пятница, 23 декабря 2011 г.

ВАСИЛЬ КРИЧЕВСЬКИЙ, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, ПАВЛО НЕЧЕСА


      ВАСИЛЬ  КРИЧЕВСЬКИЙ,   ОЛЕКСАНДР  ДОВЖЕНКО,  ПАВЛО  НЕЧЕСА
                                              (Сторінки  життя)


  Після  революції  1917 року  Полтавське  губернське  земство, члени якого були головним чином  поміщики з досить великим земельним цензом, було переобране.  Були обрані  члени земства  на більш демократичній  основі,  без огляду на  земельний ценз. Головою  губернського  земства  став український соціал-демократ, кооператор М.Токаревський, який розпочав  реформування всіх земських інституцій і в тому числі  Миргородської мистецько-промислової школи. В свій час ця школа була заснована для підготовки учителів мистецького промислу на Полтавщині. Губернське земство вирішило на базі мистецько-промислової школи утворити Керамічний інститут. З складу викладачів школи було утворено «Обєднанний комітет по реформи школи» і направлено клопотання в Міністерство народної освіти. Але міністерство царської Росії не згодилося. Вирішили відкрити середню  технічно-керамічну школу з 4-х річним навчанням.
  Після проголошення УНР, міністерство освіти, за участю Київської  Академії Мистецтв, виробило статут художньо-промислового інституту. Згідно статуту, інститут повинен був готувати спеціалістів з українського народного мистецтва - це був середній професійний навчальний заклад, з 4-х річним навчанням, який був підпорядкований Полтавському губернському земству.
 Директором цього навчального закладу вирішено було запросити Василя Григоровича Кричевського. З цією місією до Києва виїхав  голова Губернського земства Михайло .Токаревський.
  В.Г.Кричевського добре знали на Полтавщині, як одного з визначних митців України. Під час будівництва земського будинку, він часто робив екскурсії в керамічні пункти губернії  для праці і дослідів в художній кераміці й студіював у Київському музеї  «Зразки народного мистецтва». Кращої кандидатури на місце директор Керамічного інституту  годі  було й шукати.
  Але в цей час В.Г.Кричевський був задіяний в  комісії по справах заснування Академії Мистецтв у Києві і, як один із найбільш діяльних її членів не міг кинути тільки що розпочату справу. 
  На початку 1918 року більшовицькі війська розбили з гармат і спалили будинок М.Грушевського, в якому жив тоді професор В.Кричевський. Пожежею знищені всі його картини, архітектурні проекти, етнографічні зарисовки, а також і музей творів народного мистецтва, що його він зібрав і заповів  м.Харкову. Після знищення будинку і всіх матеріалів, Кричевський довго ще не міг узятися за палітру і пензель, переживаючи таку безмірну втрату наслідків своєї праці, які були досягнуті  за його життя. Аж до 1923 року він присвячував себе виключно педагогічній діяльності.
  Жити  родині Кричевського було ніде і він з сім’єю  тимчасово проживав у приміщенні Київського музею.  В той час у Академії  Мистецтв почалися сварки між Бойчуком і Мурашком. Атмосфера стала нестерпною і Василь Григорович почав думати про Миргород.
  У  1918 року в Полтаві повним ходом йшла реорганізація  закладів освіти: відкривались українські школи, гімназії, почали діяти народні університети, було відкрито історико-філологічний факультет Харківського університету. Михайло Токаревський знову їде в Київ до В.Г.Кричевського з пропозицією зайняти місце директора  Миргородської школи.  Тепер Кричевський згодився на це й на початку осені 1918 року був уже в Миргороді.
  Цікаво, що Василь Григорович згодився стати директором тільки при умові, що з нього будуть зняті  всякі адміністративні  обовязки. М.Токаревський згодився на це й зробив адміністратором інспектора Зеленьова, який тепер розпоряджався і господарством школи, і грішми, і всією школою – як інспектор і як директор. Ще літом, В.Кричевський їздив до Полтави і Миргороду на наради з управами земства про реорганізацію школи й перетворення її в інститут. Школу було реорганізовано, і із старих викладачів у ній залишився  Сластьон і майстри керамісти, які були добрими  спеціалістами. З  Києва Василь Григорович взяв в школу три викладача.
 Праця в інституті в умовах більшовицької влади –це постійна боротьба за українське мистецтво і його принципи . Приходилося боронитися від відвертих нападів, як з боку москалів, так і, ще більше, з боку своїх москвофілів, від таємних підлих інтриг, провокацій, доносів. В.Щербаківському один із учнів інституту розповідав: «Як був тільки призначений директором школи Василь Григорович, то старий директор і його прихильники, з бувших учителів школи, порадили нам, учням , бойкотувати  нового директора й не ходити на його і нових учителів виклади.».
  Василь Кричевський пробув у Миргороді від початку вересня 1918 року до половини липня 1919 року й за цей час життя його було декілька разів під загрозою. Перша загроза була ще за німців, тоді коли в Києві стався перший заколот проти гетьмана і німців. Тоді українські  повстанці  зайняли приміщення інституту і це в умовах німецької окупації, загрожувало життю як директора так і викладачам. Взимку 1919 року за доносом україножера  - соборного протоієрея, Чека арештувало В.Г.Кричевського й посадило його в камеру смертників. Тоді до ЧК пішло кілька делегацій від студентів, які вимагали від неї звільнення Кричевського й навіть загрожували страйком.  ЧК досить дивувалася тим вимогам і загрозам, але Василя Григоровича звільнили. На початку березня 1919 року в Миргороді було вбито начальника ЧК й ще кількох чекістів. Тоді один член виконкому матрос, Павло Нечеса, зробив на В.Кричевського донос і його хворого було заарештовано, ніби як «заложника» . Причиною  було те, що Василь Григорович не давав інститутського залу для комуністичних зборів, мітингів та інших забавок. Це було перше неприємне знайомство В.Кричевського з П.Нечесом. Інститут вислав до виконкому депутацію від учителів, студентів і канцелярії з вимогою випустити директора. Вранці В.Кричевського з дружиною було звільнено і як виявилось  вчасно. Бо в цей день з Полтави приїхала карна експедиція і багатьох увязнених розстріляли. Пізніше Павло Нечес признався письменнику Ю.Яновському, що він домагався  розстрілу В.Кричевського.
  Василь Кричевський, якому доводилося боротися не тільки за  інститут і свою працю, але й за співробітників та студентів, мусив вести невпинну і вперту боротьбу за існування інституту, а переконавшись у тім, що боротьбу приходиться вести не тільки з окремими безчесними людьми, але з цілою системою, на яку вони опираються, він не витримав і покинув Миргород.  Повернувшись  до Києва,  продовжив викладацьку діяльність в Академії мистецтв.
. В 1925 році  дирекція кінофабрики  Всеукраїнського фото- кіноуправління (ВУФКУ) в Одесі,  запропонувало Кричевському місце  архітектора-декоратора й наукового консультанта. На той час це було найбільше кінопідприємство в СРСР і фактично єдине в Україні, бо Ялтинська кінофабрика давала відносно невелику продукцію, а нова Київська- почала працювати щойно з 1929 року.  В Одеській кіностудії   працював гурт досвідчених режисерів:  Микола Охлопков, Петро Чардинін та інші – всі росіяни. Вони не уникали української тематики і не були українофобами, вони були просто заробітчани і брали до виробництва сценарії, за які їм платили. На кіностудії були вже й українські актори М.Заньковецька, А.Бучма, М.Надемський. Таким чином можна сказати, що в тій специфічній для Одеси українсько-російсько-космополітичній атмосфері, український дух поволі, але впевнено здобував свої позиції на кінофабриці, але українського кіна ще не було. Воно чекало на прихід В.Кричевського та О.Довженка.
  Василь Кричевський мав певний досвід як художник-декоратор, працюючи у  1906-1908 роках в Києві  у театрі М.Садовського. Він був першим професійним театральним художником. В.Кричевський оформляв пєси: «Степовий гість», «Продана наречена», «Тарас Бульба» та інші. Відомий український мистецтвознавець Д.Антонович висловився про ці праці  Кричевського, зацитувавши слова поета Анрієра: «Перед вами великий декоратор, дайте йому цілі стіни». В тих нових творах Кричевського звертала на себе увагу оригінальність, яка була основана на синтетичному відчуванні форми, риса, яку цей мистець засвоїв собі ще при будівництві будинку  Полтавського земства.
  В Одесі Василя Григоровича  чекала несподівана зустріч з Павлом Нечесом, який на той час працював директором одеської кінофабрики. Так це той самий чекіст, який хотів розстріляти в Миргороді  В.Кричевського, але йому не дозволили, як він сам про це зізнався. По словам В.Щербаківського: «Тепер він (Нечеса) хотів інакше знищити  Василя  Григоровича, тобто, перетяживши його роботою. Крім прямих обов’язків архітектора-декоратора й наукового консультанта, на які Кричевський був запрошений, накинув йому ще завідування й відповідальність за виробництво всіх костюмерних та мебльових майстерень»
  Павло Нечеса – дивний виплід більшовицької системи, яких призначають на відповідальні засади зважаючи на революційні заслуги і на партійний квиток.  Павло Нечеса,  народився у  1893 році в  Миргороді.. «У минулому матрос і червоний вояка, учасник штурму Зимового палацу,  «людина малограмотна, ледве міг писати, а як щось і надряпав, то й сам не міг прочитати»,- був на відповідальних посадах у ВУФКУ, а на час появи В.Кричевського – директором кінофабрики. « Проте всі, що його знали, твердять, ніби він був добрий адміністратор, а в справах, яких не тямив, покладався на головного редактора кінофабрики Ю.Яновського», - писав український історик І.Кошевець..
  Український письменник А.Височенко згадує призвище П.Нечеси в своїй книзі  «СРСР без маски».  В 20-х роках в більшовицькій Росії була модною «метеликова теорія вільного кохання»,( автор Коллонтай), яка була прийнята  не лише до відома, а й до керування,. принаймі,  додержуватися її вважалося ознакою доброго тону.  Автор книги пише: «В моїй присутності проходив чистку партії директор української кіно-фільмової організації Нечеса. У нього все виходило гаразд: старий комуніст, непорушно додержується генеральної лінії ЦК, безмежно відданий Леніну й Сталіну. І все ж заяв на нього подано безліч. І все від покривджених ним жінок. Голова комісії по чистці поставив йому цілком просте питання:
                               -Скільки раз ви були одружені?
             Нечеса замявся, а тоді щиро визнав:
-          З памяті сказати дуже  тяжко, можу помилитися…Витяг записника й почав по ньому читати. Вийшла страшна кількість. Йому запропонували так само доповісти про своїх дітей. Тут Нечеса заперечливо хитнув головою, рішуче промовив:
-                 -Скільки їх, їхні імена, що з ними є, цього вже вам ніхто не скаже!»
 У своїх спогадах відомий кінорежисер Каплер, який в той час працював на Одеській кіностудії згадує  цього колишнього моряка, а згодом директора кіностудії з гумором: «Це був тодішній принцип – головне,. щоб людина була віддана партії, а кожного ремесла можна навчитися…» «Спочатку, - пише Каплер, - персонал студії був стероризований  завзятим моряком. Його мальовнича поява і криклива мова не подобалася інтелектуалам і псевдоінтелектуалам . А таких «псевдо» було більше.».  Мистецтвознавець Софія Наумович розповідає про такий епізод, що стався на кіностудії. «Одного разу, під час перегляду якогось фільму, в якому виступали барони, Нечеса сказав режисерові: «Я, брате, ніколи не бачив баронів спереду, бачив тільки ззаду, як вони втікали від нас. Але скажу тобі: твої аристократи ні до кого не подібні, навіть до своїх задів...»
  Павло  Нечеса сприяв становленню І.Кавалерідзе як режисера кіно. Іван Кавалерідзе  написав сценарій з історії гайдамаччини і відніс  його на Одеську кіностудію. Журналіст Петро Несторенко далі пише: «Директор кіностудії, кремезний моряк Нечеса, запропонував йому самому бути режисером картини.
                          - Але…Я не режисер…Я скульптор…Провалю картину!
                        - І біс  із нею, сказав Нечеса – Не буде картини, зате буде режисер!
  Буває ж так: як у воду глянув! Помилився лише  щодо того, що фільму не буде. Картина зявилася. Та ще й яка! Називалася вона «Злива» і охоплювала двохсотлітній період історії України».
  Згодом на кіностудії зрозуміли, що Павло Нечеса був людиною інтелігентною, тонкою, мав почуття гумору, смаку і здорового глузду. Він навів порядок в студії, взяв у свої руки чужеземних операторів, які були добре оплачені, але не хотіли ділитися знаннями з учнями. Саме він запросив на студію з Харкова О.Довженка  для «посилення творчого складу групи, яка працювала над фільмом «Вася – реформатор»   О.Довженко згадує: «…Таким чином на тридцять другому році життя мені довелося знову починати життя і навчання по-новому: ні актором, ні режисером театральним я до того часу не був, в кіно ходив не часто, з артистами не знався і теоретично з усім складним комплексом мистецтва кіна знайомий не був….Фабрика була досить солідна, та культурний рівень її був низький і фільми не визначалися високою якістю».
. Павло .Нечеса допомогав своїми порадами і авторитетом усім, хто на це заслуговував, в тому числі і О.Довженкові. Фільм «Вася-реформатор» так як і фільм по сценарію О.Довженко  «Ягідок кохання» не мали успіху. То ж якщо вірити легенді, Павло Нечеса викликав усіх учасників знімальної групи « Ягідок кохання» і виголосив, звертаючись до Довженка, таку промову: «Сашку! Не вмієш ти писати сценарій, так і не берися не за своє діло. Тебе треба б було вигнати з кіна, та жалко – ти все ж таки здібна людина. Ось тобі сценарій М.Заца та Б.Шаранського «  Сумка дипкурєра.» Зробиш добрий фільм за цим сценарієм – твоє щастя, не зробиш, - тоді вже вибачай, хоч ти і друг мені, а вижену».
  На цей раз Довженко довіря Нечеси виправдав, бо фільм «Сумка дипкурєра», як на той час, мав не аби який успіх.
  Та найбільшого успіху   О.Довженко  набув, коли почав знімати фільми на українську тематику. Він був великим патріотом України і зафіксував у своїх фільмах усю поезію рідної  країни,  її   незрівняні краєвиди і  її народ, селянські типи, хати селян, подвір’я і цілі села, неосяжні ниви, - все, що приваблювало його око. І в цьому йому  допомогав мистецький  керівник і консультант  Василь Кричевський. Це  Василь Григорович увів Довженка в коло українських науковців – музейних діячів: археологів, етнографів та істориків. О.Довженко їздив з В.Кричевським до Краєзнавчого музею в Полтаву, де познайомився  із збірками музею і зустрівся з професором –археологом М.Я.Рудинським, який в цей час проводив археологічні розкопки в селі Яреськах. В.Кричевський давно знав це село і любив його за надзвичайну поетичну мальовничість, і багато разів малював його краєвиди. До того ж селяни в Яреськах зберегли в ті часи, ще чисту, незіпсовану мову, давні архаїчні звичаї і старий спосіб життя, і їхні етнографічні типи також були типові, чисто-українські. Довженко відразу полюбив це село настільки, що кілька картин знімав саме тут. І першим фільмом, який було знято в Яреськах був фільм «Звенигора». Сценарій для цього фільму написали Йогансон і Юртик, але як писав О.Довженко: «Я переробив його на 90 %». Преса відмічала небувалий успіх фільму: «І ось цей новоприбулий «анальфабет» у кіновому мистецтві випустив перший фільм, який поставив український фільм нарівні найкращих фільмів  в СРСР …Довженків  фільм  «Звенигора» викликав ефект «вибуху бомби».
  Цей успіх фільму безперечно поділяє з режисером і науковий консультант В.Кричевський.  Мистецтвознавець Г.Радіонов так оцінює роль В.Кричевського в кіномистецтві: «В цій галузі найяскравіше видно, що в основі великого знання В.Кричевського на полі українського фольклору, всієї народної творчості, лежить велике знання  етнографії й археології України. Мистець, обдарований історичним почуттям, поновлює на екрані епоху в повній її різнорідності. Архітектура, костюм, речі домашнього вжитку, засоби виробництва, весь народний побут і навіть пейзаж виступають перед глядачем у всій історичній правдивості… Все це дало можливість  впоратися з оформленням складного історичного фільму «Звенигора», в якому наводиться ряд історичних епізодів боротьби українського народу з внутрішніми й іноземними ворогами»
  У 20-х роках В.Г.Кричевський став основоположником українського кіно-декоративного мистецтва.  Він був першим, хто навчив українську кінематографію основ українознавства, по-мистецьки оформивши понад десять фільмів. Від червня 1925 року до жовтня 1927 року В.Кричевський керував мистецькою та історичною частиною фільмів  «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється та інших.. В жовтні 1935 по вересень 1936 роках він  оформляв на тій же Одеській кіностудії фільм «Назар Стодоля», а в 1937 році під його проводом постав перший в Україні кольоровий фільм     «Сорочинський ярмарок».
  Цікаво, що мистецьким консультантом  найславетнішого фільму О.Довженка  «Земля», який  знімався в селі Яреськи у 1929 роц,і  був син Василя Григоровича Кричевського, Василь Кричевський-молодший; він раніше вчився у свого батька в Українській державній Академії  Мистецтв, а потім став працювати в кіно, користуючись порадами батька.
   По різному скінчився життєвий шлях трьох героїв цієї розвідки:
 Василь Григорович Кричевський помер 1952 року і був похований в далекій Венесуелі. Перебуваючи  в квітні 1957 року в Венесуелі , Митрополит  Мстислав з трудом знайшов могилу великого сина України в старій, занедбаній частині цвинтаря. Згодом тлінні останки Василя Григоровича Кричевського і його дружини Євгенії Михайлівни було перенесено до українського пантеону на еміграції – цвинтаря Церкви-Памятника в С.Бавн-Бруку, Нью-Джерсі.
  Олександр  Довженко також помер далеко від своєї улюбленої України, в Москві, фактично в засланні, бо його тримали там, не дозволяючи вернутись на рідну землю, щоб там скінчити своє життя. В листопаді 1945 року він писав у своєму щоденнику: «…Я помру в Москві так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь під Дніпром на горі».
  Олександр Довженко  помер 25 листопада 1956 року. Тіло його разом з серцем, поховали в Москві, на цвинтарі  Новодівичого монастиря і на могилі поставили мармурове погруддя людини з сердитим обличчям, мало подібним до справжнього Довженка, яким його знали і памятали.
  Павло Нечеса прожив довге  і сповнене пригод життя. З 1927 року він очолює Київську кінофабрику. За його сприянням при кінофабриці були відкриті  режисерські лабораторії О.Довженка та І.Кавалерідзе, розпочала роботу Акторська школа (АШККФ). У 1937 році Павло Нечеса був заарештований за звинувачення в троцькізмі. 1968 році український публіцист Софія  Наумович писала: « Людина, яка дала Довженкові нагоду спробувати розгорнути свої крила в кінопродукції, живе до сьогодні. Має 75 років і належить до синьйорів українського кіно. Це Павло Нечеса». Дата смерті Павла Федоровича Нечеси автору статті невідома.


                                   
                                             Анатолій  Чернов
                        Член спілки екскурсоводів  Полтавщини.

                                          

Комментариев нет:

Отправить комментарий