ЖИВОПИСЕЦЬ СЛОВА
ГРИГІР МИХАЙЛОВИЧ ТЮТЮННИК
«Коли в суспільстві накопичується критична маса брехні, лакейства, рабського мовчання, тоді воно, за якимось вищим космічним законом самозбереження, породжує людей, що приходять сказати йому правду – тим безстрашнішу, глибшу, вистражданішу, чим більше в ньому боягузтва, ницотності та ситості. Незбагненна трагічна рівновага!
Григір Тютюнник був саме такою людиною. І великим письменником…». Так писала про свого земляка полтавська журналістка Тетяна Дениско.
Григір (Григорій) Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Це благодатний край, який у 1933 році зазнав страхітливого спустошення, а сам письменник в автобіографії писав: « У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й сивий не був і зуби мав до одного міцні ( я й досі не знаю, де його могила), я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робити), сміяться і балакать перестав…». 1937 року батько письменника Михайло Васильович був репресований як «ворог народу» і з таборів вже не повернувся. Маленький Григорій дуже сумував за батьком. Головний герой оповідання письменника «В сутінки» зізнається: «Я тільки тріньки-тринечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло і затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким.»
Після арешту батька і другого заміжжя матері шестирічний Григорій потрапляє до родини свого дядька Филимона Васильовича Тютюнника, що проживала в Луганській області. А коли дядько пішов на фронт і тітка дуже бідувала, підліток вирішив повернутися до рідного села. Почалася стражденна подорож окупованою територією, з вимушеним старцюванням, яка згодом постане в у вражаючих епізодах його повісті «Климко», коли герой повісті приморозився «…став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз». В автобіографії письменник згадував: «…Йшов пішки маючи за плечима…порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик…». Фотохудожник Володимир Білоус згадує, що у 1975 році коли Григору Тютюннику треба було просити в партійних органах дозвіл на побудову будиночка на березі Сули (його давня мрія) він категорично відмовився: «Я вже просити не хочу, як отаким у війну (показав рукою) ішов – просив, більше не можу». Перехід з Донбасу до Шилівки тривав рівно два тижні. Щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день, у 1946 році після закінчення п’ятого класу пішов Григорій у Зінківське РУ. Дослідник життя і творчості Григора Тютюнника Олексій Неживий в книзі «Григір Тютюнник: Образ України – здавна й по сьогодні» наводить лист письменника до Н.Дангулової (перекладачки творів Тютюнника на російську мову): «Ви помиляєтесь дорога Ніно Павлівна, думаючи, що я пішов із села добровільно. Мене, даруйте за жаргонізм, пішли звідси в РУ №7, голод, холод, взуття, одяг, яких не було, тобто ні взуття, ні одягу, а холод і голод були». Зіньків від села Шилівка знаходився за 3 км . І кожного дня юнак в любу погоду долав ці кілометри Один день з життя в училищі письменник описав в новелі «Смерть кавалера»: «Ігорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірій шинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки. Надворі було поночі, але Ігорко знав, що то тільки так видається після бликунчика, а насправді вже розвидняється…Іти Ігоркові тепло. Ноги аж гарячі. Тільки в спину пошпигує та в носі лоскоче – круте повітря на морозі. не продихнеш…». В училищі давали пайок – 700 грамів хліба. «Вони, оті 700 грамів , і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому в кишені, як порожній гаманець», - згадував Григір Михайлович.
1948 року, після закінчення училища Григір був направлений на Харківський завод транспортного машинобудування. «Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну…їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, поки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! У колгосп, до матері !...».Так не одпрацювавши після училища належний термін Григорій повернувся до рідної Шилівки. За порушення закону «про три роки» Григорія судили й на чотири місяці відправили до колонії. «Коли мене випускали, - згадував письменник, - табірний бібліотекар сказав мені на прощання: «Тебя випускают? Ах, жаль, хороший читатель был…» У таборі я взнав Тургенєва й Герцена…». І знову колгосп, важка праця, натяки, що батько ворог народу і сам «тюряжник». І завербувався юнак на Донбас – край свого дитинства. Звідти у листопаді 1951 року його призвали в армію. Потрапив у Владивосток, у Примор’я. Служив радистом. У цей період він активно займається самоосвітою, приділяючи особливу увагу літературі і математиці. Після армії повернувся на Донбас, токарював у Щотовському вагонному депо і навчався в школі. ЩО з а школа Про ці роки письменник згадує в своїй новелі «Іван Срібний»: «Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», яку зекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягальці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам’ять».
1957 року Григорій Тютюнник вступає до Харківського університету: «А далі щасливі
п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готувала школа, армія, напівросійське донбаське оточення» (Автобіографія). Навчаючись у Харківському університеті, написав першу новелу російською мовою «В сумерки» і журнал «Крестьянка» її надрукував (1961 р.). Але далі діло тоді не пішло: настала сесія, попереду маячив диплом, а до того ж письменник вирішив одружитися.
«1962 році закінчив університет і рік працював учителем вечірньої школи в м.Артемівську на Луганщині. 1963 року переїхав до Києва. Працював спочатку в газеті «Літературна Україна» (1963-65р.р.), потім до початку 1967 р. – старшим редактором сценарної майстерні при Київській кіностудії ім..О.П.Довженка» (із Автобіографії). З 1967 року Григір Тютюнник працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Веселка». З середини 1960 років він цілком присвячує себе літературній творчості.
Перші літературні спроби Тютюнника з’являлися на сторінках рукописного студентського журналу «Промінь», редактором якого він був. А перший твір – оповідання «В сумерках», як вже згадувалося в журналі «Крестьянка». Прочитавши оповідання російською мовою, старший брат Григорій, тоді вже визнаний письменник, сказав: «Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у тупик і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!». Українською мовою письменник почав писати після смерті старшого брата. «По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілим (…). Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті» (Автобіографія). Земляк Григора Тютюнника письменник Анатолій Дімаров згадує: «У Григора був зведений брат Григорій, якого я знав ще до зустрічі з Григором. Григорій мене й просив подбати про брата після своєї смерті. Наполягав на тому, щоб я відучив Григора писати російською мовою…А вже перед самою смертю Григорій написав мені листа, у якому говорив, що доручає мені свого «шалапутного брата»…». Після смерті брата Григор зі своїм першим твором українською мовою «Зав’язь» відвідав Анатолія Дімарова. Далі Дімаров пише: «Він вручив мені свій перший твір зі словами: «Я прогуляюся Києвом, ви прочитайте. Тоді скажете мені всю правду – вмію писати чи ні»…Виявилося, що перо в нього геніальне. Прочитавши текст, я відразу відправив його в «Літературну Україну» Павлові Загребельному, який і влаштував Григора на роботу. По суті, з цього й почалася його професійна кар єра». З того часу зав’язалася дружба між письменниками. «Кожного разу, коли Григір щось задумав писати, стукав, заходив, і я вже бачив іншого Григора, - згадував Дімаров, - Він сідав коло дверей по - дяківському і починав читати в голос початок нового твору». Саме А.Дімарову належать слова, які характеризують Григора Тютюнника: «Він не пише, а малює словами».
1966 року побачила світ перша книга письменника - «Зав’язь», а вже через два роки йому було присуджено премію «Литературной газеты» за оповідання «Деревій», що дала назву цілій збірки творів, опублікованій у 1969 році. Упродовж 70-х років минулого століття
з‘являються нові збірки оповідань і повістей Григора Тютюнника: «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978). У тому ж 1978 році Григір Михайлович випустив збірку творів В.Шукшина, які він переклав українською. У 1979 році журнал «Сельская молодежь» повідомив про нагородження письменника медаллю «Золоте перо» за тривалу співпрацю, а через рік він став лауреатом літературної премії імені Лесі Українки за книги «Климко» та «Вогник далеко в степу». 1989р. Григір Тютюнник був удостоєний Національної премії України імені Т.Шевченка, посмертно.
Улюблений жанр Григора Тютюнника – новела. Письменник вважав, що новела стоїть до поезії найближче.. Цей жанр вимагав від нього великої концентрації думки. «Створити художній твір – значить у чомусь вичерпати самого себе», - говорив він. « Кожне із оповідань автора несе відбиток його особистості, має своє неповторне обличчя, кожне написане з тією остаточною серйозністю та самовіддачею, що не може, звичайно, свідомо чи підсвідомо не пробудити в нас шанобливого ставлення до письменницьких зусиль» - писав товариш по перу Євген Гуцало. Його улюблені герої добрі і кмітливі, не дуже практичні, прекрасні своїми мріями, «що сприймаються як уособлення українського національного темпераменту, народного характеру: працелюб Іван Срібний, учитель Федір Несторович, колишній офіцер Андрій, дужий і лагідний Ладко, самотня бабуся Ганна, дядько Никін, неговіркий Санько Брус, прозваний Диким…» (А.Гуляк, Ф.Кейда «…Тільки пам‘ять залишається…Пам‘ять…як вишневий цвіт»). Ці герої власне і являються альтернативою тим, хто був «по ту сторону добра» - всяким чинушам «з портфелями» та прагматикам «які уміли жити». Тодішні можновладці добачили в новелах письменника «спотворення радянської дійсності», «злих і убогих героїв». Письменник Анатолій Шевченко у зв‘язку з цим писав: «Гадаю не останню роль тут відіграв особистий момент – у негативних персонажах письменника вони незрідка впізнавали самих себе. Хіба не простежується їхня спорідненість, скажемо, з вічно переляканим чоловіком на прізвисько Нюра («Нюра»), чи з бездумним виконавцем чужої волі Маркіяном («Поминали Маркіяна»), а чи морально здеградованими Дзюбенками («Син приїхав») тощо». Письменник говорив не тільки про недолік у соціальному плані, а й у національному українському характері і говорив про це сміливо, відверто. О.Неживий наводить слова дослідника творчості Григора Тютюнника, літературознавця Лариси Мороз: «Як відомо, Григир Тютюнник писав про те, що бачив на власні очі або що врізалося у його дитячу пам’ять, про тих людей, з якими спілкувався, чиїми бідами і проблемами переймався – як своїми власними, бо ж постійно почував себе одним з них. Він писав переважно про людей свого покоління». А.Дімаров в інтерв’ю С.Короненко сказав: «Коли я читаю справжній художній твір, наприклад Гр.Тютюнника, то навіть образ забитого затюканого героя зроблено так майстерно, що виникає у мене почуття надії. Дивовижна річ! І в той же час оці позитивні, будь вони прокляті, герої – кавалер Золотої Звезди і т.д. у творах моїх колег мене вбивали і гнітили». В інтерв’ю газеті «День» А.Дімаров говорив про Гр.Тютюнника: «Він - явище неймовірне! Коли японці видавали збірку найвидатніших новелістів світу, то з Радянського Союзу туди були включені доробки лише Василя Шукшина та Григора Тютюнника». («День» 31.Х.2008).
Твори Григора Тютюнника піддавалися нещадній цензурі, і врешті було винесене йому звинувачення в фальшивому, антинародному зображенні життя села. Письменник відчував на собі цькування і облогу, рукописи не приймались до друку, не було грошей для життя. Письменник і краєзнавець Петро Ротач наводить слова одного із друзів Гр.Тютюнника А.Шевченка: «Надто багато накопичилося в його душі тієї вибухонебезпечної депресивної маси за попередні роки», що «досить було найменшого поштовху, щоб сталось непоправиме». Невипадково, знаючи раниму душу Григора, його старший брат Григорій Тютюнник писав братові: «Ти, Григоре, надто відкриваєш серце, ти хоч рукой його прикривай». 6 березня 1980 року Григор Михайлович прийняв страшне рішення: він закінчив життя самогубством.
Сучасники пригадують – Григір Тютюнник любив носити білі сорочки, особливо коли творив, а це він робив практично завжди – «…сюжети виношував довго, слово шукав терпляче, часто озвучував друзям нові епізоди, характери «виліплював» ретельно і натхненно. Так колись наші пращури виходили в поле – наче на священнодійство…», - пише Раїса Мовчан, яка товаришувала з письменником. А ще Григор Михайлович любив співати. Його улюбленою піснею була «Летіла зозуля» «У його виконанні це був, кажуть шедевр, який легко уявити кожному, хто чув грудну його вимову, оркестровану інтонаціями, щедро розкиданими в його ж оповіданнях.», - згадує Гр..Штонь.
Поет І.Стогнійчук в вірші присвяченому Гр.Тютюннику писав:
Від туги вмить стиснулося безмір’я,
Коли про матір пісню заспівав:
«Летіла зозуля та й стала кувати,
Ой то не зозуля, то рідная мати…
Композитор і поет О.Білаш теж не обійшов цю тему в житті письменника:
Я й досі чую голос його в пісні,
В якій зозуля долю віщувала
В якій були дороги ранні й пізні,
В якій його душа слізьми співала….
Невипадково одна із кращих новел Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» вважається шедевром української новелістики ХХ століття. По словам Р.Мовчан «це твір-мрія про гармонію душі зі світом. Ії все недовге своє життя шукав Григір Тютюнник – як і кожен із нас».
Письменник Іван Малюта в статті «Не дався приручити», присвячену письменнику писав: «Все єство його – людини, яка любить свободу в усьому противилось пристосуванню до сірої, облудної дійсності. І він помер, як оточений у бою. Коли кінчаються набої.
От і все. А на вічному древі
Замість мене – бруньки на порі.
Ну, вважайте, у мене перерва…
І зозулиць моїх не журіть.
Анатолій Чернов
Член спілки екскурсоводів Полтавщини.
Комментариев нет:
Отправить комментарий