четверг, 2 января 2014 г.

Я ВАМ ЗАЛИШУ ВОЛЬНОСТІ ДОБРА (МИХАЙЛО БУЛАХ)


Пам'ять  - це здібність людського розуму зберегти культурний код, який забезпечує нації повноцінне духовне існування. Пам'ять – це інструмент вічності, місток, по якому смертні переходять у безсмертя. Автор цієї розвідки робить спробу повернути пам'ять про одного із талановитіших поетів Полтавщини Михайла Булаха.
   Вчений-літературознавець Петро Білоус писав:  «Хоч про що поет не писав – він пише про себе. Увесь довколишній світ сприймається його свідомістю і душею, цей світ стає «своїм», тому все, що думається, відчувається, рефлектується, покладене на палітру індивідуальності, яка, омовлюючи світ, виражає саму себе, міряє собою, своїм голосом». Ці слова з повною мірою можна віднести до творчості поета Михайла Булаха. Хоч про щоб не писав він у своїй поезії, він пише про своє сприймання, розуміння і тлумачення світу природи і світу людей. Він належав до покоління, яке зазнало тиску тоталітарно-виховної системи, що протягом 70-ти років домінувала на теренах нашої «необъятной родины», при владі якої громадяни країни лише в піснях «вольно дышит человек», а на справді придушувалися будь-які зародки вільнодумства. Полтавська журналістка Л.Віценя назвала Михайла Булаха «припізнілим шестидесятником».
     Так уже сталося, що імя Михайла Булаха залишається маловідомим не тільки для України, але й для його рідній Полтавщини. Він не став членом Спілки письменників, тай за життя Булах побачив лише одну збірочку своїх віршів. Він був простою, талановитою людиною. Його поезія і вчинки по життю  були виявом протесту творчої особистості проти чиновницького засилля у літературі, журналістиці, проти бездарного апарату бюрократів та обивательської байдужості. Ні владній комуністичній партії, ні підвладній їй журналістській керівній братії такий бунтар був ні до чого. Вони його ненавиділи… тому і розпускали плітки, сипали доносами до прокуратури, комітету держбезпеки. Все намагалися «причесати під свою « гребінку». Та навіть зацьковуючи непокірного журналіста і поета (негласно ходила директива – ні за яких обставин цього чубатого «газетаря» на роботу не приймати!), дивувалися повноті образів, насиченості метафор і алегорій його творів. Таємні вороги та заздрісники, вражені майстерністю слова Михайла Булаха, не могли заперечити його талант. І не могли пробачити йому – саме талант. Той й поливали брудом незахищену душу поета, журналіста, філолога…
   Народився Михайло Прокопович 28 грудня 1938 року у селі Сакалівці Миргородського району на Полтавщині, в родині хліборобів. З листа, тітки поета, Євдокії Шпак до газети «Зоря Полтавщини»: «…Міша в 41 році був маленький, жив з мамою, батько був у партизанах. Батька зимою 41 року було спіймано і покатовано дуже, і розстріляно. Матір восени 41-го вбили німці. Міша зостався з сестрою. А меншого братика німці спалили, - підпалили будинок, і в ньому хлопчик спікся…».
                                      Не знав я слова ще: «багато»,
                                      Навіть не думав ні про що,
                                      Коли спалили німці хату,
                                      Коли убили батька й матір,
                                      Й мене вхрестили у ніщо.
З листа Євдокії Шпак: «Сестра була в бідності і не могла, чи не в змозі, виховати Мішу. Його забрали в дитбудинок тут же, в селі Сакалівці…».  Гострим болем пронизують його спогади про батьків. У вірші «Сон», присвяченому вихованцям дитбудинку, таким же безбатченків  як і він, є такі слова:
                                Сняться джунглі і місячні кратери.
                                Сниться – скіфа розтрощений лук…
                                Сон!
                                А мені б – очі матері…
                                Хоч би раз –
                                Дотик батькових рук!...
З дитбудинку його забрала у свою сімю  тітка – насправді чужа йому жінка Євдокія Шпак із рідного села Сакалівці. Сімя жила бідно, як і всі селяни в ті повоєнні часи. Один з найгостріших віршів поета – це вірш-спогад про напівголодне дитинство:
                                             Колосочки мої колосочки…
                                             Буде хліб, та казали не вам!
                                             Степ від спеки пилюкою скис
                                             В сорок сьомі голодні жнива.
                                             Колосочки оті я збирав.
Саме в дитбудинку Михайло і почав писати свої перші вірші.
     Після закінчення середньої школи в селі Великі Обухівці Михайла Булаха, як сироту, направили вчитися до кооперативного технікуму на бухгалтерський відділ. Після закінчення навчання був направлений до Ромодану, де працював у сфері громадського харчування. Мабуть тут він зустрів своє перше кохання:
                                Десь висвистує потягом станція,
                                Пасажирів гукаючи в путь.
                                Десь село захлинається танцями,
                                А ти бродиш сама по степу.
                                Може пісню згубила неспівану,
                                То знайди, поки ще не зима…
       Потім була армія. Після армії влаштувався в селі Панасівці завклубом. З гумором згадує Михайло ці роки:
                               Він завклубом до нас був
                               Прийшов на роботу.
                               А його конюх наш запитав – як зрубав:
                              - То ви граєте як: чи на слух, чи по нотах?
                              - Ні на слух, ні по нотах,
                               А лиш на свайбах.
 У Панасівці Михайло Булах продовжив свою літературну працю - його нариси і вірші  почали зявлятися  у районній газеті. Виникла потреба вчитися і він вступає до Полтавського педагогічного інституту. В інституті діяв літературний гурток, активним членом якого став і Михайло Булах. «З нашого полтавського поетичного гуртка, - згадує поет і письменник Борис Чіп, - Булах, без всякого перебільшення, був найталановитішим. І я, і три Михайли (Казидуб, Шевченко, Тарнавський) тяглися до його поезії, розуміючи, що завтра він скаже щось ще краще. Мову він знав прекрасно і володів нею просто віртуозно... Але нас тоді ганяли, як сивих зайців, чи били, як молодих крижнів на зльоті, - і найчастіше поціляли. Летіти на зламаних крилах птахи не можуть». В інституті Булах провчився всього два курси. Він не зміг стерпіти адміністративного свавілля ректора інституту і разом із Д.Санжаревським  надрукували в «Молоді України» матеріал про це. Після цього Булах  вимушений був перевестися на заочне відділення.  В свій час Євген Сверстюк, який викладав у Полтавському педінституті називав ректора Семиволоса «сірою мишкою, що проскакували в декани й ректори». Сверстюка також було звільнено з педінституту у 1959 році за нонконформізм, без усяких пояснень. «Я не знав, за віщо, - згадує Сверстюк, - і найгірше було те, що ректор М.С.Семиволос не хотів навіть пояснити. На його рівні культури можна було й не відповідати на запитання».
   З того часу Михайло Булах  розпочав свою журналістську діяльність. Працював у редакціях районних газет в Семенівці, Нових Санжарах, Оржиці, в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Полтавщини», в обласному Будинку народної творчості.
   Новосанжарщина – особливий період у житті і творчості Михайла Булаха. Саме у Нових Санжарах Михайло написав кращі свої твори, заснував при редакції районної газети літературну студію «Пролісок». Журналістка Лідія Віценя наводить спогади редактора новосанжарської  районної газети тієї доби Лідії Яценко: «Він прийшов у нашу редакцію 1965 року зі своєю сором’язливою усмішкою, з розкриллям чорних брів, із смутком, який навіки оселився в його сірих очах…за чотири з половиною роки він розкрився як журналіст. Його душа справді належала поезії…».  Відомий український поет Михайло Шевченко вважає Михайла Булаха «уродженим поетом…який справді кохався в магії слова, у незбагнених його таїнах, без чого поет, звичайно не бува. Інколи він «заганяв» у слова таку загадку, розгадати яку не міг і сам». І  як приклад, наводить його загадковий вірш «Три  Геракла»:
                                         Три Геракли                         Бо й поту втекло
                                         на березі                               В ті чортячі онучі
                                         онучі сушили.                      Та багато,
                                         Три Геракли                         Що аж до Волги
                                         на березі,                               Та аж за Одру. Три Геракли…
                                         на Дніпровому.
  Що це, розмірковує М.Шевченко: «Це три народи на Дніпрі, три казкових витязі у походах чи три думи?. Цього ніхто не знав». Михайло Шевченко помилявся. Дехто знав. Коли в одному із номерів  газети «Комсомолець Полтавщини» був опублікований вірш «Три Геракли», Михайло Булах «за «високою» вказівкою був звільнений з роботи», - згадує журналіст Геннадій Романець.
  Поезія Булаха глибоко патріотична, він сміливо відстоював «наше, національне, кровне»:
                                      Де пас мій дід
                                      своїх вонючих кіз,
                                      замекаю на привязі козою.
                                      Впаду травою у сухий покіс
                                      Чи, може, сам в траву піду
                                                                         косою.
                                      Але…Де пас мій дід!
Так категорично він висловив свій вибір вірності рідній землі.
      Тема кохання, захоплення красою природи рідного краю, тонкий ліризм – це все постає в творчості Михайла Булаха як вияв гуманістичного начала, світосприйняття, зокрема і патріотизму
                                    Дивуйте, люди…Я прошу, дивуйте!
                                    Бо вічним дивом, люди, я живу…
                                    І не жалійте –
                                    Широко даруйте
                                    І хвилю Псла,
                                    Й березу,
                                    І траву.
У 1969 році була видана його тоненька збірочка поезії «Голубінь». Михайло Булах хотів назвати свою збірку «Хата», але йому цього не дозволили. Журналістка Ганна Дениско, яка в той час працювала в газеті «Комсомолець Полтавщини» згадує: «Забігає Михайло Булах, недавній працівник, а вже гість редакції, якийсь затерзаний і зчорнілий. Відважуюся: «Михайле, коли ваша збірка вийде?». Креснув вогонь у зіницях : «Ніколи. Кажуть багато лексики націоналістичної. Мати, приміром. Калина. Хата. Україна».
    Вчена-філолог Ганна Радько на вечері пам’яті поета, аналізуючи поезію М.Булаха в збірці «Голубінь» наголошувала: «Взявши книжку до рук, ви не відірветеся від неї – це така музика! Ну хоча б вслухайтеся:
                                  Перебарвиться,                     Перебісться
                                  Перебілиться                         У мене
                                  Моє                                         Молоде вино.
                                  В березі                                  Як не визрілим граю соком я -
                                  Полотно.                                Лет орла і соловя!
                                  Перебавиться,                        Я так хочу – і лячно! – спокою,
                                                                                  Та у спокої – то не я….
  І дійсно він не давав спокою ні собі ні можновладцям. Булах мав сміливість порушувати болючі проблеми, викривати бюрократів, кар’єристів , обивателів, псевдопатріотів. Його фейлетони «Санжарські гопаки»,  «Та й скушали бугая», «Банкуй Вася» роздмухували тихе провінційне життя Нових Санжар. Почалася цькування журналіста, досить брудне, чистими руками Закону.
     16 січня 1970 року в газеті «Зоря Полтавщини» надрукована стаття М.Пліша  «Чортополох» в основному направлена проти літературознавця Петра Ротача. У цій же статті провінційний викривач накинувся на молодих поетів Бориса Чіпа та Михайла Булаха за суто пейзажні та ліричні вірші про природу. М.Пліш пише: «Якщо попід вікнами Чіпа бродить осінь, то Михайло Булах у житті радянських людей бачить довкола зиму…В окремих творах він оспівує «картузи солом’яних стріх». Кому це потрібно? Невже поет не бачить тих змін, що відбулися в житті соціалістичного життя?». Це було початком чергової ідеологічної компанії у пошуках «збочинців» із єдино правильної партійної лінії, де молодого поета звинувачували в розбещеності та аморальності. Для нього це був тяжкий, невідворотний удар. Та ще в невеличкому, тихому районному центрі, де його майже всі знали, щодня зустрічали на вулиці. Як творити й жити? В листі до письменника Феодосія Рогового (1971 р.) Михайло Булах пише: «Живу -  як король. Наш доблесний райком доповів усім, щоб мене ніде в районі не приймали на роботу. Отак танцюється гопак! Оббив пороги всіх інстанцій і скрізь кажуть: «Ні»…Начальство мене й чаркою вгощає, але на роботу не приймає». І як тут не пригадати слова Євгена Сверстюка із його статті «Симоненко – ідея», які точно характеризують обстановку в якій знаходився і Михайло Булах: «Жив він у нашій провінції, де люди так невибагливі до слів, де так швидко закруглюються в колі найпримітивніших інтересів. Де найважливіший засіб спілкування – дзвін чарок. Де так легко потонути в тенетах злободенних дрібниць і заблукати між деревами, за якими не видно лісу». Михайло Шевченко у листі до Ф.Рогового писав: «…біда висіла над порогом його характеру. Він сам шукав пригод навіть там, де їх не було. Це в генетичному коді, це – у вдачі. Горілка була тим каталізатором, який допомагав розгінному розвитку характеру (а не головним у його біді)…» До того ж не склалося і сімейне життя поета. В поезії Булаха проявляються мотиви смерті, смутку та відчаю. В них також безкомпромісність, самокритика, докори самому своїй поведінці і своїм провинам:
                    Спіткнулася життя мого коняка,                      Не знаю, чи впізнає мене прадід -
                    Спіткнулась та не впала – потягла                   Та знаю,
                    Оттого воза, що по рейкам часу                       Головою
                    Везе мене до прадіда у гості…                         Похита…
    Зацькований поет передчасно пішов з життя 13 жовтня 1979 року. Похований у рідному селі на Миргородщині.  Поет Михайло Казидуб присвятив вірш поетам які рано відійшли у світ другий: Булаху, Підпалому та Шумицькому:
                                             Що ж ви, хлопці,
                                                                Собі та й надумали:
                                             Ще не жили і уже ось…відходите…
                                             Ви ж говорили: ми вічними будемо!
                                             Німо без вас мені.
                                             Й холодно-холодно…
    2007 року у полтавському видавництві «Дивосвіт» вийшла книга «Роса у червону ніч» (автор-упорядник Ю.Роговий). Ця книга – данина пам’яті  про видатні постаті в українській літературі: Ф.Рогового, Гр..Тютюнника та М.Булаха.  2008 року у видавництві «АСМІ» вийшла друга збірка поезії Михайла Булаха  «Свят-хліб», яка повертає читачу вірші поета, проникнуті любов’ю до України.
                                                                                         Анатолій Чернов.  Полтава.

Комментариев нет:

Отправить комментарий