі, Богучарові, Ростові. З Воронезької гімназії виключили за участь у політичних гуртках, закінчив ростовську гімназію не за вісім, а за десять років (ненавидів математику і фізику).
1918 року родина переїздить на Полтавщину, до Великої Багачки. В той же рік помирає батько і сестра Марія. Двадцятирічний Євген вчителює в Миргородському районі (в той час В.Багачка була Миргородського повіту). В селі Нові Сорочинці організує театральний гурток, який набув доброго розголосу і в навколишніх селах та хуторах. Влітку 1919 року Євген Плужник вирішує спробувати свої сили, як актор у мандрівній трупі, а вже влітку 1920 року переїхав до Києва і з давнім омріянням – стати професійним актором. В Києві він зупинився у сестри Ганни, яка була дружиною викладача Київського зоо - ветеринарного інституту. Саме чоловік Ганни і загітував Євгена поступити в цей інститут. Проте як він здобував освіту в цьому навчальному закладі писав Леонід Череватенко: «…У стінах інституту найдовше Євген Плужник перебував того дня, коли забирав документи назад». Замість занятій в інституті, студента Плужника частіше бачили на лекціях в інституті муздрамі. Почувався одиноким у великому місті, бідність підкошувала прагнення незалежності, часто залишався на самоті зі своїми думками, сумнівами, з поезією, яку любив – імена Тичини, Рильського, Олеся манили і забов’язували:
І такий я злиденний увесь,
І убого мені, убого…
І Тичина, і Рильський, і Олесь…
І нікого – нікого…
Подав документи до Київського музикально-драматичного інституту імені М.Лисенка. Був одним із перших студентів. Акторські здібності, його гумор та дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують перспективне сценічне майбутнє. Але незабаром Євген Плужник добровільно залишає інститут. Сам пояснює причину цього так: «Я завжди мріяв бути скромним трудівником у театрі. Як тільки Сладкопєвцев (професор інституту) отруїв мені душ славолюбством, і я побачив, що ним насіяне проростає, я визнав за краще одразу позбутися спокуси…». Утім, насправді, причиною був туберкульоз, що якраз почав прогресувати і Євген Плужник вимушений був попрощатися з театром. А ще, під час навчання Євгена в інституті все-таки остаточно переважила література.
Писати вірші Євген почав ще в гімназії російською мовою. Перші українські вірші опубліковані 1923 року в газеті «Більшовик» та журналі «Глобус» під псевдо
Кантимирянин. Вірші про Жовтень, про гірників Рура, про дружбу робітників з селянином. Микола Зеров буквально за руку приводить починаючого поета в Асоціацію письменників (АСПИС). Змусив прочитати свої вірші. Максим Рильський, прослухавши вірші Плужника, сказав: «Ви справжній поет! Україна була б багата, якби мала десять таких поетів».
У 1923 році одружується на студентки Київського Інституту Народної Освіти, полтавки, Галині Коваленко. Пізніше Галина Коваленко згадувала: «Він був дуже бідний, мав туберкульоз, а я була гарна. І от було якесь зібрання, хтось мені каже: «Ти що, з ума зійшла, в нього ж ТБЦ, відкрита форма туберкульозу», а я кажу: «А знаєте що, коли людину люблять, таке буває раз у житті, тоді їй не страшно нічого, помирати – значить помирати». А він такий молодий був!».
1926 року, завдяки дружині поета, вийшла в світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою «Дні». «Євген все писав, писав, - згадувала Галина Автономівна, - а ми бідно жили…одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов. Викликали його…Я собі подумала так: якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже – він же фахівець, чи це чого варте. Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: «Знаєте. що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися».
Перша збірка поезії Євгена Плужника, про яку схвально відгукнувся М.Рильський, свідчила про появу в українській літературі визначного лірика. Збірка появилася з епіграфом Тичини: «…Як страшно! Людське серце до краю обідніло», а також віршем, що був своєрідним творчим кредо поета, де бриніла віра і надія, майбутнє було сповнене праці, віри і любові:
Я знаю –
Перекують на рала мечі.
І буде родюча земля –
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.
У коротких мініатюрах збірки є немало сумних, трагічних образів і картин, сповнених надриву і болі – як селянські сини гинули в революції (хто за кого?):
Сідало сонце. Коливались трави.
Перерахував кулі – якраз для всіх!
А хто з них винний, а хто з них правий! –
З-під однакових стріх
Лірика поета -напруженої, схвильованої, але абсолютно не патетичної образної думки, стислого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька строф. До збірки «Дні» Є.Плужник включив два твори: лірично-драматичну поему «Галілей» і поему-роздум «Канів». «Галілея» - поема багатовекторна –« Революція, голод і війни, і маленького людського серця агонія!» «Галілея» - поема виклик. Виклик передусім революціям – минулим, нинішнім і грядущим. «І не вірю, не вірю –ні! – що сотворить добро недобрий!». Поема не має зовнішнього сюжету, а дії твору перенесено в душу ліричного героя, який розмірковує над одвічними проблемами людського буття. Герой не належить до «сильних світу цього», які вирішують долю інших. Про себе каже, що він «дуже тихенький, тихенький… тихший од трави. Взагалі я дуже тихенький». Микола Кодак у зв’язку з цим писав: «Плужник обвів режим круг пальця і незлобливо покепкував над читачем, який мав наївність повірити: «Я тихенький…» Звернімо увагу: останній рядок фактично зайвий. Він і вживаний заради того, щоб позбиткуватися чи розважитися. Доказ тут же, через строфу: «Тільки ж, може, це з того, що я відтіля, Де закон – не по разу вмирати». В цілому поема має досить оптимістичне звучання: поет вірить, що будуть вигнані геть «похмурі» - гнобителі, володар, егоїсти; будуть увінчані славою герої , «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї». У фіналі поеми, нарешті з являється і образ Галілея. Автор поеми звертається до всіх людей:
А живіть собі, як вам бажається!
Через те , що –
ви чуєте? –
все – таки
обертається!
А оскільки історія «обертається по колу», то незабаром і в Україну прийде той щасливий час, який замінить криваву добу революції.
« Канів» - поема філософська, і розмова в ній іде про минуле, сучасне й майбутнє українських сіл та міст. Є.Плужник добре знав проблему села, яке знищувалося у зв’язку з масовим виїздом селянства до міста в пошуках роботи. «Бо виріс я на межах двох світів – півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь не там, ні тут нічого…». І все ж в поемі відчувається роздвоєність автора між селом і містом, якому не вдалося приховати власну драму: «Чужий, чужий я цим новим богам, З своїм селянським розминувшись Богом!». «Канів» завершується рядком: «І над Дніпром занедбана могила!». Акцентованим знаком оклику, він сприймається як похмуре пророчество. Дружина поета при зустрічі з Миколою Жулинським сказала, що вже тоді Євген Плужник «знав, що біди всі попереду. Коли вже кров пустили – її не зупинити. То ж звірі, вони почули запах крови…».
Весною 1926 року Євген Павлович їде лікуватися на Полтавщину. Любив поет Полтавщину. Він не раз, частіше з метою лікування, виривався з Києва, здебільшого до родичів у Велику Багачку. Там багато читав, писав, а головне думав:
На хуторі, як у в’язниці тихо:
Навколо ліс – береза та сосна…
Книжок немає зовсім – це вже лихо;
А друге й більше – дощова весна.
Він любив це полтавське село де:
Місток замшілий і хисткий,
І верби в березі, і мальви,
Яку мені відкрили даль ви
Давно забуту…
Влітку 1926 року здоров’я поета погіршилося. Вижив завдяки дружини: «Ти знаєш – сказав їй Євген Плужник під час побачення в лікарні, - якщо дуже захотіти, можна й не вмерти… Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге». У цьому «другому житті» Євген Плужник написав кращі свої твори.
1927 році виходить його друга збірка поезії «Рання осінь». Вона відрізняється від «Днів» тим, що в ній менше трагізму і мотивів жертовності. Це короткі вірші-роздуми, мета яких знайти позицію і певний спокій у житті: «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів». У збірки багато творів пейзажної лірики, яка неодмінно співвідноситься з долею людини:
Так гірко відати, що юність відцвіла!
Та нарікань і розпачу немає, –
Така відміна зрештою мала:
Колишні мрії досвід заступає.
Так дерева, відцвівши навесні,
Тільки на те годують соком віти,
Щоб в дні серпневі, теплі та ясні,
Упав на землю овоч соковитий.
1927-1933 роки найбільш плодотворні для Євгена Плужника. Він пише роман «Недуга» із під його пера виходить три п’єси: «Професор Сухораб»(1928), де йдеться про перехід старої інтелігенції на бік радянської влади; «У дворі на передмісті» (1929) – про боротьбу з міщанством; «Змова в Києві»(1930) в якій показано конфлікт двох ідеологій в одній родині. 1933 році була підготовлена для друкування третя збірка поезій «Рівновага», яка так і не побачила світ. Одночасно Євген Плужник разом з В.Підмогильним склав словник «Фразеологія ділової мови», а також працював над «Антологією української поезії».
Євген Плужник не був «ворогом» радянської влади. Він намагався її зрозуміти, осмислити: « …бачив життя…сотнями ран!». Його твори були вираженням правди і совісті. Хто так ще міг щиро ввірити себе сучасникам?:
Суди мене судом твоїм суровим
Сучаснику! – Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання…
Поет переконаний, що його зрозуміють:
І пізній сум, і радість передчасну, -
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.
Отже, саме, «спокійна щирість» була основою його світобачення та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-х роках почалися в Україні судові політичні процеси.
Читаєш чисті та проникливі рядки поезії Євгена Плужника і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі – тихі поля…
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім. я!
Дружина поета говорила: «Це неправда, що Женя був песимістом, як вважають в Україні. Він був великий життєлюб. Але хіба він не бачив, що чинять із селом? Хіба ми не бачили, як у 1932-33 роках лежали мертві на вулицях? Хіба не розуміли, що знищують українців, виморюють спочатку голодом, а потім тюрмами…таборами…А що ми бачили на Полтавщині?...Ми збирали гроші, купляли чорну цеглину хліба і посилали батькам у Хорол, а вони відріжуть собі по скибці, а все інше роздадуть голодним дітям».
Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українського відродження, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суровим контролем за діяльністю діячів культури та мистецтва. Згущувалась тривожно гнітюча атмосфера підозри, доносів, а отже, щоденних репресій, насильства і геноциду. Офіційна критика звинувачувала Євгена Плужника в українському націоналізмі, індивідуалізмі, занепаднецтві та відірваності від життя. Галина Автономівна згадує про ті тяжкі роки в житті чоловіка «…Бувало підійде до вікна…і так сумно каже: «Боже, який чудовий Київ…як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать…і усіх письменників з розумом, тому що нас не можуть терпіти, вони бачать у нас потенційних ворогів». Плужник передбачав свою долю одним-єдиним рядком: «Почнеш у Києві – скінчиш на Соловках!» Життєвий простір безжалісно звужувався. 4 грудня 1934 року поета заарештували за типовим звинуваченням у націоналізмі та контрреволюційній діяльності. Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув’язнень його колег-літераторів, його власний арешт не став несподіванкою для нього. Євгену Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Заслання на Соловки для людини хворої на легені – означало вірну смерть. Його – тяжко хворого привезли на Соловки, де він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи в Україну. Останній лист його датований 26 січня 1936 року він вже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: «Присягаюся тобі, я все одно виживу!». Помер Євген Павлович 2 лютого 1936 року у соловецькій тюремній лікарні. Наближення смерті передбачав непомильно. Попросив у санітара води:»…вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».
Поет української діаспори Борис Олександров присвятив вірш Є.Плужнику – «Поет на Соловках», де є таки строки:
Замерзають слова, відпадають крижано в сніги,
Замерзає душа – в цій пустелі нема порятунку.
І прощально горять крізь туман золоті береги,
Сині хвилі Дніпра, що у серці видзвонюють лунко…
4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано і справу припинено «за відсутністю складу злочину».
1966 році вийшла збірка «Вибраних поезій» Євгена Плужника. В передмові збірки Л.Новиченко писав: «Перед нами дуже своєрідна індивідуальність, складний поетичний характер. Уважно вчитуємось в твори поета. Вони щирі і правдиві, йдуть від безпосередніх вражень баченого, почутого, пережитого, вистражданого».
Академік Микола Жулинський писав: «Тільки через правдиву призму минулого можна сприймати поезію Євгена Плужника, совість якого вже тоді не могла змиритися з насильством нового ладу, з морем крові безвинних людей, з голодомором 1932-1933 рр».
Поезія Євгена Плужника, як і його життя, адресоване суспільству. Задля майбутнього він був здатний на самопожертву:
Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
- Це нічого, що я, мов гній, -
Під постви твої нові!
Він ввійшов у безсмертя, вірячі у торжество добра:
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!
Анатолій Чернов
Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий