Графиня Є. Милорадович пожертвувала
будинок Полтавському реальному училищу
І.Павловський.(«Ієрархи…)
ЄЛИЗАВЕТА ІВАНІВНА МИЛОРАДОВИЧ.
Майже 150 років тому (1862) у французьській газеті «Independent Belde» з’явилася стаття, в якій йшлося про зібрання в Полтаві «за головуванням жінки, кажуть незвичайної; там будуть вимагати відокремлення Малоросії, на чолі якої буде гетьман, як в часи Мазепи». Мова йшла про Єлизавету Іванівну Милорадович – відому українську шляхтянку, меценатку, незмінного члена благодійних громад.
Єлизавета Іванівна була з роду Скоропадських і походила з лінії рідного брата Гетьмана Івана Скоропадського – генерального бунчужного Василя Скоропадського. Її батько Іван Михайлович Скоропадський був губернським маршалком полтавської губернії. Мати, Єлизавета Петрівна, була з роду Тарнавських, відомого фундатора Українського Національного музею в Чернігові.
Єлизавета Іванівна народилась 12 січня 1832 року в родовому маєткові свого батька- Тростянці, Прилуцького повіту на Полтавщині. Там, в цій чудовій старовинній садибі козацької старшини, провела своє дитинство і ранню молодість. У неї була сестра Наталя, що жила переважно за кордоном і брат Петро (родився 1834 р.), офіцер гвардії Кавалергардського полку, здобувши собі бойову славу в війнах на Кавказі. Він був одружений з Марією Андріївною з старинного козацького старшинського роду Миклашевських і мав троє дітей: старшого сина Михайла, що умер молодим, дочку Єлизавету і сина Павла Петровича, пізніше Гетьмана України.
В родинному маєтку Скоропадських зберігалась велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів. Єлизавета з дитячих років цікавилась минувшиною України, її культурою, захоплювалась українськими звичаями, побутом.
1856 році Єлизавета Іванівна вийшла заміж за Льва Григоровича Милорадовича, багатого дідича, що мав великі маєтки в Полтавщині, Чернігівщині і Катеринославщині. Його мати, Олександра Павлівна Кочубей, сестра відомого канцлера Катерини II-ої, дала синові блискучу освіту. Вин вчився в Ніжинським ліцеї, де товаришував з Гоголем. Дім Милорадовичів в Полтаві, де вони часто перебували, славився своєю гостинністю. Доброта і привітливість цього подружжя зробила його серед тодішнього полтавського громадянства дуже популярним. Полтавський маєток подружжя в освічених колах був осередком культури і мистецтва.
В кінці 50-х років родина Милорадовичів проживала літом в своїм маєтку в Нових Санжарах, а зимою завжди в Полтаві. Тут Єлизавета Іванівна познайомилася з гуртком українських патріотів, на чолі якого стояв Дмитро Пильчиков, колишній член Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом людей з цього гуртка в неї, як пише її біограф Олександр Кониський, «природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості». Вона пристала до української громади, до якої належали крім Пильчикова ще О.Кониський, В.Кулик, О.Стронин, В.Лобода та інші. Вона брала участь у всіх заходах громади і її дім був справжнім українським осередком в Полтаві. Ось що розповідає про її діяльність з тих часів автор допису до львівської «Правди». «Коштом Єлизавети Іванівни видано в Полтаві Граматику Золотова (перероблену Строніним) і Українські Прописи Кониського. Коли в «Основі» обізвався голос Костомарова про збирання коштів на видавання книжок за для народу – Єлизавета Іванівна внесла також туди чималу лепту. Багацько допомагала вона недільним школам, в першу чергу дівочим: одну дівочу школу в місті, другу мішану на передмісті Павленках і щоденну хлоп’ячу (вечірню), організовану Кониським і Томашевським – Єлизавета Іванівна удержувала власним коштом; сама ходила по школах, сама вчила дітей і найпаче любила після школи співати гуртом з школярами». Вона очолювала Загальну шкільну раду, організувала «Народну бібліотеку», власним коштом утримувала школу в селі Рибці. У планах, очолюваної Єлизаветою Милорадович шкільної Ради була також організація Товариства грамотності в Полтаві. Однак на надісланий Радою до Петербурга у жовтні 1861 року запит, міністр внутрішніх справ П.Валуєв відповів: « Місто Полтава має для освітніх потреб народу чоловічу і жіночу гімназії, повітове училище, дві недільні школи і дитячий притулок, а тому не потребує більше освітніх засобів для народу».
Полтавські громадківці поширювали твори Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка. В травні 1961 року вони, разом з ними і Єлизавета Милорадович, організували молебень по Шевченку і посадження Дуба Шевченка в саду Гуссона.
Професор О.Оглоблин писав: «Нащадок гетьмана Апостола й інших заслужених в історії України козацько-старшинських родів, активний член Полтавської Громади, велика українська патріотка, добрий знавець і щедрий меценат української культури, Є.І.Скоропадська-Милорадович користувалася глибокою пошаною сучасників, які називали її «Гетьманшею». Вона була свідомою українкою не лише «до глибини своєї кишені», але й до глибини своєї душі і серця».
Полтавська Громада на той час була однією із активніших організацій українського національного руху. Вплив її виходив далеко поза межі Полтавщини і розповсюджувався по всій Росії. Новітні дослідження стверджують активну роль лівобережно-українського (полтавського й чернігівського) дворянства в українському національно-політичному русі й зокрема в рамках Полтавської Громади. Єлизавета Милорадович, як українська діячка, не була одинока й у своєму родинному оточенні. Обидва небожі її чоловіка - Льва Григоровича Милорадовича були так чи інакше зв’язані з українським рухом. З них старший брат – майбутній граф Григорій (Грицько) Олександрович Милорадович (1839-1905), згодом генерал і сенатор, був відомим істориком Чернігівщини й чернігівського дворянства, фундатором Чернігівської Губернської Архівної Комісії. Молодший брат –Леонід Олександрович Милорадович (1841-1908) був секретарем російського посольства в Штутгарді (1862) й «находился в весьма близьких отношениях к Герцену», брав участь в його «Колоколе», де виступав на захист України. За це й зокрема «за сочуствие украинофильским идеям», він в 1863 році був «подчинен секретному надзору», який тривав до 1870 року. Ще один небіж чоловіка Є.Милорадович, син його сестри, Микола Андріянович Устимович (1832-1891), нащадок гетьманів П.Полуботька й Д.Апостола, хорольський дідич також належав до Полтавської Громади й знаходився під секретним доглядом поліції. То ж не дивно, що національно-просвітня діяльність Єлизавети Іванівни Милорадович зустрічала великі перешкоди з боку місцевої влади. Особисто вона зазнавала багато прикростей від губернатора Волкова і жандармського полковника Бєлова. Вони добилися того, що вже в 1862 році міністр Валуєв позакривав недільні школи ( в тих школах навчалися українською мовою). Скоро почалися арешти й висилки членів полтавської громади. Про це свідчать численні архівні матеріали 1860-х років і пізнішого часу. Отож, зрозуміло, чому Єлизавета Іванівна весь час була під суровим таємним доглядом російської поліції. Унаслідок цих репресій у розвитку культурного руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70-х років. Під впливом політичної реакції, значна частина українського панства позбулася свого українофільства. Та поміж окремих не чисельних представників дворянства (Г.Галаган, В.Тарнавський), котрі продовжували підтримувати національний рух 60-70 –х років, дослідники називають ім’я нашої землячки графині Єлизавети Іванівни Милорадович.
Єлизавета Іванівна була жінкою, як тоді казали, «емансипе» - без забобонів. І спосіб життя вела відповідний. Вона одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах в паризькому вбранні, курила, регулярно їздила за кордон – могла собі це дозволити. А от особисте життя не радувало. Сімнадцятирічною віддав її батько заміж за знатного і багатого Лева Милорадовича. Дуже скоро Єлизавета зрозуміла, що чоловіка вона не любить – вони були дуже несхожі і духовно далекими людьми. Після смерті дочки Єлизавета ще дужче віддалилася від чоловіка, і від сімейного життя. Вона покладала великі надії на старшого сина Григорія, але він не став її опорою, патріотом. 1879 року помирає Лев Григорович Милорадович. У неї залишився єдиний син Григорій, що служив в російській дипломатичній службі і був в 1885 році аташе при російському посольстві в Парижі. Єлизавета Іванівна продовжує активну культурно-освітню роботу.
В цей час в Полтаві засновується Філантропічне товариство, яке очолили Єлизавета Милорадович. Вона робить спробу заснувати місцеву незалежну газету. Перебуваючи під наглядом поліції, Єлизавета Іванівна постійно збуджувала своїми вчинками спокій полтавської громадкості. Розповідали, що, будучи проїздом в Австро-Угорщині, Єлизавета, не ховаючи своїх симпатій до національно-визвольного руху, демонстративно пила шампанське з борцями за незалежну Угорщину. А коли в Полтаві з’явилася чутка, що її викликали у 3-є відділення, де висікли за публікацію статті у Франції, Єлизавета Іванівна показувала фотографії, на яких було видно відповідні частини тіла, причому без слідів побоїв. Ні кому іншому, як Єлизаветі Милорадович, приписували плани відновлення гетьманства в Україні і відокремлення її від Росії. Дослідник Полтавської Громади Михайло Гніп наводить свідчення П.Потоцького. «В кінці 50-60 років в Полтаві були особи, які думали відновити гетьманство, а між ними Милорадовичка, теж ширила цю ідею. З цим вона зверталась листовно до генерала Єрмолова, щоб він прислав свій портрет. У Києві, в музеї Потоцького зберігався портрет генерал-губернатора з дарчим надписом Милорадовичам». Легенда говорить, що наче б то, вона готувала на гетьмана свого сина Григорія.
Репресії, які почались в Росії що до українського національного руху з 1863 року, примусили українських діячів звертати чим далі то все більшу увагу на Галичину, де існували вільніші умови політичного життя. На початку 70-х років повстала думка заложити у Львові спеціальне товариство, яке-б дбало за розвиток українського письменства і, володіючи власною друкарнею, давало-б змогу українським книжкам виходити в світ. Гроші на закупку такої друкарні -8000 рублів- дала Єлизавета Іванівна. Статут товариства склали за дорученням Є.Милорадович М.Драгоманов і Д.Пильчиков.
Так було заложено у Львові «Товариство імені Шевченка», яке поставило собі за мету: «вспомагати розвій малоруської словесності». 1892 році Товариство було зреформоване в «Наукове Товариство імені Шевченка» (НТШ).
Професор Д.Дорошенко у своїй статті «Фундаторка НТШ» з нагоди 50-річчя НТШ писав: «Доки Єлизавета Іванівна була живою, незручно було для неї, щоб уся наша Україна подала їй прилюдну подяку і перед цілим світом промовила спасибі за той вчинок, що доки світу сонця не зникає з пам’яті русинів по цілій українській землі…З зерна, посіяного щедрою рукою Єлизавети Іванівни, зросло наше Товариство, а з тим друкарня «Правда», «Діло», «Зоря», нарешті «Записки», чимало окремих книжок, і головна річ, з’явився той грунт, на якому росте і зростатиме далі наше питоме дерево науки і письменства». Полтавський краєзнавець Петро Ротач в свій час писав: «Причетність полтавців до створення славнозвісного шевченківського товариства наводить на думку про потребу утворення в Полтаві, де й зародилася колись ця ідея, філії Шевченківського товариств, надавши йому ім’я Єлизавети Милорадович. Таке відділення у вигляді Шевченківського кабінету могло б існувати при обласній науковій бібліотеці імені Котляревського…Цим би була відновлена історична справедливість».
1879 році в Гожулянському маєтку Милорадовичів виступали композитор Модест Мусорський та відома російська співачка Дарія Леонова. Єлизавета зачарувала гостей. Красива, з молодим обличчям при сивому волоссі, одночасно і велична і проста, вона зналась в мистецтві, вільно володіла грою на фортепіано, гарно співала. Мусорський залишив їй клавір пісні Парасі з опери «Сорочинський ярмарок» з написом: «Присвячується Єлизаветі Іванівні Милорадович – активній діячці організації Просвіта». Графиня у відповідь подарила композитору вишитий український рушник. Мусорський так атестував Єлизавету Іванівну: «Серйозно освічена, любляча. європейка до кінчиків нігтів і спокійна, витончена, розумниця». На гожулянській дачі та в міському будинку Єлизавети Іванівни бували корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, композитор М.Лисенко, а згодом актори М.Заньковецька, Карпенко-Карий, Г.Затиркевич-Карпинська та інші. Не даремно, М.Мусорський називав будинок Милорадовичів «центром мистецтв».
Останні роки життя Є.І.Милорадович займалася добродійництвом. Коли було скасовано кріпацтво вона подарувала кожному селянинові по десятині землі на душу. Добродійному товариству відписала свою садибу з будинком і значний капітал (садиба знаходилася на місці теперішньої середньої школи № 6). У 1879 році Єлизавета Милорадович дарує свій будинок на вулиці Кузнецькій Олександрівському Реальному училищу. На думку автора цієї розвідки, цей будинок зберігся і до сьогодні і знаходиться по вулиці Пушкіна № 52.
Єлизавета Іванівна померла 27 березня 1890 року від хвороби серця. Величавий похорон і процесія, що проводжала покійну до Хресто-Воздвиженського монастиря, засвідчили великий авторитет і шану, якими вона користувалася у населення міста і не тільки. Єлизавета Іванівна була похована поряд з чоловіком. В сумний період жорстокого погрому духовних цінностей. вчиненого комуністичним режимом, могили Милорадовичів були зрівняні з землею, а нагробки зникли. Згодом в приміському селі Новоселівка було випадково знайдено надмогильну дошку з ім’ям Єлизавети Милорадович. Тепер вона знову повернена до монастиря, але встановлена біля входу, бо могилу не знайдено.
На спомин і подяку своїй фундаторці Наукове Товариство імені Шевченка у Львові замовило великий портрет Єлизавети Іванівни Милорадович, і цей портрет, поруч з портретами інших фундаторів та добродіїв Товариства: Д.Пильчикова, О.Кониського й М.Жученка, прикрашають собою урочисту залу цього товариства. На жаль, в Полтаві Єлизавета Милорадович, як і інші українські патріоти все ще не одержали при наймі вдячної пам’яті і вшанування їхньої доброчинної діяльності на благо свого народу.
Анатолій Чернов
Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.
будинок Полтавському реальному училищу
І.Павловський.(«Ієрархи…)
ЄЛИЗАВЕТА ІВАНІВНА МИЛОРАДОВИЧ.
Майже 150 років тому (1862) у французьській газеті «Independent Belde» з’явилася стаття, в якій йшлося про зібрання в Полтаві «за головуванням жінки, кажуть незвичайної; там будуть вимагати відокремлення Малоросії, на чолі якої буде гетьман, як в часи Мазепи». Мова йшла про Єлизавету Іванівну Милорадович – відому українську шляхтянку, меценатку, незмінного члена благодійних громад.
Єлизавета Іванівна була з роду Скоропадських і походила з лінії рідного брата Гетьмана Івана Скоропадського – генерального бунчужного Василя Скоропадського. Її батько Іван Михайлович Скоропадський був губернським маршалком полтавської губернії. Мати, Єлизавета Петрівна, була з роду Тарнавських, відомого фундатора Українського Національного музею в Чернігові.
Єлизавета Іванівна народилась 12 січня 1832 року в родовому маєткові свого батька- Тростянці, Прилуцького повіту на Полтавщині. Там, в цій чудовій старовинній садибі козацької старшини, провела своє дитинство і ранню молодість. У неї була сестра Наталя, що жила переважно за кордоном і брат Петро (родився 1834 р.), офіцер гвардії Кавалергардського полку, здобувши собі бойову славу в війнах на Кавказі. Він був одружений з Марією Андріївною з старинного козацького старшинського роду Миклашевських і мав троє дітей: старшого сина Михайла, що умер молодим, дочку Єлизавету і сина Павла Петровича, пізніше Гетьмана України.
В родинному маєтку Скоропадських зберігалась велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів. Єлизавета з дитячих років цікавилась минувшиною України, її культурою, захоплювалась українськими звичаями, побутом.
1856 році Єлизавета Іванівна вийшла заміж за Льва Григоровича Милорадовича, багатого дідича, що мав великі маєтки в Полтавщині, Чернігівщині і Катеринославщині. Його мати, Олександра Павлівна Кочубей, сестра відомого канцлера Катерини II-ої, дала синові блискучу освіту. Вин вчився в Ніжинським ліцеї, де товаришував з Гоголем. Дім Милорадовичів в Полтаві, де вони часто перебували, славився своєю гостинністю. Доброта і привітливість цього подружжя зробила його серед тодішнього полтавського громадянства дуже популярним. Полтавський маєток подружжя в освічених колах був осередком культури і мистецтва.
В кінці 50-х років родина Милорадовичів проживала літом в своїм маєтку в Нових Санжарах, а зимою завжди в Полтаві. Тут Єлизавета Іванівна познайомилася з гуртком українських патріотів, на чолі якого стояв Дмитро Пильчиков, колишній член Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом людей з цього гуртка в неї, як пише її біограф Олександр Кониський, «природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості». Вона пристала до української громади, до якої належали крім Пильчикова ще О.Кониський, В.Кулик, О.Стронин, В.Лобода та інші. Вона брала участь у всіх заходах громади і її дім був справжнім українським осередком в Полтаві. Ось що розповідає про її діяльність з тих часів автор допису до львівської «Правди». «Коштом Єлизавети Іванівни видано в Полтаві Граматику Золотова (перероблену Строніним) і Українські Прописи Кониського. Коли в «Основі» обізвався голос Костомарова про збирання коштів на видавання книжок за для народу – Єлизавета Іванівна внесла також туди чималу лепту. Багацько допомагала вона недільним школам, в першу чергу дівочим: одну дівочу школу в місті, другу мішану на передмісті Павленках і щоденну хлоп’ячу (вечірню), організовану Кониським і Томашевським – Єлизавета Іванівна удержувала власним коштом; сама ходила по школах, сама вчила дітей і найпаче любила після школи співати гуртом з школярами». Вона очолювала Загальну шкільну раду, організувала «Народну бібліотеку», власним коштом утримувала школу в селі Рибці. У планах, очолюваної Єлизаветою Милорадович шкільної Ради була також організація Товариства грамотності в Полтаві. Однак на надісланий Радою до Петербурга у жовтні 1861 року запит, міністр внутрішніх справ П.Валуєв відповів: « Місто Полтава має для освітніх потреб народу чоловічу і жіночу гімназії, повітове училище, дві недільні школи і дитячий притулок, а тому не потребує більше освітніх засобів для народу».
Полтавські громадківці поширювали твори Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка. В травні 1961 року вони, разом з ними і Єлизавета Милорадович, організували молебень по Шевченку і посадження Дуба Шевченка в саду Гуссона.
Професор О.Оглоблин писав: «Нащадок гетьмана Апостола й інших заслужених в історії України козацько-старшинських родів, активний член Полтавської Громади, велика українська патріотка, добрий знавець і щедрий меценат української культури, Є.І.Скоропадська-Милорадович користувалася глибокою пошаною сучасників, які називали її «Гетьманшею». Вона була свідомою українкою не лише «до глибини своєї кишені», але й до глибини своєї душі і серця».
Полтавська Громада на той час була однією із активніших організацій українського національного руху. Вплив її виходив далеко поза межі Полтавщини і розповсюджувався по всій Росії. Новітні дослідження стверджують активну роль лівобережно-українського (полтавського й чернігівського) дворянства в українському національно-політичному русі й зокрема в рамках Полтавської Громади. Єлизавета Милорадович, як українська діячка, не була одинока й у своєму родинному оточенні. Обидва небожі її чоловіка - Льва Григоровича Милорадовича були так чи інакше зв’язані з українським рухом. З них старший брат – майбутній граф Григорій (Грицько) Олександрович Милорадович (1839-1905), згодом генерал і сенатор, був відомим істориком Чернігівщини й чернігівського дворянства, фундатором Чернігівської Губернської Архівної Комісії. Молодший брат –Леонід Олександрович Милорадович (1841-1908) був секретарем російського посольства в Штутгарді (1862) й «находился в весьма близьких отношениях к Герцену», брав участь в його «Колоколе», де виступав на захист України. За це й зокрема «за сочуствие украинофильским идеям», він в 1863 році був «подчинен секретному надзору», який тривав до 1870 року. Ще один небіж чоловіка Є.Милорадович, син його сестри, Микола Андріянович Устимович (1832-1891), нащадок гетьманів П.Полуботька й Д.Апостола, хорольський дідич також належав до Полтавської Громади й знаходився під секретним доглядом поліції. То ж не дивно, що національно-просвітня діяльність Єлизавети Іванівни Милорадович зустрічала великі перешкоди з боку місцевої влади. Особисто вона зазнавала багато прикростей від губернатора Волкова і жандармського полковника Бєлова. Вони добилися того, що вже в 1862 році міністр Валуєв позакривав недільні школи ( в тих школах навчалися українською мовою). Скоро почалися арешти й висилки членів полтавської громади. Про це свідчать численні архівні матеріали 1860-х років і пізнішого часу. Отож, зрозуміло, чому Єлизавета Іванівна весь час була під суровим таємним доглядом російської поліції. Унаслідок цих репресій у розвитку культурного руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70-х років. Під впливом політичної реакції, значна частина українського панства позбулася свого українофільства. Та поміж окремих не чисельних представників дворянства (Г.Галаган, В.Тарнавський), котрі продовжували підтримувати національний рух 60-70 –х років, дослідники називають ім’я нашої землячки графині Єлизавети Іванівни Милорадович.
Єлизавета Іванівна була жінкою, як тоді казали, «емансипе» - без забобонів. І спосіб життя вела відповідний. Вона одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах в паризькому вбранні, курила, регулярно їздила за кордон – могла собі це дозволити. А от особисте життя не радувало. Сімнадцятирічною віддав її батько заміж за знатного і багатого Лева Милорадовича. Дуже скоро Єлизавета зрозуміла, що чоловіка вона не любить – вони були дуже несхожі і духовно далекими людьми. Після смерті дочки Єлизавета ще дужче віддалилася від чоловіка, і від сімейного життя. Вона покладала великі надії на старшого сина Григорія, але він не став її опорою, патріотом. 1879 року помирає Лев Григорович Милорадович. У неї залишився єдиний син Григорій, що служив в російській дипломатичній службі і був в 1885 році аташе при російському посольстві в Парижі. Єлизавета Іванівна продовжує активну культурно-освітню роботу.
В цей час в Полтаві засновується Філантропічне товариство, яке очолили Єлизавета Милорадович. Вона робить спробу заснувати місцеву незалежну газету. Перебуваючи під наглядом поліції, Єлизавета Іванівна постійно збуджувала своїми вчинками спокій полтавської громадкості. Розповідали, що, будучи проїздом в Австро-Угорщині, Єлизавета, не ховаючи своїх симпатій до національно-визвольного руху, демонстративно пила шампанське з борцями за незалежну Угорщину. А коли в Полтаві з’явилася чутка, що її викликали у 3-є відділення, де висікли за публікацію статті у Франції, Єлизавета Іванівна показувала фотографії, на яких було видно відповідні частини тіла, причому без слідів побоїв. Ні кому іншому, як Єлизаветі Милорадович, приписували плани відновлення гетьманства в Україні і відокремлення її від Росії. Дослідник Полтавської Громади Михайло Гніп наводить свідчення П.Потоцького. «В кінці 50-60 років в Полтаві були особи, які думали відновити гетьманство, а між ними Милорадовичка, теж ширила цю ідею. З цим вона зверталась листовно до генерала Єрмолова, щоб він прислав свій портрет. У Києві, в музеї Потоцького зберігався портрет генерал-губернатора з дарчим надписом Милорадовичам». Легенда говорить, що наче б то, вона готувала на гетьмана свого сина Григорія.
Репресії, які почались в Росії що до українського національного руху з 1863 року, примусили українських діячів звертати чим далі то все більшу увагу на Галичину, де існували вільніші умови політичного життя. На початку 70-х років повстала думка заложити у Львові спеціальне товариство, яке-б дбало за розвиток українського письменства і, володіючи власною друкарнею, давало-б змогу українським книжкам виходити в світ. Гроші на закупку такої друкарні -8000 рублів- дала Єлизавета Іванівна. Статут товариства склали за дорученням Є.Милорадович М.Драгоманов і Д.Пильчиков.
Так було заложено у Львові «Товариство імені Шевченка», яке поставило собі за мету: «вспомагати розвій малоруської словесності». 1892 році Товариство було зреформоване в «Наукове Товариство імені Шевченка» (НТШ).
Професор Д.Дорошенко у своїй статті «Фундаторка НТШ» з нагоди 50-річчя НТШ писав: «Доки Єлизавета Іванівна була живою, незручно було для неї, щоб уся наша Україна подала їй прилюдну подяку і перед цілим світом промовила спасибі за той вчинок, що доки світу сонця не зникає з пам’яті русинів по цілій українській землі…З зерна, посіяного щедрою рукою Єлизавети Іванівни, зросло наше Товариство, а з тим друкарня «Правда», «Діло», «Зоря», нарешті «Записки», чимало окремих книжок, і головна річ, з’явився той грунт, на якому росте і зростатиме далі наше питоме дерево науки і письменства». Полтавський краєзнавець Петро Ротач в свій час писав: «Причетність полтавців до створення славнозвісного шевченківського товариства наводить на думку про потребу утворення в Полтаві, де й зародилася колись ця ідея, філії Шевченківського товариств, надавши йому ім’я Єлизавети Милорадович. Таке відділення у вигляді Шевченківського кабінету могло б існувати при обласній науковій бібліотеці імені Котляревського…Цим би була відновлена історична справедливість».
1879 році в Гожулянському маєтку Милорадовичів виступали композитор Модест Мусорський та відома російська співачка Дарія Леонова. Єлизавета зачарувала гостей. Красива, з молодим обличчям при сивому волоссі, одночасно і велична і проста, вона зналась в мистецтві, вільно володіла грою на фортепіано, гарно співала. Мусорський залишив їй клавір пісні Парасі з опери «Сорочинський ярмарок» з написом: «Присвячується Єлизаветі Іванівні Милорадович – активній діячці організації Просвіта». Графиня у відповідь подарила композитору вишитий український рушник. Мусорський так атестував Єлизавету Іванівну: «Серйозно освічена, любляча. європейка до кінчиків нігтів і спокійна, витончена, розумниця». На гожулянській дачі та в міському будинку Єлизавети Іванівни бували корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, композитор М.Лисенко, а згодом актори М.Заньковецька, Карпенко-Карий, Г.Затиркевич-Карпинська та інші. Не даремно, М.Мусорський називав будинок Милорадовичів «центром мистецтв».
Останні роки життя Є.І.Милорадович займалася добродійництвом. Коли було скасовано кріпацтво вона подарувала кожному селянинові по десятині землі на душу. Добродійному товариству відписала свою садибу з будинком і значний капітал (садиба знаходилася на місці теперішньої середньої школи № 6). У 1879 році Єлизавета Милорадович дарує свій будинок на вулиці Кузнецькій Олександрівському Реальному училищу. На думку автора цієї розвідки, цей будинок зберігся і до сьогодні і знаходиться по вулиці Пушкіна № 52.
Єлизавета Іванівна померла 27 березня 1890 року від хвороби серця. Величавий похорон і процесія, що проводжала покійну до Хресто-Воздвиженського монастиря, засвідчили великий авторитет і шану, якими вона користувалася у населення міста і не тільки. Єлизавета Іванівна була похована поряд з чоловіком. В сумний період жорстокого погрому духовних цінностей. вчиненого комуністичним режимом, могили Милорадовичів були зрівняні з землею, а нагробки зникли. Згодом в приміському селі Новоселівка було випадково знайдено надмогильну дошку з ім’ям Єлизавети Милорадович. Тепер вона знову повернена до монастиря, але встановлена біля входу, бо могилу не знайдено.
На спомин і подяку своїй фундаторці Наукове Товариство імені Шевченка у Львові замовило великий портрет Єлизавети Іванівни Милорадович, і цей портрет, поруч з портретами інших фундаторів та добродіїв Товариства: Д.Пильчикова, О.Кониського й М.Жученка, прикрашають собою урочисту залу цього товариства. На жаль, в Полтаві Єлизавета Милорадович, як і інші українські патріоти все ще не одержали при наймі вдячної пам’яті і вшанування їхньої доброчинної діяльності на благо свого народу.
Анатолій Чернов
Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий