Пам'ять - це здібність людського розуму зберегти
культурний код, який забезпечує нації повноцінне духовне існування. Пам'ять –
це інструмент вічності, місток, по якому смертні переходять у безсмертя. Автор
цієї розвідки робить спробу повернути пам'ять про одного із талановитіших
поетів Полтавщини Михайла Булаха.
Вчений-літературознавець Петро Білоус писав: «Хоч про що поет не писав – він пише про
себе. Увесь довколишній світ сприймається його свідомістю і душею, цей світ
стає «своїм», тому все, що думається, відчувається, рефлектується, покладене на
палітру індивідуальності, яка, омовлюючи світ, виражає саму себе, міряє собою,
своїм голосом». Ці слова з повною мірою можна віднести до творчості поета
Михайла Булаха. Хоч про щоб не писав він у своїй поезії, він пише про своє
сприймання, розуміння і тлумачення світу природи і світу людей. Він належав до
покоління, яке зазнало тиску тоталітарно-виховної системи, що протягом 70-ти
років домінувала на теренах нашої «необъятной родины», при владі якої громадяни
країни лише в піснях «вольно дышит человек», а на справді придушувалися будь-які
зародки вільнодумства. Полтавська журналістка Л.Віценя назвала Михайла Булаха
«припізнілим шестидесятником».
Так уже сталося, що ім’я Михайла Булаха залишається маловідомим
не тільки для України, але й для його рідній Полтавщини. Він не став членом
Спілки письменників, тай за життя Булах побачив лише одну збірочку своїх
віршів. Він був простою, талановитою людиною. Його поезія і вчинки по життю були виявом протесту творчої особистості проти
чиновницького засилля у літературі, журналістиці, проти бездарного апарату
бюрократів та обивательської байдужості. Ні владній комуністичній партії, ні
підвладній їй журналістській керівній братії такий бунтар був ні до чого. Вони
його ненавиділи… тому і розпускали плітки, сипали доносами до прокуратури,
комітету держбезпеки. Все намагалися «причесати під свою « гребінку». Та навіть
зацьковуючи непокірного журналіста і поета (негласно ходила директива – ні за
яких обставин цього чубатого «газетаря» на роботу не приймати!), дивувалися
повноті образів, насиченості метафор і алегорій його творів. Таємні вороги та
заздрісники, вражені майстерністю слова Михайла Булаха, не могли заперечити
його талант. І не могли пробачити йому – саме талант. Той й поливали брудом
незахищену душу поета, журналіста, філолога…
Народився Михайло Прокопович 28 грудня 1938
року у селі Сакалівці Миргородського району на Полтавщині, в родині хліборобів.
З листа, тітки поета, Євдокії Шпак до газети «Зоря Полтавщини»: «…Міша в 41
році був маленький, жив з мамою, батько був у партизанах. Батька зимою 41 року
було спіймано і покатовано дуже, і розстріляно. Матір восени 41-го вбили німці.
Міша зостався з сестрою. А меншого братика німці спалили, - підпалили будинок,
і в ньому хлопчик спікся…».
Не знав я
слова ще: «багато»,
Навіть не думав
ні про що,
Коли
спалили німці хату,
Коли
убили батька й матір,
Й мене
вхрестили у ніщо.
З листа Євдокії
Шпак: «Сестра була в бідності і не могла, чи не в змозі, виховати Мішу. Його
забрали в дитбудинок тут же, в селі Сакалівці…». Гострим болем пронизують його спогади про
батьків. У вірші «Сон», присвяченому вихованцям дитбудинку, таким же безбатченків
як і він, є такі слова:
Сняться джунглі
і місячні кратери.
Сниться – скіфа
розтрощений лук…
Сон!
А мені б – очі
матері…
Хоч би раз –
Дотик батькових
рук!...
З дитбудинку його
забрала у свою сім’ю тітка – насправді чужа йому жінка Євдокія Шпак
із рідного села Сакалівці. Сім’я жила бідно, як і всі селяни в ті повоєнні часи. Один з найгостріших
віршів поета – це вірш-спогад про напівголодне дитинство:
Колосочки мої колосочки…
Буде хліб, та казали не вам!
Степ від спеки пилюкою
скис
В
сорок сьомі голодні жнива.
Колосочки оті я збирав.
Саме в дитбудинку
Михайло і почав писати свої перші вірші.
Після
закінчення середньої школи в селі Великі Обухівці Михайла Булаха, як сироту,
направили вчитися до кооперативного технікуму на бухгалтерський відділ. Після
закінчення навчання був направлений до Ромодану, де працював у сфері
громадського харчування. Мабуть тут він зустрів своє перше кохання:
Десь висвистує
потягом станція,
Пасажирів
гукаючи в путь.
Десь село
захлинається танцями,
А ти бродиш сама по степу.
Може пісню
згубила неспівану,
То знайди, поки
ще не зима…
Потім була армія. Після армії влаштувався в
селі Панасівці завклубом. З гумором згадує Михайло ці роки:
Він завклубом до
нас був
Прийшов на
роботу.
А його конюх наш
запитав – як зрубав:
- То ви граєте
як: чи на слух, чи по нотах?
- Ні на слух, ні
по нотах,
А лиш на
свайбах.
У Панасівці Михайло Булах продовжив свою
літературну працю - його нариси і вірші
почали з’являтися у районній газеті. Виникла потреба вчитися і
він вступає до Полтавського педагогічного інституту. В інституті діяв
літературний гурток, активним членом якого став і Михайло Булах. «З нашого
полтавського поетичного гуртка, - згадує поет і письменник Борис Чіп, - Булах,
без всякого перебільшення, був найталановитішим. І я, і три Михайли (Казидуб,
Шевченко, Тарнавський) тяглися до його поезії, розуміючи, що завтра він скаже
щось ще краще. Мову він знав прекрасно і володів нею просто віртуозно... Але
нас тоді ганяли, як сивих зайців, чи били, як молодих крижнів на зльоті, - і
найчастіше поціляли. Летіти на зламаних крилах птахи не можуть». В інституті
Булах провчився всього два курси. Він не зміг стерпіти адміністративного
свавілля ректора інституту і разом із Д.Санжаревським надрукували в «Молоді України» матеріал про
це. Після цього Булах вимушений був
перевестися на заочне відділення. В свій
час Євген Сверстюк, який викладав у Полтавському педінституті називав ректора
Семиволоса «сірою мишкою, що проскакували в декани й ректори». Сверстюка також
було звільнено з педінституту у 1959 році за нонконформізм, без усяких
пояснень. «Я не знав, за віщо, - згадує Сверстюк, - і найгірше було те, що
ректор М.С.Семиволос не хотів навіть пояснити. На його рівні культури можна
було й не відповідати на запитання».
З того
часу Михайло Булах розпочав свою
журналістську діяльність. Працював у редакціях районних газет в Семенівці,
Нових Санжарах, Оржиці, в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Полтавщини»,
в обласному Будинку народної творчості.
Новосанжарщина – особливий період у житті і
творчості Михайла Булаха. Саме у Нових Санжарах Михайло написав кращі свої
твори, заснував при редакції районної газети літературну студію «Пролісок».
Журналістка Лідія Віценя наводить спогади редактора новосанжарської районної газети тієї доби Лідії Яценко: «Він
прийшов у нашу редакцію 1965 року зі своєю сором’язливою усмішкою, з розкриллям
чорних брів, із смутком, який навіки оселився в його сірих очах…за чотири з
половиною роки він розкрився як журналіст. Його душа справді належала поезії…».
Відомий український поет Михайло
Шевченко вважає Михайла Булаха «уродженим поетом…який справді кохався в магії
слова, у незбагнених його таїнах, без чого поет, звичайно не бува. Інколи він
«заганяв» у слова таку загадку, розгадати яку не міг і сам». І як приклад, наводить його загадковий вірш
«Три Геракла»:
Три
Геракли Бо й поту втекло
на
березі В ті
чортячі онучі
онучі
сушили. Та багато,
Три Геракли Що аж до Волги
на
березі, Та
аж за Одру. Три Геракли…
на
Дніпровому.
Що це,
розмірковує М.Шевченко: «Це три народи на Дніпрі, три казкових витязі у походах
чи три думи?. Цього ніхто не знав». Михайло Шевченко помилявся. Дехто знав. Коли в
одному із номерів газети «Комсомолець
Полтавщини» був опублікований вірш «Три Геракли», Михайло Булах «за «високою»
вказівкою був звільнений з роботи», - згадує журналіст Геннадій Романець.
Поезія Булаха глибоко патріотична, він
сміливо відстоював «наше, національне, кровне»:
Де пас
мій дід
своїх
вонючих кіз,
замекаю
на прив’язі козою.
Впаду
травою у сухий покіс
Чи, може,
сам в траву піду
косою.
Але…Де
пас мій дід!
Так категорично
він висловив свій вибір вірності рідній землі.
Тема кохання, захоплення красою природи
рідного краю, тонкий ліризм – це все постає в творчості Михайла Булаха як вияв
гуманістичного начала, світосприйняття, зокрема і патріотизму
Дивуйте,
люди…Я прошу, дивуйте!
Бо вічним
дивом, люди, я живу…
І не жалійте
–
Широко
даруйте
І хвилю
Псла,
Й березу,
І траву.
У 1969 році була
видана його тоненька збірочка поезії «Голубінь». Михайло Булах хотів назвати
свою збірку «Хата», але йому цього не дозволили. Журналістка Ганна Дениско, яка
в той час працювала в газеті «Комсомолець Полтавщини» згадує: «Забігає Михайло
Булах, недавній працівник, а вже гість редакції, якийсь затерзаний і зчорнілий.
Відважуюся: «Михайле, коли ваша збірка вийде?». Креснув вогонь у зіницях :
«Ніколи. Кажуть багато лексики націоналістичної. Мати, приміром. Калина. Хата.
Україна».
Вчена-філолог Ганна Радько на вечері пам’яті
поета, аналізуючи поезію М.Булаха в збірці «Голубінь» наголошувала: «Взявши
книжку до рук, ви не відірветеся від неї – це така музика! Ну хоча б
вслухайтеся:
Перебарвиться, Перебісться
Перебілиться У мене
Моє Молоде
вино.
В березі Як не
визрілим граю соком я -
Полотно. Лет орла і
солов’я!
Перебавиться, Я так хочу – і лячно! –
спокою,
Та у спокої – то не я….
І дійсно він не давав спокою ні собі ні
можновладцям. Булах мав сміливість порушувати болючі проблеми, викривати
бюрократів, кар’єристів , обивателів, псевдопатріотів. Його фейлетони
«Санжарські гопаки», «Та й скушали
бугая», «Банкуй Вася» роздмухували тихе провінційне життя Нових Санжар.
Почалася цькування журналіста, досить брудне, чистими руками Закону.
16 січня 1970 року в газеті «Зоря
Полтавщини» надрукована стаття М.Пліша
«Чортополох» в основному направлена проти літературознавця Петра Ротача.
У цій же статті провінційний викривач накинувся на молодих поетів Бориса Чіпа
та Михайла Булаха за суто пейзажні та ліричні вірші про природу. М.Пліш пише:
«Якщо попід вікнами Чіпа бродить осінь, то Михайло Булах у житті радянських
людей бачить довкола зиму…В окремих творах він оспівує «картузи солом’яних
стріх». Кому це потрібно? Невже поет не бачить тих змін, що відбулися в житті
соціалістичного життя?». Це було початком чергової ідеологічної компанії у
пошуках «збочинців» із єдино правильної партійної лінії, де молодого поета
звинувачували в розбещеності та аморальності. Для нього це був тяжкий,
невідворотний удар. Та ще в невеличкому, тихому районному центрі, де його майже
всі знали, щодня зустрічали на вулиці. Як творити й жити? В листі до
письменника Феодосія Рогового (1971 р.) Михайло Булах пише: «Живу - як король. Наш доблесний райком доповів усім,
щоб мене ніде в районі не приймали на роботу. Отак танцюється гопак! Оббив
пороги всіх інстанцій і скрізь кажуть: «Ні»…Начальство мене й чаркою вгощає,
але на роботу не приймає». І як тут не пригадати слова Євгена Сверстюка із його
статті «Симоненко – ідея», які точно характеризують обстановку в якій
знаходився і Михайло Булах: «Жив він у нашій провінції, де люди так невибагливі
до слів, де так швидко закруглюються в колі найпримітивніших інтересів. Де
найважливіший засіб спілкування – дзвін чарок. Де так легко потонути в тенетах
злободенних дрібниць і заблукати між деревами, за якими не видно лісу». Михайло
Шевченко у листі до Ф.Рогового писав: «…біда висіла над порогом його характеру.
Він сам шукав пригод навіть там, де їх не було. Це в генетичному коді, це – у
вдачі. Горілка була тим каталізатором, який допомагав розгінному розвитку
характеру (а не головним у його біді)…» До того ж не склалося і сімейне життя
поета. В поезії Булаха проявляються мотиви смерті, смутку та відчаю. В них
також безкомпромісність, самокритика, докори самому своїй поведінці і своїм
провинам:
Спіткнулася життя мого коняка, Не знаю, чи впізнає мене прадід -
Спіткнулась та не впала – потягла Та знаю,
Оттого воза, що по рейкам часу Головою
Везе мене до прадіда у гості… Похита…
Зацькований поет передчасно пішов з життя 13 жовтня 1979 року. Похований
у рідному селі на Миргородщині. Поет
Михайло Казидуб присвятив вірш поетам які рано відійшли у світ другий: Булаху,
Підпалому та Шумицькому:
Що ж
ви, хлопці,
Собі та й надумали:
Ще
не жили і уже ось…відходите…
Ви ж говорили: ми вічними будемо!
Німо без вас мені.
Й
холодно-холодно…
2007 року у полтавському видавництві
«Дивосвіт» вийшла книга «Роса у червону ніч» (автор-упорядник Ю.Роговий). Ця
книга – данина пам’яті про видатні
постаті в українській літературі: Ф.Рогового, Гр..Тютюнника та М.Булаха. 2008 року у видавництві «АСМІ» вийшла друга
збірка поезії Михайла Булаха «Свят-хліб», яка повертає читачу вірші поета,
проникнуті любов’ю до України.
Анатолій Чернов. Полтава.
Комментариев нет:
Отправить комментарий