Гончар Олесь Терентійович

                                                                                                                  До 100 –річчя від дня нардження

                                               ГОНЧАР  ОЛЕСЬ  ТЕРЕНТІЙОВИЧ

           3 квітня 2018 року виповнюється 100 років від дня народження українського радянського письменника Олеся Гончара. Слідом за цим у 2018 році сповнюється також 80 років від часу появи друком перших оповідань письменника  (1938). Також на цей рік припадає ще дві ювілейні дати: 50 років тому опубліковано перший і єдиний із його творів, що його осудила офіційна радянська критика та вилучила з обігу цензура, але з найбільшим зацікавленням сприйняла читацька публіка – роман «Собор» (1968);  та 40 років потому, як  Олесю Гончару було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці(1978).

      «Вирішальним у літературній біографії Олеся Гончара, як і всіх представників його покоління української  літературної молоді 30-х років був саме той факт, що він «увійшов» в українську радянську літературу, якраз тоді, коли з неї «виходили» (чи вірніше – з неї «витягали» трупами розстріляних і замучених у концтаборах) її найвидатніші творчі таланти та найбільш чесні й самостійні людські особистості…» (В. Гринько, «Три ювілейні дати Олеся Гончара», «Українські вісті», 28.05, 1978). Свою літературну діяльність Олесь Гончар розпочинав на початку сталінського терору (1929-1930 роки), який розгорнувся повністю 1933 року, і відтоді безперервно зростав аж до 1938 року включно, потім почав потроху стихати, щоб знову розгорнутися вже в воєнні та повоєнні роки. Тобто, в час приходу в українську радянську літературу Олеся Гончара ця література була вже цілком знекровлена. Вона  ледве животіла в атмосфері тотального страху, рабського пристосування та унеможливлювала вільне самовиявлення талантів через справжню, вільну художню творчість. Служіння більшовицькому режиму означало неминуче фальшування життєвої правди, що  навіть в кращих творах О. Гончара («Тронка», «Перекоп» та інші, з «південно-степового циклу)) ця вимушена фальш зводить нанівець певні художні досягнення в них письменника. В. Гринько порівнює долю Гончара – романіста до долі Корнійчука – драматурга, в якого безсумнівне мистецтво писання сценічно вдалих п’єс поєдналося з іще більш безсумнівним мистецтвом партійно-урядового пропагандиста, і це друге мистецтво перекреслило вартість першого. До речі, дещо подібні й життєві кар’єри  цих двох талановитих митців: обидва нагороджені найвищими урядовими преміями та орденами, стали членами ЦК партії й депутатами Верховної ради, очолювали Спілку Письменників України.

        У 1946 - 1948 роках з’явилася трилогія Олеся Гончара «Прапороносці». Цей твір, по словам літературознавця Т. Гундорової, «можна розглядати як типовий текст сталінської літератури. Це вже потім роман Гончара буде інтерпретовано більш ліберально, аж до того, що в ньому будуть бачити принципово відміну від сталінської,  ідею патріотизму… Фактично у романі стверджується, - пише Гундорова, - що перемога у війні відбулася не внаслідок  мужності простих солдат і не внаслідок мудрості воєначальників, а лише завдяки визначальній силі ленінізму і Сталіна». (Т.Гундорова, «»Соціалізм як масова культура», «Сучасність», № 6, 2004).  Історик і політичний діяч Юрій Бойко так характеризує роман О.Гончара: «Прапороносці» - промовистий документ советської психології завойовництва. Політрук, москаль Воронцов, уперто прищеплює російську імперіалістичну духовність воякам усіх національностей СРСР: советський солдат, мовляв, герой, що виконує всесвітньо-важливе завдання – визволення західних поневолених народів… Самі визволителі  в цих обставинах чують себе сіллю землі. У них культивується почуття самозакоханості й давній , як сама Москва, московський месіянізм» (Ю. Бойко, «Вибране» т.1,с.137, Мюнхен, 1971). Визволення від  рабства  завжди і скрізь сприймалось як дар Божий і поціновувалось найвищою вдячністю. Визволення від фашистського рабства заслуговує теж на вдячність. І це правда, така реальність, але ж правда й те, що радянська армія, визволивши народи Східної і Центральної Європи від фашистського рабства, одночасно принесла їм своє, сталінське рабство, свій, червоний деспотизм.  «Створилась парадоксальна ситуація: визволені народи змушені були переключитись на боротьбу зі своїми визволителями. І ця боротьба розтягнулася на довгі десятиріччя.  Така вона, визвольна місія Радянської армії, - неоднозначна. Причина проста: Радянська армія – імперська армія, і цим все сказано» (М.Шудря, «У пошуках своєї Трої», книга «Добром нагріте серце», Харків, 2005 ).

       Та, на щастя для Гончара, йому випало попрацювати для української літератури й національної культури також  у кращі, вільніші роки,  під час післясталінської «відлиги» та засуду сталінщини. В ті роки Олесь Гончар проявив себе як захисник української мови, вимагав повернення в українську літературу заборонену офіційною цензурою творчу спадщину класиків української літератури – Пантелеймона Куліша та Володимира Винниченка. (виступ на 5-му з’їзді письменників України, 1966 рік). Письменник виступав проти русифікації України і навіть підписував заяву протесту проти арештів серед українських письменників та інших діячів української культури. І нарешті, вже перед самим кінцем тієї «відлиги» 1968 року Олесь Гончар виступив зі своїм романом «Собор», у якому в художній формі було втілено багато найкращих поривань, відродженого після лютої зими сталінщини, духу вільнодумства на Україні. Це був найвищий злет Олеся Гончара, як письменника, за всі, на той час, - 30 років його літературної діяльності. Євген Сверстюк писав про «Собор»: «Роман О. Гончара – це літературна спроба реставрації справедливості, гласності, громадської думки, і він без сумніву ввійде в історію як один з найгуманніших творів соціалістичної літератури» (Є. Сверстюк, «Вибране», Сучасність, 1979).  Михайлина Коцюбинська в листі до подружжя Гевриків (1.05.1968) пише: «А про роман Гончара у нас тут дуже багато говорять, у газетах пишуть і нищівні і панегіричні статті, але не ті, ні ті мені не подобаються: ті, хто лають роман, лають не за те, за що слід би було лаяти, а ті, хто хвалить, заплющують очі на серйозні недоліки роману. Мені концепція роману подобається (саме її лають найбільше), але написаний він таким патріархально-застарілим стилем, стільки в ньому невиправданої газетної публіцистики, що прикро стає від того…» (М.Коцюбинська, «Листи і люди», Київ, 2009).  А. Калиновський в листі до Дмитра Нитченка (29.12,1968) пише; «Ти, очевидно, вже давно прочитав «Собор» Гончара. На мене він справив колосальне враження, саме тому, що вперше за 50-тиліття диявольської влади насмілились так добре дати їй по морді. Молодець Гончар! Нема сумніву, що 97 % населення України поділяють його думки». (Д. Нитченко «Листи письменників», Мельбурн, 1992).  Калиновський не помилився – тираж роману 100000 розкупили за кілька днів. Це свідчило і про те, що першу цензуру Гончарів «Собор» пройшов щасливо. Адже автор – не хто-небудь, а сам голова Спілки письменників України, орденоносець. Місцеві «боси» КДБ вдовольнилися тим, що «в романі «ворогів культури» і «руїнників» не названо просто москалями-окупантами, а тільки «невігласами», що діють «всупереч оцінкам Маркса». Все ж «старший брат» почув себе ображеним, бо в Україні всі знають, хто нищить українську культуру, хто є руїнником і дикуном. Тож Москва натиснула на Шелеста, він на меншого свого кацика, а той ще меншого «затопив у пузо» зовсім так, як у Шевченковім «Сні». Почали критикувати «Собор». Олесь Гончар згадував: «Почуваю довкола себе  зграю літературного вороння (серед них і ті, хто вважався друзями. Не каркають ще, але жадібно вичікують: коли ж буде сигнал? Коли буде команда викльовувати йому очі» ( «Щоденник», 25.01, 1968). Україна ще не забула «досвід тридцятих років», коли в Україні «улюблений старший брат» влаштовував оргії нищення української культури і українського народу взагалі… Роман О. Гончара деякою мірою став виявом спротиву працівників української культури, тому й викликав таку реакцію Москви. Очевидно, саме з цих причин у вільному світі роман «Собор» викликав зрозуміле зацікавлення. («В.Шиян, «Незнищений собор січової слави», «Визвольний шлях», « 10, 1968).  Правозахісник Леонід Плющ задає питання: «Чому такі утиски проти всього, що пов’язано з «Собором»? Гончар сказав крихітку правди про знищення  пам’ятників української старовини і про офіційну зневагу до української мови та культури. Щоб мати дозвіл висловити, цю крихітку правди, він постійно озирався і хвалив владу, але навіть така вбога й боягузлива книжка викликала незадоволення партії і захоплення патріотів» ( Л. Плющ, «У карнавалі історії», «Сучасність», 1980 ).

     Про розголос, який  одержав роман «Собор» за кордоном свідчить такий факт: В червні 1969 року в Лондоні відбулася Крайова Конференція Української Соціалістичної Партії на якій відмічалося, що «Роман О. Гончара «Собор»  надрукований в журналі «Вітчизна» в січні 1968 року зовсім не випадково був опублікований саме тоді, коли в Чехословаччині, з почину творчої інтелігенції, почався рух демократизації.  Один із дослідників літератури навіть зазначив,  що «ідеї автора роману «Собор» подібні до програми демократичних реформ, які були вироблені після усунення сталініста Новотного». (ж. «Наше слово», № 1, 1970). Професор Ю. Бойко написав велику статтю про роман «Собор» в якій підкреслював, що О. Гончар «вступив в боротьбу з тими, які занехаювали українські національні традиції, боротьбу між ненависниками української культури і чесними патріотами навколо старовинного запорізького храму, яка показана в романі драматично». Після цієї статті німецьке видавництво вирішило надрукувати роман «Собор» Олеся Гончара німецькою мовою. (Дарина Тетерина, «Об’єднання українських письменників Слово на еміграції в Європі», т.1, Київ-Мюнхен, 2005). А ось коментар журналіста Е. Метельського з Едмонтона (Канада): «Не буде перебільшенням, коли скажу, що з великого роману «Собор», який  у свій час зганьбили прислужники компартійного тоталітарного режиму, як і його автора, почалася остання хвиля визвольної боротьби українського народу за Свободу, за свою державу, за те, щоб люди почували себе людьми, а не холуями  «імперії зла» ( ж. «Нові дні», 07 – 08, 1992). Але були інші думки про роман «Собор». Письменник В. Сварог у статті «Щоб височіли собори українських душ» пише: «Безперечно «Собор» не є антикомуністичним твором… У Гончара й на думці не було наміру критикувати основні положення партійної програми… Письменник…вірив, що своїм «Собором» він допоможе режимові звільнитись від того,  що його компромітує, викривлює «генеральну лінію». Він не розуміє того, що комуністичний режим тримається не на людях типу Баглая, чи Нечуйвітра, а саме на партійних кар’єристах типу Володьки Лободи…  О. Гончар не написав ні одного слова хоч скільки-небудь ворожого партії і режимові. І все таки він «зогрішив» перед ними.  Зогрішив тим, що самостійно почав думати над тими речами, думки над якими можуть бути небезпечні для авторитету партії»  (ж. «Нові дні», ч.222/23, 1968). Літературознавець І. Кошелівець висловлює також думку, над  якою повинні добре поміркувати ті еміграційні критики, які безапеляційно прийняли «Собор» за високовартісний та патріотичний твір: «Ми не вважаємо правильним дешевий спосіб – почати хвалити Гончара тільки тому, що тепер його критикують, і  вишукувати  достоїнства в його романах з тієї самої причини… Слабості його романів не рахуємо на його рахунок,  а відносимо на обставини, у яких талант не має змоги здійснитися в творчості  («Визвольний шлях», № 5, 1970). Сам автор «Собору на своєму ювілеї 3 квітня 1968 року сказав: «Ярлики , - а кажуть, є  охочі начепити  їх на Собор, - ніякі вульгаризації сьогодні не спроможні  збити з пантелику нашого мислячого вдумливого читача. А про Собор скажу: вважаю цей твір не менш патріотичним, ніж Прапороносці, як і Тронка, як і всі попередні мої твори, Собор написаний з позицій ленінських, з позицій інтернаціоналізму» («Український вісник», № 8, 1987). Олеся Гончара не вигнали з літератури, але дали зрозуміти, що ті нагороди та різні привілеї йому дано не для того, щоб він писав неприємну режимові  правду. «Стривожено підвели  від «Собору» голови від партійного корита кандидати наук і академіки чи й просто неуки і гаркнули на письменника: «Ніззя». Гончар злякався і, поспішивши сам  відмовитися від «Собору», повернувся у «прокладену борозну» і знову щедро поливає рожевим лаком свої «Бригантини» і «Береги любові». (Іван Кошелівець, «З іскрою донкіхотства в серці», ж. «Сучасність», № 6, 1979). Потім були твори письменника: «Циклон»,  «Твоя зоря» , «Крапля крові» та інші романи та повісті. На 1 січня 1986 року твори Олеся Гончара видавалися 312 разів загальним тиражом 22 млн. примірників. Письменник став центральною постаттю української радянської літератури другої половини ХХ століття. Саме на творчості Гончара випробувала свої методи й офіційна радянська, й дисидентська українська критика (Т.Гундорова).

   І все ж:  Собор свободи і бунтарський дух.//-  Це клятва чи приглушена молитва?// Хіба в народі притупився слух?// Невже за правду відгриміла битва?...//Не притупився твій, народе, слух,// Тебе священна не втомила битва//. Собор свободи і бунтарський дух// – Лунає клятва щира, як молитва… (І.Редчиць «Собор Свободи»)

           У жовтні 1990 року у столиці США Вашингтоні відбувся XXII Міжнародний науковий з’їзд  Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з’їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, - окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції  змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», які виголосили відомі вчені з української діаспори. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла-Салль з Філадельфії П.Елліс пошанував  О. Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного із передових письменників нашого часу, котрий своїми творами, надто «шедевром» - «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови…» (А. Погребний, «Орбіти потужного слова», . «Українське слово», кн.3, Київ, 1994).

            Перебуваючи на посту голови Спілки письменників України , О. Гончар  відстоював усе найкраще, що виростало, зацвітало на ланах української культури. Він писав передмови, давав літераторам путівки в життя. Прикладом тому є передмови до книжок Василя Симоненка та Григора Тютюнника. Завдяки політиці, яку вів у сфері культури О. Гончар, у видавництві «Радянський письменник» виходили українські книжки. 1972 року почалися арешти української інтелігенції.  О. Гончар підтримував шістдесятників і декого рятував. Багато зробив для Івана Гончара, відомого скульптора, підтримав, допоміг йому зберегти свій музей. Коли почалися масові репресії української інтелігенції у 1970-х роках Олеся Терентійовича усунили від керівництва Спілки.

        В пострадянські 90-ті  розпочинається  реактуалізація  Олеся Гончара як національно свідомого українського письменника.  Стає небажаним всяке нагадування про радянськість письменника і будь-яка спроба поглянути на творчість О. Гончара як письменника тоталітарної доби і автора творчість якого не виходила поза межі офіційного соцреалістичного методу. В часи перебудови Олесь Гончар виступає з вимогою державного статусу української  мови, порушує екологічні питання, бере участь у створенні Руху, у боротьбі за незалежність. Восени 1990 року він кладе свій партквиток, який для нього був не так ознакою вірності комунізму, як символом фронтової юності.

  « Здобутки Олеся Гончара як прозаїка, - пише С. Грабовський, -  навряд чи можуть вважатися вершинами української літератури: надто попрацювала над ними й офіційна, і – головне – внутрішня авторська цензура. А от його «Щоденники»… показують нам глибоко трагічну постать непересічної людини, яка стала живим уособленням  долі України, що у ХХ столітті здобула, втратила й відновила свою політичну свободу. Й останні 10 років свого життя Олесь Гончар прожив як вільна людина» («Інформаційний бюлетень», 10.04, 2008).

   7 вересня 2017 року в газеті «Літературна Україна» надруковано відкритий лист родини Олеся Гончара щодо святкування 100-літнього ювілею письменника. Рідні О. Гончара звертаються до уряду України з пропозицією «замість проведення пишних заходів, коли країна ще знаходиться у стані війни, відзначити цю дату у новому форматі, а саме: заходи, як-то пишні вечори, концерти та одноразові показові акції для «освоєння» бюджетних коштів – вважаємо недоречними». Валентина Данилівна – дружина письменника на протязі багатьох років збирає архів, документи, картини та особисті речі, кошти для майбутнього музею-форуму Олеся Гончара. В листі підкреслюється, що « в усі часи тоталітарної влади своїх духовних провідників нищили, демократичні ж влади – просто їх не помічали… Створення музею-форуму Олеся Гончара при інституті Філології КНУ ім. Т. Г. Шевченка і повне академічне видання творів – це єдино достойне, на наше глибоке переконання, пошанування пам’яті письменника до його 100-рччя».

                                                Анатолій  Чернов                                           Полтава

« КРАЇНА ЯКА ЗБИВАЄ РОІЙСЬКІ ЛІТАКИ»

                               « КРАЇНА  ЯКА  ЗБИВАЄ  РОІЙСЬКІ  ЛІТАКИ»       

                                   

          «Мені сьогодні довелося спілкуватися із турецьким студентом Джорджтаунського університету. Спочатку він допитувався у мене про ситуацію в Україні, про моє ставлення до Путіна. Вислухавши мою відповідь, він нарешті розкрився: «А я з тієї країни, яка збиває російські літаки…». Правильний такий хлопець. Мріє побувати в Україні. Поклик предків? (Володимир Іваненко, інтернет).

          Що знає пересічний українець про Туреччину?  Велика частина українців переконана в тому, що Туреччина азіатська країна, столиця якої Стамбул, де на кожному кроці трапляються гареми, а малоосвічені мешканці пишуть арабською в’язью. Насправді, Туреччина – європейська країна, член-співзасновник НАТО, зі столицею Анкара. Популярністю серед українців користується турецький курорт Анталія.  Купівельноспроможні українці, зваживши на те, що відпочинок у Ялті та Анталії коштує приблизно однаково, а сервіс значно вище, вибирають Анталію. Відомі також турецькі товари які сьогодні вигідно відрізняються від китайської продукції, яка заполонила український ринок. Футбольні клуби «Галатасарай» та «Бекшитак» в яких виступають іноді і українські футболісти. А ще  міт про життя Роксолани (Анастасії Лісовської), жінки падишаха Сулеймана I Кануні. Оскільки достовірних джерел про неї в Україні немає, доля нещасної української дівчини, яка опанувала одну із найбільших держав того періоду і навіть керувала нею і своїм чоловіком, надзвичайно хвилює і цікавить українців. Її привабливий образ хвилює не тільки українських митців, а й підприємців ( романи, фільми, торгові марки, крамниці тощо).

       Що ж знає середньостатистичний турок про Україну? Мало що, вона для більшості з них невід’ємлива частина Росії. Тому в курортних та портових містах Туреччини українці розчиняються в натовпі російськомовних «човників», з пострадянської території, яких місцеві називають коротко «рус», або ще простіше – «Наташа». Як і більшість українських чоловіків турки – фанати футболу. Тому їм відома українська команда «Динамо-Київ», чим пізнання більшості про Україну обмежується. Найбільше здивування для турків викликає українська інтерпретація життя Роксолани. Для них Хуррем Султан (Роксолана) залишається однією з дружин султана, яка багато зробила для розвитку держави, ісламу та міжнародних взаємин Османської імперії. Жінку, наділену владою настільки великою, щоб вона змогла керувати країною, а тим більше султаном, в той період, турки навіть уявити не можуть і українську звістку про нероздільну владу Роксолани сприймають скептично.

      В цей же час Туреччина для більшості українців terra inkognita. Саме слово «турок» найчастіше вживається на означення людини нерозумної, такої, що нездатна швидко зрозуміти, про що йдеться. Згадайте популярне в селі: «Ти що, турок Царя небесного?». Вислів «Я сьогодні така затуркана» зовсім не свідчить про тривале спілкування з представниками турецької нації (У.Баукова, «Україна і Туреччина. Міти і реалії»).  В уявленні українця козаччина і турки – поняття нерозривні. Середній українець, асоціюючи себе саме з козаками,змішуючи в одну купу монголів, татар і турків, наділяє їх всіма епітетами і характеристиками, що супроводжують поняття «ворог». Виділяючи серед цієї купи турків, треба сказати, що відношення між ними та українськими козаками не завжди були ворожими. Зробимо невеличкий екскурс в історію.

       Деякі історики вважають, що вперше українсько-турецькі стосунки були встановлені засновником Запорізької Січі князем Дмитром.Вишневецьким, що пов’язав свою долю з козацтвом. Саме він відтворюючи в особі Запорізької Січі збройну силу там  де схрещувалися мусульманський та християнські світи, розумів грізну небезпеку, яка крилася в сусідстві Кримського ханства, якому протегувала Османська Порта. Скориставшись суперечностями між турками і поляками він звернувся до султана Порти з пропозицією утворити оборонний союз. Зустріч Вишневецького з султаном у Констянтинополі, стверджує історик В.Сергейчук, дає підстави того, що цією акцією українське козацтво було виведено на арену міжнародних відносин.

            У сорокові роки XYIII століття організатором військового походу проти Туреччини виступив король Речі Посполитої Владислав IY. До участі в антитурецькому поході король залучив запорізьких козаків – старих ворогів турецької імперії. Керівником походу король призначив козацького сотника Богдана-Зиновія Хмельницького. Такий вибір став не випадковим. Богдан Хмельницький на той час був досить досвідченим та авторитетним  воєначальником, який до того ж уже брав участь у боротьбі проти турецької агресії, потрапив до «бусурман» у полон у битві при Цецолі (1620) і провів у їхньому полоні кілька років. Та польський король явно не врахував деякі обставини з «особистої справи» Хмельницького. Напередодні свого призначення Богдан зазнав особистої драми, завдяки підступним діям польських магнатів, які до смерті забили його сина та викрали дружину, зруйнували його фамільне володіння – хутір Суботів. У пошуках справедливості Хмельницький звертався до короля Владислава, проте король не зміг допомогти постраждалому. Ненависть Хмельницького до польських поневолювачів виявилася незрівнянно сильнішою, ніж його ворожнеча до Туреччини. На початку 1648 року, використовуючи матеріальну базу запланованого походу проти Порти, Богдан Хмельницький та його близькі соратники підняли в Запорізької Січи повстання проти Речі Посполитої. Початок військових дій проти Польщі істотно змінив погляди гетьмана на роль Туреччини в українських справах. Встановлюючи дружні взаємини з Османською імперією, Хмельницький прагнув не допустити її перетворення в союзника Польщі, задіяти сили турецької армії в боротьбі проти «ляхів» і, крім того, використати вплив турецького султана на свого васала – кримського хана – у справі укладення військового союзу України й Криму в боротьбі проти Польщі.  Богдану Хмельницькому  вдалося налагодити дипломатичні відносини з Отаманською Портою. Уряд Порти дозволив військам ханського Криму прийти на допомогу українським козакам.

         Активізація українсько-турецьких стосунків почалася з 1650 року.  Сторони обмінялися  делегаціями, відбулися переговори як абсолютно рівних сторін.  Уряд Порти пообіцяв відправити на допомогу армії Хмельницького як свої війська, так і загони своїх васалів. Окрім того козацька адміністрація отримала пропозицію мати при султанському дворі свого постійного дипломатичного представника. Вища адміністрація Порти, знаючи про те, що дипломатам Хмельницького не вдається укласти військово-політичний союз із Росією, запропонувала вищим керівникам Війська Запорізького прийняти турецький протекторат. Богдан Хмельницький віднісся до пропозиції султана досить обережно, не бажаючи посилення позиції Порти в Україні. У квітні 1651 року уряд Порти знову запропонував Хмельницькому прийняти протекторат, наповнений цього разу конкретним змістом. Султан  визнавав  Б.Хмельницького князем, волів приймати його послів за вищим розрядом. У обмін на це козацький уряд повинен був, у разі залучення Порти в якусь війну, допомагати їй військами та відмовитися від своїх походів Чорним морем. Такий варіант протекторату давав Україні найширшу автономію у складі Туреччини. Як відомо, Богдан Хмельницький цю пропозицію відкинув. У січні 1654 року (Переяславська угода) Україна прийняла протекторат царської Росії, що по суті означало сильний удар по інтересам султанської Туреччини. Зовсім скоро розчарувавшись Москвою, як союзником, Б.Хмельницький повернувся до налагодження стосунків з Оттоманською Портою. У квітні 1657 року до турецької столиці прибуло від Хмельницького козацьке посольство на чолі з Л.Капустою, яке запевняло султана в непорушності дружби між двома країнами. Відповіддю султана став його лист до Б.Хмельницького, в якому правитель Османської імперії оголосив себе протектором Війська Запорізького. Проте через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Отаманській Порти ця угода так і залишилася нездійсненою. «Прожив би Богдан Хмельницький трохи довше, і історія українсько-турецьких відношень могла отримати свій розвиток, за якого стара ідея турецьких правлячих верств про їхній протекторат над Україною  досить вірогідно могла стати реальністю», - констатує український історик В.Горак.

        Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676),  «чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України» , - так характеризував його М.Грушевський, вирішив відродити один із давніх проектів Б.Хмельницького – звернутися  по допомогу до Оттоманської Порти.  1668 року Дорошенко на Раді склав умови турецького протекторату: звільнення України від Висли до Путивля.  Восени 1667 року  об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. 1668 року Дорошенко, спираючись на турків, підпорядковує як Право -, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України. Занепокоєні зростанням гетьманової влади Москва робила все, що би підірвати її. Вона підтримала суперників гетьмана, російські війська вирушили на Лівобережжя, змусивши ставленика Дорошенка гетьмана Многогрішного визнати зверхність царя. Розуміючи безвихідь становища він передає гетьманську владу Івану Самойловичу.

    Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. У 1677 році в’язня Едичкульської в’язниці Юрія Хмельницького вони оголошують «Князем Сарматським, Малої Росії-України і вождем Війська Запорізького».  Турки сподівалися використати славне ім’я Хмельницьких.  Проте помпезний титул мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні  Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому (О.Субтельний). У 1677-1678 роках разом з турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на давню столицю батька – Чигирин. Провалом закінчився його похід на Лівобережжя. Його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою урвався терпець і в 1681 році вони його стратили. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким визнавалися володіння сторін в Україні. Згідно угоді кордон між Туреччиною та Московією встановлювався по Дніпру. До Турції приєднувалося південну Київщину, Брацлавщину та Поділля. До Москви – Лівобережну Україну, Київ з містечками. Запоріжжя одержало статус незалежності.

      Ідея українсько-турецького союзу набула нового конкретного змісту  в умовах перших років Північної війни і, зокрема, в зв’язку з виступом гетьмана Мазепи та Запорізької Січи проти Росії. Однак переговори щодо укладення такого союзу, зокрема військового, були перервані Полтавською битвою. До речі, саме Туреччина надала гетьману Мазепі останній притулок. Останні спроби, в часи гетьманщини, створити союз Туреччини і України проти Російської імперії здійснив гетьман Пилип Орлик. За підтримкою Карла XII, Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Оттоманською Портою й на початку 1711 року розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян в Україні. Проте цей похід провалився. З того часу Російська імперія на протязі довгого часу поступово поглинала Гетьманщину.

   У 1775 році за наказом імператриці Катерини II була зруйнована Запорізька Січ. Козаки, які не хотіли йти під владу Росії, пішли до турецького султана і попросили, щоб він дозволив їм поселитися на землях Османської імперії. Султан подарував їм 42 населені пункти, Дністровський і Дунайський лимани, а взамін забов’язав воювати на боці Османської імперії і дати клятву, що будуть вірно служити йому. Тоді козаки таємно набрали в чоботи своєї землі із Запорізької Січи і поклялися, «що на чиїй землі стоїмо, тому і будемо служити!» Українська земля зігрівала їм душу і серце, нагадувала про те, що служити треба Господу і рідній Вітчизні». (.Безотосний. «Українське козацтво – уособлення виховання молоді в дусі національної ідеї»).

      З припиненням діяльності козацтва і перебиранням Росією функцій офіційного дипломатичного представництва, подальші стосунки між Україною та Туреччиною малодосліджені. Проте відомо, що перше офіційне визнання УНР на державному рівні пов’язано з підписанням угод з Туреччиною. Союз Визволення України, створений у Відні, звертався до уряду Туреччини за військовою допомогою в 1919 році. Туреччина, вбачаючи в Україні захисну буферну зону, що відмежовує Росію, погодилася на створення українсько-турецької армії, яка мала звільнити від росіян Кубань. З приходом до влади більшовиків зв’язки України з Туреччиною припинилися.

    З проголошенням незалежності України,  Туреччина була одна із перших країн, яка 16 грудня 199 року офіційно визнала суверенну Україну. 3 лютого 1992 року між Україною і Турецькою республікою було підписано Договір про дружбу та співробітництво.

     В березні 2014 року Росією було здійснена військова агресія спрямована на насильницьке протиправне відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України. 13 травня 2014 року Туреччина визнала злочинний характер анексії Криму і заявила, що вона ніколи не визнає Крим в складі суб’єкта Російської федерації. Водночас, у російсько-українському конфлікті Туреччина утрималася від надто різких заяв. Різкі заяви прозвучали від уряду Турції 24 листопада 2015 року, коли російській військовий літак порушив повітряний простір Туреччини і був збитий. Тоді прем’єр-міністр Турції  Мехмет Давутоглу заявив: «Кожен повинен знати, що наше міжнародне право і національний обов’язок полягає в тому, щоб приймати будь-які заходи проти будь-кого, хто порушив наші повітряні або сухопутні кордони». Це слова щирого патріота своєї країни. А чого ж українська влада  без єдиного пострілу здали Крим та Донбас? Та може ми прислухаємося до порад поета Петра Ребра та підемо під протекторат Туреччини, або складемо турецько-українську військову угоду проти вічного спільного ворога Росії?

      Петро Ребро  «Лист сучасних запоріжців турецькому султану»  (подається зі скороченнями)

         О, наміснику Аллаха,                                 Як не хочеш із собою

         Лицарю-султане,                                         Взяти нас в дорогу

         Ти усіх зірок володар,                                 То хоча б гуманітарну

         Сонце осіянне!                                             Пришли допомогу.

         Пишуть тобі запоріжці,                                           …

         Точніш – їхні внуки.                                    Пришли нашому ти панству

         Просим наше товариство                            Книги у сап’яні,

         Під свою взять руку.                                    Бо воно читає тільки

                   …..                                                       Меню в ресторані.

         Ні тобі не доведеться,                                 Віслюків не треба слати,

         Йти на нас війною:                                      Хоч вони й вухаті,

         У нас власних яничарів,                              Бо у нас їх вистачає

         Вибачай, як гною.                                        Навіть у сенаті.

         В нас вони в селі і в місті,                           Позаяк в твоїх гаремах

         В міністерстві й раді                                    Повно роксаланок,

         Цьому племені ми, звісно,                          Надішли нам, раді Бога

        Як болячці, раді.                                           Молодих турчанок

        Чхати їм на отчу землю,                                          …

        На свої аули.                                                  Отак тобі написало

        Навіть мову материнську                             Воїнство козаче

        Вже давно забули.                                        Який рік у нас – не знаєм,

        Всі  проциндрили ракети,                            Який день – тим паче

        Танки і гармати.                                            Навіть паспорт нам не каже,

        Залишилась одна зброя з –                           Якого ми роду

        Чорні компромати.                                        Зроби ж усе, що не було

                   ….                                                         Йому переводу…

                                              Анатолій  Чернов               Полтава.

ЗНАКОВА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( Я ПИСАВ ПРО ЖИТТЯ…)

                                   ДІМАРОВ  АНАТОЛІЙ  АНДРІЙОВИЧ

     Якось, Анатолій Дімаров на запитання, чи забов’язаний письменник мати чітко виписану громадську позицію, відповів так: «Знаєте, я ніколи не брав собі в голову, що треба виписати якусь там громадську позицію. Це в зародку убиває художню творчість – коли наперед уже знаєш, що треба. Я писав про життя…»(«Українська літературна газета 28.05. 2010 р.).  Ця позиція стала життєвим кредом письменника. В «Історії української літератури 20-го століття» сказано: «У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті  роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди»…»

   Народився майбутній письменник  17 травня 1922 року в Миргороді у хліборобській сім’ї. «Я народився на хуторі Гараськи, що лежав недалеко від Миргорода, - писав в спогадах А.Дімаров, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у всіх анкетах.  Народився в сім’ї гречкосія, Гарасюти Андроніка, у якого було 100 десятин землі… Мати із родини священика, закінчила  до революції єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою... У 20-х роках  батько висватав її та забрав на хутір із Миргорода». У 1929 році Андроніка Гарасюту розкуркулили і щоб врятувати сім’ю від Сибіру, батько відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй  удалося поміняти дітям метрики, а прізвище -  на своє дівоче – Дімарови. Дитинство Анатолія  проходило у  тяжкі для села часи колективізації та голодомору. Особливо потерпали Дімарови в роки голодомору:

 « Лютий голод прийшов напровесні 1933-го…. Мертві лежали коло церкви, як килими ....Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительниці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялась що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері ступила до хати та й сіла одразу на лаву, поруч з клунком: - Ну, дітки, будемо живі!»  1933 року, тікаючи від голоду,  родина переїхала на Донбас.

     В школі Анатолій вчився добре, захоплювався літературою. «Я зростав на українській і світовій літературі, - згадував письменник, - А з дитинства нашим богом був Шевченко…Якось мені в руки вперше потрапив Єсенін. Я був приголомшений. Боже мій, яке це свято поезії!...Багато читав закордонних поетів  у перекладах… У п’ятому класі А.Дімаров почав віршувати. «На мене напала справжня поетична пропасниця, - писав письменник, - Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував…». Він навіть написав поему про Будьонного, яку направив в Київ до піонерської газети. На диво, республіканська газета відізвалася, оцінивши його поему як «недосконалою» і порадивши юному поету  «учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних». І під кінець: «Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!». Ось цим він дуже гордився! Вже в десятому класі, як учасник шкільного літературного гуртка, А.Дімаров прийняв участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів, який проводився у Москві. За вірш «Починається юність» йому була присуджена третя премія. Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров писав: «Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита…Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання збірка творів».

      Після закінчення школи (1940) А.Дімаров збирався вступати до Інституту журналістики, але раптом усіх випускників забрали в армію. «На війну я потрапив  першу ж її секунду, ще й Молотов не виступав, - згадує письменник. Нашу дивізію всю підняли по тривозі й пригнали ближче до кордону...Моя перша атака відбулася під Могильов-Подільському (липень 1941 р.). Отримав сім автоматних куль у руку. Під ногами міна вибухнула… Моє щастя, що я поранений і контужений уже в перші дні війни, вибрався з оточення й у полон не попав…Через два роки ще контузія…З 1943 року я був непридатний до служби – інвалід 2-ї групи. Повернувся  до родини в село Студенці, що на Дінці під Харковим. Попав в окупацію. Організував партизанську групу, яка брала участь в збройних сутичках з німцями». Після звільнення совєтськими військами Харківщини 1943 року, незважаючи на те, що Дімаров мав довідку інваліда його забрали до армії: «Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятого віку, без усяких медкомісій та оглядів, - згадує письменник, - маєш дві руки та ноги, значить «годєн, і нікакіх разговоров». Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! І погнали нас на німецькі кулемети…Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому і пригнали в містечко зруйноване дощенту.. Видали по половинки цеглин, показали величезну водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить…бігти на ворога, який засів на протилежному боці. Й… вибивати їх звідти напівцеглинами. А вони хай думають, що то…гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націлиними нам у спину кулеметами». Під час атаки А.Дімаров був поранений. «Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною в руках. Не випустив зброю», - з притаманним йому гумором пізніше  розповідав А.Дімаров. Після шпиталю Дімаров повертається до матері, яка на той час проживала на Луганщині. Працював секретарем сільради села Студенок. Мати, знаючи про мрію сина стати журналістом, взяла його вірші і пішла до редакції газети «Радянська Україна», яка розміщалася у звільненому райцентрі Марківка. Згодом  Дімарова, після ретельної перевірки (був в окупації) зарахували в штат газети на посаду коректора. Коли редакція газети переїхала до Харкова, разом з нею переїхав і А.Дімаров. Весною 1944 року його посилають у Луцьк в газету  «Радянська Волинь», в якій він працює завідуючим  відділом культури. На Волині стає свідком колективізації і сталінських репресій, фальшування виборів за «непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна». Письменник згадує: «На Волині не раз хлопці-бандеровці могли на той світ спровадити, я  ж приїхав туди переконаним сталіністом. Це вже як поїхав, то був запеклим націоналістом». Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров про перебування на Волині (1944-1950) писав: «нас називали «совєтами», або ще точніше: ми були окупантами…які вірою і правдою служили нелюдській системі…».

    1950-1951 роки Дімаров навчається в Літературному інституті ім. Горького в Москві. Пізніше в інтерв’ю журналісту УНІАН Соловйову письменник так поясняє причину, з якої він полишив Літературний інститут: «В інституті ім. Горького я би там нічому не навчився. Мене вже пекла моя тема, нестримно тягло до писання, а та схоластика, що нею напихали у літінституті – марксизм - ленінизм, науковий комунізм і навіть вступ до мовознавства – вони ж письменнику нічого не давали!...Тобто, це була мертва наука». 1951-1953 рр. А.Дімаров вчиться у Львівському педагогічному інституті, після закінчення якого працює в редакції газети «Радянська Україна», а згодом головним  редактором Львівського обласного видавництва. Після закінчення у 1960 році Вищої партійної школи призначається головним редактором видавництва «Радянський письменник» у Києві.

     Як не дивно, літературна кар’єра Дімарова почалася таки з поезії. Його вірші почали друкувати  газети.  Вони якимось чином потрапили до Тичини та Рильського, які дали віршам схвальну оцінку. Власне по рекомендації цих поетів та літературного критика Новиченка Дімарова і було прийнято в Спілку письменників України (1949). Один із таких віршів зберігся і був надрукований в газеті «День» в травні  2008 року:

                           Осінь стукає в вікно: - Ви готові? Ви готові? –

                           Відцвіли уже давно чорнобривці тонкоброві.

                           Відцвіли й минулі дні, що мені весна наснила.

                           Ти наснилась теж мені, чи не правда, моя мила?

                           Це було давним -  давно. Або й зовсім не бувало…

                           Я не знаю…Все зів’яло…Осінь стукає в вікно.

А.Дімаров згадує: «Я, фронтовик, раптом почав писати вірші про те, як нам набридла війна, про любов і як ми мріємо про мир. А Сталін якраз збирався в цей час напасти на весь світ, і була спущена команда: Менше «болтать» про мир. Мене тоді викликали до секретаря парткому: побили, побили та й нічого..».

     Свою першу книжку – збірник оповідань «Гості з Волині» Дімаров видав у 1948 році, далі були «Волинські легенди»,  «Дві Марії» та інші.. « Про прозовий цикл про Волинь – я не хочу про нього згадувати – тоді я був сталіністом і багато про що не знав, - писав письменник. Це така каламуть радянська. Ми, тоді ще журналісти, звикли писати не те, що бачили, а те, що треба було для газети… Правду про Волинь я написав пізніше у своїх спогадах». Письменник М.Слабошпицький писав: «Важко повірити, що чоловік, котрий написав ті злополучні «Гості з Волині» став тим Анатолієм  Дімаровим, якого сьогодні знаємо». Дослідник творчості Дімарова Т.Стефанович так оцінює ранню творчість письменника: «Творчість А.Дімарова виросла з того часу, коли несвобода, офіційна брехня охопила низи суспільства, а верхи розбещували себе, коли вільна думка, любов до України, переслідувалася як найбільший злочин. Той час пройшов крізь його серце, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в характерах персонажів».(Т.Стефонович, «Художній дивосвіт А.Дімарова»).  І все ж Волинь для Дімарова стала по словам письменника: «його другою батьківщиною, де у мене проснулась душа, душа національно-свідомої людини».

  1956 році вийшов з друку роман Дімарова «Моя сім’я», а слідом роман «Ідол» (1961), в яких автор піднімав теми морального виховання в сім’ї, школі, відповідальність за скоєння правопорушень самої молодої людини. «Мені набридло брехати, і я подумав: а де правду можна описати – тільки в «сімейних» творах», - згадує письменник. В інтерв’ю журналістки Н.Малімон,  Дімаров так поясняє свою сімейну тематику: «Чому я у сімейну тематику кинувся? Не хотів славити партію. У печінках мені сиділо! У газеті наславився…Як же мене тіпали за ті два романи…Писали: де Дімаров знайшов такі сім’ї, чому не показав ролі піонерської і комсомольської організації?» (газ.«День».06.2008). А в московській «Літературній газеті» письменника назвали «Автором міщанських романів».

 Визнання А.Дімаров одержав у 60-ті роки з виходом частин роману-трилогії «І будуть люди» (1964, 1968, 1977), де показано складний і драматичний шлях українського села в час, позначений культом особи. В інтерв’ю з журналістом Р.Новакович Дімаров розповів як він працював над цим твором:  «Цей роман якось по іншому мені писався. Сколихнулося в душі оте мовне море – багатство полтавської землі…Писав без нашарування видавлював з себе газетяра, а саме газетні штампи ( «Партія наш керманич, «З великим піднесенням» тощо), без оспівування партії та уряду, писав від серця». (газ.»Дзеркало тижня» 04.2007 р.). В розмові з журналісткою Н.Тисячною письменник говорив: «На початку роботи над цим твором визрівав задум написати історію українського народу з кінця 19 століття аж до хрущовської  «відлиги» Але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення – також, про репресії – у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги. І було ж мені непереливки за «І будуть люди»!. Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман». (газ. «День» 31.10 2008 р.) Роман називали антирадянським, антипартійним, а на письменника навісили ярлик антисеміта. У 1964 році роман таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями, третину твору скоротили.  За другий том епопеї «Біль і гнів», присвячений Другій світовій війні  А.Дімаров одержав Шевченківську премію. У зв’язку з цим письменник говорив: «А першого тому, де я описую долю села і селян від революції до примусової колективізації, яка розорила село і призвела до голодомору 1933 року наче й не існує! Такого ще не було» (інтерв’ю з Новакович). Дослідник творчості А.Дімарова  Г. Штонь писав: «В романі «Біль і гнів» автор показав, що народ, навіть опинившись по ворожий бік фронту, не почувався, а точніше – не перебував бездіяльно приреченим. Він продовжував жити за незбагненим і для офіційної Москви, і для завойовників велінням власної своєї суті, закоріненій не у вчорашній, а «природній» своїй історії, яка сформувала і духовні підвалени його щоденності» (Г.Штонь, «Духовний простір», Київ 1998 р.). Г.Штонь ставить роман А.Дімарова в один ряд романів і повістей про окупаційне лихоліття, написаних О.Довженком, Гр..Тютюнником, М.Стельмахом, які вважає  «єдиним островком  антитолітарного прозописьма на терені колишнього СРСР»

     Найулюбленішим жанром А.Дімарова в роки творчої зрілості стали «історії» - сільські, містечкові. міські. Започатковані вони були збірником «Зінське щеня» (1969), пізніше виходять збірки «Сільські історії» та «Містечкові історії» (1987), «Болі на продаж» (1888). Головні мотиви цих збірок – це людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Це роздуми про причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом; які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи як добро, благородство, милосердя. Б. Антоненко-Давидович в листі до Д.Нітченка писав: «Зінське щеня» справила на мене дуже приємне враження…в ній письменник дуже правдиво відтворює життя сьогоднішньої України, зокрема й милої Вашому серцю Полтавщини».  1997-1998 рр. виходять  спогади А.Дімарова «Прожити і розповісти» - це повість про його покоління, епоху, повість про 70 літ. Поряд з індивідуальною долею Анатолія Андрійовича, змальовується доля українського народу, портрет 20 століття. «Письменник описує різної значимості  факти з свого життя, прагне зрозуміти, чого саме так, а не інакше складалась доля його та близьких йому людей», - писала літературознавець О.Скнаріна. 2009 року вийшла остання книжка письменника «Божа кара», яка містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує «оповідальна інтонація, відсутність нав’язлових дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак  - лаконічність», - писала журналіст О.Михайлова. А.Дімаров дуже ретельно працював над кожним словом: « Я страшенно не люблю млявої фрази. Фраза повинна бути як накачані  м’язи, а не як щось аморфне…», - писав письменник.

 В творчому доробку письменника п’ять романів, 18 прозових збірок та 8 повістей. У 1991 році А.Дімаров написав сценарій фільму «Ізгой» по своїй повісті «Симон – різник».  Письменник тонко відчуває час, у якому живе. По словам Стефановича: «Дімаров своєю творчістю допомагає людям пізнати самих себе, пробуджувати в серцях благородні поривання, відстоювати чистоту високих почуттів. Питання чесності й правдивості, моральної чистоти, заглибленості в людські цінності є ключовими у його творчості». Василь Симоненко  високо цінив творчість письменника: «Взявши до рук новий твір талановитого письменника, Шевченківського лауреата А.Дімарова, ми не на мить засумніваємся в тому, що разом з автором розкриємо ще одну сторінку народного життя з усім трагізмом історичних подій і високістю його духу. Анатолій Андрійович є і завжди буде знаковою постаттю української літератури». Його по праву називають патріархом української літератури. Він лауреат літературної премії імені М.Коцюбинського(2008)..

 Анатолій Дімаров завжди займав активну громадську позицію в суспільстві. З 1990 року він був членом Демократичної партії України. В інтерв’ю  «Українській літературній газеті» (20.08.2010 р.) письменник призиває не бути байдужими до дій антинародної влади в Україні: «У мене таке враження, що люди при владі заповзялися довести свою любов до України без українців, їм територія потрібна, а не українці, які живуть на ній. Отже не будьмо байдужими. Чого-чого, а байдужості у героїв моїх книг не було». Йому пощастило стати свідком майдану, він тяжко переживав анексію Криму, з тривогою слідкував за  подіями на Сході країни. Помер Анатолій Андрійович 29 червня 2014 року.  І хай здійсниться його, як він каже, «бандитська» мрія: «Щоб Росія якось відчепилася від України…бо Україна не відчепиться…І якщо Божа правда є на світі то це здійсниться».(газ.»День» 16.11. 2007 р.). Не стало мудрої, шляхетної людини, справжнього лицаря духу. Вічна пам'ять і небесний спочинок Вам, наш земляче.

                                                   Анатолій Чернов.                         Полтава.

Я ВАМ ЗАЛИШУ ВОЛЬНОСТІ ДОБРА (МИХАЙЛО БУЛАХ)

Пам'ять  - це здібність людського розуму зберегти культурний код, який забезпечує нації повноцінне духовне існування. Пам'ять – це інструмент вічності, місток, по якому смертні переходять у безсмертя. Автор цієї розвідки робить спробу повернути пам'ять про одного із талановитіших поетів Полтавщини Михайла Булаха.

   Вчений-літературознавець Петро Білоус писав:  «Хоч про що поет не писав – він пише про себе. Увесь довколишній світ сприймається його свідомістю і душею, цей світ стає «своїм», тому все, що думається, відчувається, рефлектується, покладене на палітру індивідуальності, яка, омовлюючи світ, виражає саму себе, міряє собою, своїм голосом». Ці слова з повною мірою можна віднести до творчості поета Михайла Булаха. Хоч про щоб не писав він у своїй поезії, він пише про своє сприймання, розуміння і тлумачення світу природи і світу людей. Він належав до покоління, яке зазнало тиску тоталітарно-виховної системи, що протягом 70-ти років домінувала на теренах нашої «необъятной родины», при владі якої громадяни країни лише в піснях «вольно дышит человек», а на справді придушувалися будь-які зародки вільнодумства. Полтавська журналістка Л.Віценя назвала Михайла Булаха «припізнілим шестидесятником».

     Так уже сталося, що ім’я Михайла Булаха залишається маловідомим не тільки для України, але й для його рідній Полтавщини. Він не став членом Спілки письменників, тай за життя Булах побачив лише одну збірочку своїх віршів. Він був простою, талановитою людиною. Його поезія і вчинки по життю  були виявом протесту творчої особистості проти чиновницького засилля у літературі, журналістиці, проти бездарного апарату бюрократів та обивательської байдужості. Ні владній комуністичній партії, ні підвладній їй журналістській керівній братії такий бунтар був ні до чого. Вони його ненавиділи… тому і розпускали плітки, сипали доносами до прокуратури, комітету держбезпеки. Все намагалися «причесати під свою « гребінку». Та навіть зацьковуючи непокірного журналіста і поета (негласно ходила директива – ні за яких обставин цього чубатого «газетаря» на роботу не приймати!), дивувалися повноті образів, насиченості метафор і алегорій його творів. Таємні вороги та заздрісники, вражені майстерністю слова Михайла Булаха, не могли заперечити його талант. І не могли пробачити йому – саме талант. Той й поливали брудом незахищену душу поета, журналіста, філолога…

   Народився Михайло Прокопович 28 грудня 1938 року у селі Сакалівці Миргородського району на Полтавщині, в родині хліборобів. З листа, тітки поета, Євдокії Шпак до газети «Зоря Полтавщини»: «…Міша в 41 році був маленький, жив з мамою, батько був у партизанах. Батька зимою 41 року було спіймано і покатовано дуже, і розстріляно. Матір восени 41-го вбили німці. Міша зостався з сестрою. А меншого братика німці спалили, - підпалили будинок, і в ньому хлопчик спікся…».

                                      Не знав я слова ще: «багато»,

                                      Навіть не думав ні про що,

                                      Коли спалили німці хату,

                                      Коли убили батька й матір,

                                      Й мене вхрестили у ніщо.

З листа Євдокії Шпак: «Сестра була в бідності і не могла, чи не в змозі, виховати Мішу. Його забрали в дитбудинок тут же, в селі Сакалівці…».  Гострим болем пронизують його спогади про батьків. У вірші «Сон», присвяченому вихованцям дитбудинку, таким же безбатченків  як і він, є такі слова:

                                Сняться джунглі і місячні кратери.

                                Сниться – скіфа розтрощений лук…

                                Сон!

                                А мені б – очі матері…

                                Хоч би раз –

                                Дотик батькових рук!...

З дитбудинку його забрала у свою сім’ю  тітка – насправді чужа йому жінка Євдокія Шпак із рідного села Сакалівці. Сім’я жила бідно, як і всі селяни в ті повоєнні часи. Один з найгостріших віршів поета – це вірш-спогад про напівголодне дитинство:

                                             Колосочки мої колосочки…

                                             Буде хліб, та казали не вам!

                                             Степ від спеки пилюкою скис

                                             В сорок сьомі голодні жнива.

                                             Колосочки оті я збирав.

Саме в дитбудинку Михайло і почав писати свої перші вірші.

     Після закінчення середньої школи в селі Великі Обухівці Михайла Булаха, як сироту, направили вчитися до кооперативного технікуму на бухгалтерський відділ. Після закінчення навчання був направлений до Ромодану, де працював у сфері громадського харчування. Мабуть тут він зустрів своє перше кохання:

                                Десь висвистує потягом станція,

                                Пасажирів гукаючи в путь.

                                Десь село захлинається танцями,

                                А ти бродиш сама по степу.

                                Може пісню згубила неспівану,

                                То знайди, поки ще не зима…

       Потім була армія. Після армії влаштувався в селі Панасівці завклубом. З гумором згадує Михайло ці роки:

                               Він завклубом до нас був

                               Прийшов на роботу.

                               А його конюх наш запитав – як зрубав:

                              - То ви граєте як: чи на слух, чи по нотах?

                              - Ні на слух, ні по нотах,

                               А лиш на свайбах.

 У Панасівці Михайло Булах продовжив свою літературну працю - його нариси і вірші  почали з’являтися  у районній газеті. Виникла потреба вчитися і він вступає до Полтавського педагогічного інституту. В інституті діяв літературний гурток, активним членом якого став і Михайло Булах. «З нашого полтавського поетичного гуртка, - згадує поет і письменник Борис Чіп, - Булах, без всякого перебільшення, був найталановитішим. І я, і три Михайли (Казидуб, Шевченко, Тарнавський) тяглися до його поезії, розуміючи, що завтра він скаже щось ще краще. Мову він знав прекрасно і володів нею просто віртуозно... Але нас тоді ганяли, як сивих зайців, чи били, як молодих крижнів на зльоті, - і найчастіше поціляли. Летіти на зламаних крилах птахи не можуть». В інституті Булах провчився всього два курси. Він не зміг стерпіти адміністративного свавілля ректора інституту і разом із Д.Санжаревським  надрукували в «Молоді України» матеріал про це. Після цього Булах  вимушений був перевестися на заочне відділення.  В свій час Євген Сверстюк, який викладав у Полтавському педінституті називав ректора Семиволоса «сірою мишкою, що проскакували в декани й ректори». Сверстюка також було звільнено з педінституту у 1959 році за нонконформізм, без усяких пояснень. «Я не знав, за віщо, - згадує Сверстюк, - і найгірше було те, що ректор М.С.Семиволос не хотів навіть пояснити. На його рівні культури можна було й не відповідати на запитання».

   З того часу Михайло Булах  розпочав свою журналістську діяльність. Працював у редакціях районних газет в Семенівці, Нових Санжарах, Оржиці, в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Полтавщини», в обласному Будинку народної творчості.

   Новосанжарщина – особливий період у житті і творчості Михайла Булаха. Саме у Нових Санжарах Михайло написав кращі свої твори, заснував при редакції районної газети літературну студію «Пролісок». Журналістка Лідія Віценя наводить спогади редактора новосанжарської  районної газети тієї доби Лідії Яценко: «Він прийшов у нашу редакцію 1965 року зі своєю сором’язливою усмішкою, з розкриллям чорних брів, із смутком, який навіки оселився в його сірих очах…за чотири з половиною роки він розкрився як журналіст. Його душа справді належала поезії…».  Відомий український поет Михайло Шевченко вважає Михайла Булаха «уродженим поетом…який справді кохався в магії слова, у незбагнених його таїнах, без чого поет, звичайно не бува. Інколи він «заганяв» у слова таку загадку, розгадати яку не міг і сам». І  як приклад, наводить його загадковий вірш «Три  Геракла»:

                                         Три Геракли                         Бо й поту втекло

                                         на березі                               В ті чортячі онучі

                                         онучі сушили.                      Та багато,

                                         Три Геракли                         Що аж до Волги

                                         на березі,                               Та аж за Одру. Три Геракли…

                                         на Дніпровому.

  Що це, розмірковує М.Шевченко: «Це три народи на Дніпрі, три казкових витязі у походах чи три думи?. Цього ніхто не знав». Михайло Шевченко помилявся. Дехто знав. Коли в одному із номерів  газети «Комсомолець Полтавщини» був опублікований вірш «Три Геракли», Михайло Булах «за «високою» вказівкою був звільнений з роботи», - згадує журналіст Геннадій Романець.

  Поезія Булаха глибоко патріотична, він сміливо відстоював «наше, національне, кровне»:

                                      Де пас мій дід

                                      своїх вонючих кіз,

                                      замекаю на прив’язі козою.

                                      Впаду травою у сухий покіс

                                      Чи, може, сам в траву піду

                                                                         косою.

                                      Але…Де пас мій дід!

Так категорично він висловив свій вибір вірності рідній землі.

      Тема кохання, захоплення красою природи рідного краю, тонкий ліризм – це все постає в творчості Михайла Булаха як вияв гуманістичного начала, світосприйняття, зокрема і патріотизму

                                    Дивуйте, люди…Я прошу, дивуйте!

                                    Бо вічним дивом, люди, я живу…

                                    І не жалійте –

                                    Широко даруйте

                                    І хвилю Псла,

                                    Й березу,

                                    І траву.

У 1969 році була видана його тоненька збірочка поезії «Голубінь». Михайло Булах хотів назвати свою збірку «Хата», але йому цього не дозволили. Журналістка Ганна Дениско, яка в той час працювала в газеті «Комсомолець Полтавщини» згадує: «Забігає Михайло Булах, недавній працівник, а вже гість редакції, якийсь затерзаний і зчорнілий. Відважуюся: «Михайле, коли ваша збірка вийде?». Креснув вогонь у зіницях : «Ніколи. Кажуть багато лексики націоналістичної. Мати, приміром. Калина. Хата. Україна».

    Вчена-філолог Ганна Радько на вечері пам’яті поета, аналізуючи поезію М.Булаха в збірці «Голубінь» наголошувала: «Взявши книжку до рук, ви не відірветеся від неї – це така музика! Ну хоча б вслухайтеся:

                                  Перебарвиться,                     Перебісться

                                  Перебілиться                         У мене

                                  Моє                                         Молоде вино.

                                  В березі                                  Як не визрілим граю соком я -

                                  Полотно.                                Лет орла і солов’я!

                                  Перебавиться,                        Я так хочу – і лячно! – спокою,

                                                                                  Та у спокої – то не я….

  І дійсно він не давав спокою ні собі ні можновладцям. Булах мав сміливість порушувати болючі проблеми, викривати бюрократів, кар’єристів , обивателів, псевдопатріотів. Його фейлетони «Санжарські гопаки»,  «Та й скушали бугая», «Банкуй Вася» роздмухували тихе провінційне життя Нових Санжар. Почалася цькування журналіста, досить брудне, чистими руками Закону.

     16 січня 1970 року в газеті «Зоря Полтавщини» надрукована стаття М.Пліша  «Чортополох» в основному направлена проти літературознавця Петра Ротача. У цій же статті провінційний викривач накинувся на молодих поетів Бориса Чіпа та Михайла Булаха за суто пейзажні та ліричні вірші про природу. М.Пліш пише: «Якщо попід вікнами Чіпа бродить осінь, то Михайло Булах у житті радянських людей бачить довкола зиму…В окремих творах він оспівує «картузи солом’яних стріх». Кому це потрібно? Невже поет не бачить тих змін, що відбулися в житті соціалістичного життя?». Це було початком чергової ідеологічної компанії у пошуках «збочинців» із єдино правильної партійної лінії, де молодого поета звинувачували в розбещеності та аморальності. Для нього це був тяжкий, невідворотний удар. Та ще в невеличкому, тихому районному центрі, де його майже всі знали, щодня зустрічали на вулиці. Як творити й жити? В листі до письменника Феодосія Рогового (1971 р.) Михайло Булах пише: «Живу -  як король. Наш доблесний райком доповів усім, щоб мене ніде в районі не приймали на роботу. Отак танцюється гопак! Оббив пороги всіх інстанцій і скрізь кажуть: «Ні»…Начальство мене й чаркою вгощає, але на роботу не приймає». І як тут не пригадати слова Євгена Сверстюка із його статті «Симоненко – ідея», які точно характеризують обстановку в якій знаходився і Михайло Булах: «Жив він у нашій провінції, де люди так невибагливі до слів, де так швидко закруглюються в колі найпримітивніших інтересів. Де найважливіший засіб спілкування – дзвін чарок. Де так легко потонути в тенетах злободенних дрібниць і заблукати між деревами, за якими не видно лісу». Михайло Шевченко у листі до Ф.Рогового писав: «…біда висіла над порогом його характеру. Він сам шукав пригод навіть там, де їх не було. Це в генетичному коді, це – у вдачі. Горілка була тим каталізатором, який допомагав розгінному розвитку характеру (а не головним у його біді)…» До того ж не склалося і сімейне життя поета. В поезії Булаха проявляються мотиви смерті, смутку та відчаю. В них також безкомпромісність, самокритика, докори самому своїй поведінці і своїм провинам:

                    Спіткнулася життя мого коняка,                      Не знаю, чи впізнає мене прадід -

                    Спіткнулась та не впала – потягла                   Та знаю,

                    Оттого воза, що по рейкам часу                       Головою

                    Везе мене до прадіда у гості…                         Похита…

    Зацькований поет передчасно пішов з життя 13 жовтня 1979 року. Похований у рідному селі на Миргородщині.  Поет Михайло Казидуб присвятив вірш поетам які рано відійшли у світ другий: Булаху, Підпалому та Шумицькому:

                                             Що ж ви, хлопці,

                                                                Собі та й надумали:

                                             Ще не жили і уже ось…відходите…

                                             Ви ж говорили: ми вічними будемо!

                                             Німо без вас мені.

                                             Й холодно-холодно…

    2007 року у полтавському видавництві «Дивосвіт» вийшла книга «Роса у червону ніч» (автор-упорядник Ю.Роговий). Ця книга – данина пам’яті  про видатні постаті в українській літературі: Ф.Рогового, Гр..Тютюнника та М.Булаха.  2008 року у видавництві «АСМІ» вийшла друга збірка поезії Михайла Булаха  «Свят-хліб», яка повертає читачу вірші поета, проникнуті любов’ю до України.

                                                                                         Анатолій Чернов.  Полтава.