МАЙБОРОДА ГЕОРГІЙ ІЛАРІОНОВИЧ

        «Є щось справді магнетичне в цьому імені – Полтавщина, - яка позначає край особливої краси, де є все – степи і виярки, козацькі левади, гаї, ліси та переліски, синьоокі ставки і … «хрущі над вишнями гудуть»…. Поза всяким сумнівом, - це щедре багатство довкілля озвалося у цілому гроні літературних, мистецьких, наукових і хлібодарських талантів світового рівня. Надто ж – у музиці», - писав поет, полтавець Борис.Олійник.

    Глобинщина – батьківщина композиторів М.Лисенка та В.Верменича, В.Іконника та А.Родзянка, О.Білаша та братів Г і П.Майбород, відомої нашої «Чураївни», співачки Р.Кириченко і народного артиста України Р.Майбороди та багато інших. «Кріпке, надійне і щедре підґрунтя. Настільки щедре, що не поскупилося з якогось заштатного хутора Пелехівщина, з однієї хліборобської родини Майбород благословити у світ одразу двох видатних композиторів – братів Георгія та Платона.» (Б.Олійник). Вони народилися у співучій селянській сім’ї. Як згадував Платон Іларіонович «Наш прадід Федір був чумаком. Саме від нього перейняли онуки (мій батько і два його брати) любов до народу, до його історичного минулого. І, очевидно, та пісенність, любов до музики, які притаманні нашому родові, беруть початок саме від нього».( Григор’їв, «Рід наш прекрасний»). Батько з матір’ю співали в церковному хорі, а дядько сам виготовляв музичні інструменти. Батько добре грав на гітарі.

     Досліджуючи прізвище Майбороди, автор розвідки натрапив на родовід Орликів, одна із гілок якого носила прізвище Орликів-Майбородів. Дослідник родоводу Антін Кущинський пише: «Рідний брат гетьмана Пилипа Орлика – Іван-Адам Орлик народився біля 1617 року. З молодих років служив у хоругві князя Вишневецького в Україні. Потім перейшов разом з іншими шляхтичами до Війська Запорізького. Він, які багато інших шляхтичів з роду Орликів з Лазіська, українізував своє родове прізвище й почав зватися Орликом-Майбородою. А.Кущинський стверджує, що прізвище «Майборода» виникло з перекладу старовинної назви маєтку Орликів – замку «Лазіска», що мав Брід чи Броди, або, одним словом – «Майборода», а для «милозвучності й легкості вимови чи може для запорізько-козацького гумору носій того прізвища став зватися просто Орлик-Майборода». До списку осіб, які не ввійшли в родове дерево Орликів (по Кущинському), нараховуються біля десятка осіб, які носили прізвища Майбороди, починаючи з Сенька Майбороди – вояка Б.Хмельницького (1648) до Філарета Майбороди – «титулярного радника на Поділлі (1915). Чи пов’язані наші українські музики з родоводом Орликів ? Питання яке може стати предметом дослідження істориків та генеалогів…

   Село Пелехівщина на початку ХХ століття належало дворянській родині Дмитра Бутовського, отставного штабс-капітана, батька російського генерала Олексія Бутовського, одного із засновників Всесвітнього Олімпійського руху. В селі знаходився їх родовий маєток, а також однорічна початкова школа, побудована поміщиками для селян. У 1903 році, на кошти дружини Олексія Дмитровича в селі було відкрито теслярсько-токарну навчальну майстерню. Отже селянські діти могли після закінчення школи здобути робітничу спеціальність. В цій школі і навчалися брати Майбороди.

          Георгій Іларіонович Майборода народився 18 грудня 1913 року. Навчався у чотирьохрічній школі, де разом вчилися усі класи, бо викладав один вчитель – дядько братів Іван Майборода. У школі існував хоровий гурток, в якому з перших днів навчання співав маленький Георгій. Він також брав участь у музикальному гуртку, в якому навчався грати на народних інструментах. В школі активно працював драматичний гурток, що ставив українські класичні п’єси, у яких брали участь і селяни. Дитинство майбутнього композитора проходило безхмарно і в батьківській любові. Після навчання у школи Георгій вступив до Кременчуцького індустріального технікуму і одержавши спеціальність техніка працював на Запорізькому алюмінієвому заводі (1931). У вільні години займається   музикою у клубному оркестрі та хоровій капелі «Дніпрельстан». Побачивши виставу пересувного театру – оперу «Паяци» - вперше відкрив для себе цей музичний жанр. Знаходить друзів-однодумців, починає серйозно займатися музикою. Саме тут розпочались його перші композиторські спроби.  Закоханість у музику, палке бажання самому опанувати це мистецтво привели Георгія Майбороду до Київської консерваторії. Комісія, виявивши провали в музичній освіті обдарованого 20-річного абітурієнта, зараховував юнака на четвертий курс музичного училища.  1934 року, через рік, Георгій Майборода був переведений в консерваторію до класу композиції професора Левка Ревуцького. У студентські роки Георгій написав симфонічні поеми «Лілея» (1939), «Першу симфонію» (1940), «Каменярі» (1941). Уже в перших його творах відчувається інтонації українського музичного фольклору. Критики відмітили в музиці композитора властивий динамізм і драматичну напругу,  мелодійність та проникливість.

     У травні 1941 року Георгій Іларіоновича вибирають делегатом Всесоюзного з’їзду  з питань симфонізму. Напередодні війни, у червні 1941 року композитор, закінчивши навчання у консерваторії, планує податися в Ленінград, шліфувати музичний талант у місцевій консерваторії. Усі плани і мрії зламала війна. З перших днів війни Георгій Майборода з братом Платоном, студентом Київської консерваторії одними з перших зайняли чергу до військкомату. Вирішили, якщо німець уже на підході до Києва, ніхто ретельно не звірятиме анкетні данні.( Справа в тому, що їхнього батька Іларіона Івановича у 1938 році звинуватили в контрреволюційній діяльності і розстріляли. Сини «ворога народу» не підлягали демобілізації). Так і трапилося – без зайвих запитань 27-річного Георгія і 22-річного Платона відправили на фронт до однієї частини. Обидва попали на фронт під командуванням Михайла Кирпоноса. Поки старший брат тримав оборону Дніпра в районі Канева й Черкас, санітар Платон виносив з поля бою поранених солдатів. Як відомо, штаб Південно-Західного фронту і сам командуючий в районі Шумейкового урочища потрапили в оточення і майже всі загинули. Брати Майбороди чудом вижили, але полону уникнути не вдалося. Вони потрапили в концтабір «Хорольська яма», що знаходився за якісь ста кілометрів від дому. Обох урятувала мама. «Уже літня жінка Дарина Майборода, дізнавшись, що її сини перебувають у концтаборі на Полтавщині, вирушила в дорогу, - ділилися спогадами жителі села Пелехівщина…Дістала з великої козацької скрині свої прикраси, взяла сало і пішла кланятися до поліцаїв. Охорона «Хорольської ями» не втрималася перед подарунками й розшукала в юрбі полонених братів. Мама прийшла вчасно: старший Георгій уже ледве на ногах тримався» (Л.Кучеренко, «Вечірня Полтава» №29, 2013 р). У 1943 році братів Майбород німці примусово вивезли  до Польщі, де вони працювали на заводі. І тільки коли місто Катовіце звільнили від німців, братів знову забрали до війська. Георгій попав до кулеметного взводу, Платон став зв’язківцем. Георгій Іларіонович пройшов усю війну .рядовим солдатом.  Через поранення тривалий час провів у шпиталі, до армії повернувся лише у 1945 році. Брав участь у боях за звільнення Праги. Після закінчення війни Георгій Майборода повертається до Києва. Закінчує аспірантуру (1945-1948) і викладає теоретичні дисципліни в Київській музичній школі та Київській консерваторії.

       Під час Другої світової війни і після неї більшовицька влада нав’язувала українському народові  фальшивий  «український патріотизм», а митців, в тому числі і композиторів, намагалася перетворити в знаряддя партійної пропаганди. Вони вимушені були виконувати вказівки партії, а московська цензура раз-у-раз заганяла рештки української музики в безвихідне становище..  В травні 1948 року ЦК КП(б)У, спираючись на постанову ЦК ВКП (б) «Про оперу «Велика дружба» В.Мураделі, яка засуджувала «формалістичний напрям у совєтській музиці», - схвалює і собі постанову «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні». В цій постанові засуджується передусім будь-які зв’язки української музики з Заходом і наказується українській музиці орієнтуватися на російську музику XIX століття, та ще раз підкреслюється агітаційно-пропагандистські завдання совєтської музики. Українські композитори стають тепер виключно виконавцями «творчих замовлень», що їх розподіляє Спілка Радянських Композиторів і стежить за їх виконанням. І такі музичні твори з’являються. Мистецтвознавець М.Кушнір з цього приводу писав: «Маловартісні твори, але ідейно і естетично підпорядковані вимогам партійної цензури, одержували найвище признання. Серед таких творів «Гуцульська симфонія» Р.Сімович, що передавала «почуття радості» з приводу «звільнення» західних областей України (1945), «Героїчна поема» А.Філіпенка до відзначення 30-ї річниці жовтневої революції (1947) тощо».  Не уникнув цієї долі і Георгій Майборода,  в його доробку  кантата «Дружба народів» (1948) та вокально-симфонічна поема «Запорожці» -  до 300-ліття «воз’єднання України з Росією» (1954).  

      З 50-х років Георгій Майборода починає виступати як диригент, виконавець власних творів. Він автор чотирьох  опер: «Милана» (1957), «Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964) та «Ярослав Мудрий» (1974) які з успіхом йшли на сцені Національної опери України. Звичайно, як пишуть дослідники, сюжети творів «…написаних на радянську тематику, були далекими від історичної реальності» і тільки одна опера «Тарас Шевченко», написана по сценарію самого композитора, який будувався на документальних даних, де автор намагався «увійти в Шевченківську добу», себто намагався у лібрето показати Шевченка і його оточення такими, якими вони були в житті. Опера була написана  до 150-ліття від дня народження Кобзаря.

       Треба зазначити, що в українській музиці є чимало симфонічних і музично-драматичних творів, у тому числі, опер, балетів, симфонічних поем і вокально-симфонічних  творів на Шевченкові тексти, але оперу про Шевченка перший написав Георгій Майборода. Композитор дав нам яскравий образ Кобзаря України. Опера «Тарас Шевченко» -  це великий монументальний твір, від початку й до кінця емоційно насичений, у якому багато чудових арій, хорів тощо. В квітні 1965 року Київський театр опери та балету гастролював у Москві і заключним спектаклем його на сцені Великого театру була опера «Тарас Шевченко». Опера мала великий успіх. ТАРС так повідомляла про цей успіх: «У цьому глибоко національному творі багато масових хорових сцен, мелодій, близьких інтонаціями українським пісням. Оперу вінчає хор, який славить безсмертя Кобзаря». Зважаючи на те, що опера появилась саме в час всесвітніх Шевченківських святкувань, деякі українські установи висунули талановитого композитора, народного артиста СРСР Георгія Майбороду на Ленінську премію. Але нагороду композитор не одержав. І справа тут не в Майбороді, а в Шевченкові, якого Росія боялася, як «ладану». Була ще одна вагома причина завдяки якої композитор не одержав премію. Українська діаспора уважно стежила за мистецьким життям України. Для них опера «Тарас Шевченко» стала не тільки «значимою мистецькою появою», а й політичним здобутком. Навіть більше того – ця опера, по словам проф. М. Недзведського, -. «рятує наш національний престиж…вона збільшує вплив Шевченкових ідей на наше покоління, себто сприяє нашому визволенню від «братської опіки» Росії» Звісно, що після таких оцінок чекати від проросійського Комітету з Ленінських премій нагороди марно. Більш того, починається цькування самого композитора. У вересневому журналі «Советская музика» (№ 9, 1965) з’являється стаття мистецтвознавця К.Саква, в якій піддається критиці музика опери за її «широкую распевность» і «плавную заокругленность» мелодій. Автор статті шкодує, що композитор не «порвав фразу», щоб зробити Шевченка гострішим, себто картає Майбороду за те, що його було розхвалено в повідомленні ТАРСу. К Сакві закидає композитору і претензії до лібрето опери, її головних героїв і робить такий висновок: «зроблено все можливе, щоб не дати Шевченкові розмовляти «с нашим поколеним». Фактично після розгромної статті опера «Тарас Бульба» була  під забороною.  Часопис української діаспори «Нові дні» писав: «Зроблено все можливе, щоб не дати Шевченкові розмовляти  «с нашим поколеним», як висловився К.Саква…Ми вважаємо, що перша (і єдина сьогодні) опера про Шевченка мусить бути на озброєнні еміграції. Її хочуть закрити – «Не было, нет и быть не может»!. Ми ж мусимо її відкрити заново і заставити окупантів відкрити її в Україні, як ми заставили їх поставити пам’ятника Шевченкові в Москві…Справа не в Майбороді, а в Шевченкові. який і досі розмовляє з своїм народом. І мусить розмовляти. Мусить.» (М.Недзведський,  ж.«Нові дні», квітень, 1966).

   На початку 80-х років на сценах оперних театрів України ще йшли опери Георгія Майбороди «Арсенал» та «Милана». Син Г.Майбороди – соліст Національної опери України Роман Майборода згадує спільну творчу роботу батька з музичними колективами України, співаками й акторами театру, серед яких він виділяв народну артистку СРСР Є.Мирошниченко: «Батько з великою пошаною ставився до цієї співачки з унікальним голосом, саме для якої він писав пісні та арії, які Мирошниченко уславила своїм виконанням, і задала високу планку для інших виконавець. Йдеться, в першу чергу, про партію Йолан у опері «Милана», яка завдяки їй проходила з тріумфом» (газ. «День», 28.04, 2010 р.).Георгій Майборода автор симфоній, рапсодій, сюїт, увертюр, концертів для голосу й скрипки з оркестром, численних хорів, романсів, збірників-обробок українських народних пісень. З 1960 року – народний артист СРСР, 1963 року – лауреат Шевченківської премії.

      Брати Майбороди всім серцем любили рідне село, Полтавщину. Восени 1987 року брати приїхали поклонитися могилі матері в с.Пелехівщину. Георгій Іларіонович, згадуючи дитинство, розповів, як вони з братом, навпростець, через поле ходили в село Горби учитися музики до свого першого вчителя Івана Гиренка. А потім промовив: «Яка таки благодатна і щедра наша земля на мистецькі таланти. Мабуть тут упала Божа іскра. Ти тільки подумай. На отакому невеликому клаптику чорнозему вдарили отакі потужні музичні джерела. Дивись, - он видно Лисенкові Гриньки – за кілька кілометрів Градизьк, - батьківщина Білаша, далі Бориси Верменича, ще далі Корещина Раїси Кириченко, Семимогили – де жив і творив Калачевський, Фрунзівка (колишня Миколаївка) – звідки прикоріння роду Петра Чайковського…» (Григор’їв).

     Помер Георгій Іларіонович 6 грудня 1992 року.

     Мистецтвознавець Л.Бейліс писав з приводу відновлення на сцені опери Г.Майбороди «Ярослав Мудрий»: «…Отже, після досить помітної перерви Георгій Майборода знову повернувся додому – до Національної опери України. Колись не було такого сезону, коли при наймі одна чи дві опери композитора не входили б до її репертуару. Може, й заідеологізовані – ті часи ми пам’ятаємо, - вони все ж таки становлять неабияку художню цінність, і їхнє начебто зрозуміле відсторонення від рампи, як на мене, складає певну проблему. Чи ми настільки багаті?...».  А й дійсно, чи багато сучасних опер українських композиторів  з’являється  на сценах оперних театрів України? Та чи спроможуться наші митці поставити на сцені Національної опери та балету оперу Георгія Майбороди «Тарас Шевченко» ?.Це б стало чудовим подарунком до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря та до 100-літнього ювілею видатного українського композитора.

                                                               Анатолій  Чернов                         Полтава.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ  ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ

                                ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

         Уже не пам’ятаю хто сказав, що «холуйство – це остаточний, найбільш нікчемний результат комплексу провінційности, або комплекс провінційности у своїй крайності».  Ці слова прийшли мені на пам'ять коли знаходився на відкритті пам’ятної дошки присвяченій генералу Івану Паскевичу в Полтаві. Якось зненацька бувший міський голова Анатолій Кукоба, який панував містом понад десяти років, назвав Полтаву  духовною столицею України. Ця назва як не дивно прижилася. І в той же час саме за  ініціативою Кукоби була знищена каштанова алея насаджена у 1909 році, продані будівлі бувшого Кадетського корпусу та Художнього музею, які являли собою пам’ятками архітектури і охоронялися законом. Останнім витвіром цього заслуженого архітектора  стало будівництво дзвіниці Спаського храму, яка не відповідала історичним документам, архітектурний стиль якої не визначений і до сьогодні. Пізніше історики і архітектори Полтави зуміли довести місцевим можновладцям, що ця споруда не відповідала тому часу. Але порушити дзвіницю ніхто не наважився – вирішили поряд з нею побудувати нову.  І в Полтаві з’явилося чудо, яке достойне брати участь в українському конкурсі ініційованому Миколою Томенко – «сім чудес України». Та де ж ще в Україні ви побачите церкву з двома дзвіницями?

    17 травня 2012 року поряд зі Спаським храмом на будинку, який жодним чином не причетний до «історичної події», було відкрито пам’ятну дошку присвячу полтавцю генералу Івану Паскевичу. Той факт, що меморіальні дошки місцеві можновладці встановлюють там де їм зручніше проводити збори у Полтаві стало нормою. Прикладом цього може бути пам’ятна дошка присвячена Миколі Гоголю, яка встановлена на місці повітового училища в якому  письменник  на той час вже не навчався.

    Переказувати біографію Івана Паскевича -  царського опричника, ката Кавказу, Польщі та Угорщини, який судив декабристів та членів Кирило-Мефодіївське братства, подавляв селянські бунти у Смоленській губернії я не збираюся.  Для тих хто хоче більше пізнати  про «бешеннохраброго» графа Ереванського та князя Варшавського відсилаю до книги Ю.Погоди та В.Шестакова «Соткавший славу из побед», видану в Полтаві у 2007 році. Щоб читач оцінив зміст цього твору, наведу уривок з цієї книги, щодо оцінки авторів декабристського руху: «Их –  то  прийнято было преподносить глашатаями свободы…А в действительности они присвоили громадную по тем временам сумму в миллион рублей из полкових денег, развернули подрывную работу по свержению законной власти, подвели под. расстрельные статьи сотни невинних солдатских и офицерских душ. «Во глубине сибирских руд» и около них – на поселениях, стряхнув с себя дурман, которым их напитали в «тайных обществах»,  набравшиеся во Франции «вільнодумства» они к удивлению многих….превратились в полезных членов общества…Очень многие из них были впоследствии прощены, и сами стыдились потом содеянного ими в тот печальной памяти декабрьский день». Як кажуть – без коментаріїв.

    Автори цієї книги живуть і творять в Полтаві  - «духовній столиці України»! А де ж полтавська українська громада?. Пам’ятники Івану Мазепі та Симону Петлюри?  І взагалі, чи є Полтава українською? Чому зірвана  в місті меморіальна дошка присвячена письменнику Пилипу Капельгородському?  Зруйновані  останки помістя Симона Петлюри та будинок де розміщалася редакція першого україномовного журналу «Рідний край» в якому проживала його редактор Олена Пчілка . Залишається без уваги будинок де проживала родина Олександра та Софія Русови  у якому вперше Микола Міхновський проголосив «Маніфест самостійної України». Чому не маємо меморіальні дошки на будинках де проживали  композитор Микола Лисенко, український вчений Вадим Щербаківський, державний діяч ПавлоЧижевський, організатор кооперативного руху Михайло Токаревський, скульптор Михайло Гаврилко, історик Дмитро Дорошенко, письменники Леся Українка, Василь Стефаник та Мирослав Ірчан і багато інших святих місць нашої батьківщини?. Але ця проблема місцеву владу не турбує. А це означає, що полтавці скоро будуть свідками встановлення на пам’ятнику захисникам полтавської фортеці царського герба, а згодом треба чекати і відбудови каплиці в «пам'ять славного царствования в Боге почившого императора Олександра II», яка була зруйнована більшовиками у 1917 році.

 А може ми ще не українці, а просто хохли. Слушно про нас сказав полтавський поет Михайло Казидуб:

                              Ну що, хохли, натішилися правдою?

                              Надихалися волею? Гай –гай,

                              Єдине, чим можливо вам зарадити

                              Це – висловити співчуття і – край.

                                                                                Анатолій Чернов.

 

ЛИСЕНКО ТРОХИМ ДЕНИСОВИЧ ( ЧИ БУВ ЛИСЕНКО «РАСПУТІНИМ У РАДЯНСЬКІЙ БІОЛОГІЇ» ?)

                                ЛИСЕНКО  ТРОХИМ  ДЕНИСОВИЧ

        ( ЧИ БУВ ЛИСЕНКО «РАСПУТІНИМ У РАДЯНСЬКІЙ  БІОЛОГІЇ» ?)

      Роль Трохима Лисенка у радянській біології розцінюють по різному не тільки вчені фахівці -  біологи, а й історики науки. Суперечки про внесок Лисенка в аграрну науку не вщухають і сьогодні. З однієї сторони він академік АН СРСР, президент ВАСГНІЛ, Герой Соціалістичної Праці, тричі лауреат Сталінської премії, який вніс вагомий вклад в біологічну науку, що підтверджує сучасна нанотехнологія, з другої сторони Лисенко,  по словам вчених,  «агрономічний Распутін в біології»( А.Шаримов), «патологічне явище в сучасній науці» (О..Воропай), який знищів радянську генетику. Так хто ж  він насправді, Трохим Денисович Лисенко?

      Народився майбутній вчений 30 вересня 1898 року в містечку Карлівка, що на Полтавщині у сім’ї селянина-середняка. Навчатися грамоті він почав досить пізно,  лише в 13 років  вступив до двокласної сільської школи. Після закінчення школи з 1913 року навчався у Полтавській нижчій школі садівництва. Восени 1917 року вступив до Уманського училища землеробства та садівництва. Вчився у тривожні роки революційних подій та Громадянської війни. 1921 року Лисенка направляють у Київ на курси організовані Головцукротрестом. Після закінчення курсів у 1922 – 1925 роках працював старшим спеціалістом із селекції цукрового буряку Білоцерківської селекційної станції і одночасно навчався у Київському сільськогосподарському інституті, який закінчив у 1925 році. На цьому його «університети»  закінчилися. У подальшому Лисенко ніколи не здавав  ніяких екзаменів, не захищав наукових дисертацій і не мав ніяких наукових ступенів.

       Ще у 1923 році в пресі з’явилися дві наукові праці Лисенка присвячені методиці селекції томатів  та прищепленню цукрового буряка – тоді вперше ім’я Лисенка стало відомим у наукових колах.  Із 1925 по 1929 роки Трохим Лисенко працював молодшим спеціалістом, згодом заввідділом  селекції бобових культур Гяджинської (Кіровобадської) селекційної станції у Азербайджані. Станція входила до штату «Всесоюзного інституту  прикладної ботаніки і нових культур» на чолі якого стояв академік М.Вавилов. На той час у Азербайджані не було достатньо розвинутої культури землеробства, виникали проблеми заготовки кількості кормів для скота, особливо зимою. Щоб вирішити цю проблему виникла ідея посадити на цих землях бобові культури завезені із середньої полоси країни. Сподівалися, що при посіві  восени рослини зійдуть ранньою весною, що забезпечить корм тваринам, а заорювання прорісті приведе до поліпшення родючості грунту.  Саме Трохиму Лисенку і  було доручено займатися інтродукцією бобових культур.  Його експерименти з горохом дали позитивний результат. 1927 року в газеті «Правда» з’явилась похвальна стаття на честь Т.Лисенка «Поля зимою»  в якій автор назвав Лисенка «босоногим професором» який  «решает (и решил) задачу удобрения земли без удобрения и минеральных туков, обзеленение пустующих полей Закавказья зимой, чтобы не погибал скот от скудной пищи, а крестьянин-тюрк жил зиму без дрожи за завтрашній день». (В.Сойфер «Власть и наука»). Як відомо, у той час публікація в газеті «Правда» була рівнозначною  двом факторам: загибелі в сталінських тюрмах, або кар’єрному злету до певних висот. Система яка панувала в країні  висувала в спеціалісти людей від плугу, від станка, «кухаркиних дітей» (Ленін), ударників труда, передовиків, «натхненних трудовим піднесенням» (Сталін) відкрила Лисенку шлях наверх. Доктор сільськогосподарських наук Ф.Моргун у статті «Академік Т.Лисенко: яким він був насправді» наводить спогади соратника вченого Д.Долгушина, який згадує Лисенка в часи його праці на Гяджинській станції: «Довгий, худий, весь постійно перемазаний у землі. Картуза надіває одним махом, і він завжди в нього стирчить кудись убік….Увесь час копається зі своїми рослинами…Знає і розуміє їх взагалі чудово, вміє розмовляти з ними, проникає в саму їх душу. Рослини у нього «хочуть», «вимагають», «люблять», «страждають» Це справжній творчий ум. Нові оригінальні ідеї так і пруть з нього…»

     Примусова колективізація привела до кризи сільського господарства в країні і дефіциту продовольчих товарів. Політичне керівництво СРСР бачило вихід у найшвидшому створенні високоврожайних сортів рослин і високопродуктивних порід тварин, у розробці ефективних агротехнічних прийомів. По словам дослідника біографії Лисенка  А.Лисого «відсутність пропозицій щодо швидкого виконання таких завдань з боку науковців, партійні пропагандисти кваліфікували як прояв «ворожої ідеології» учених-біологів». Саме в цей час Трохим Лисенко розробив кілька практичних рекомендацій, щодо поліпшення вирощування озимої пшениці і «водночас надав своїм дослідженням статус фундаментальної теорії» . Першою науковою працею, що стала початком слави Трохима Лисенка стала розроблена ним теорія яровизації рослин. У 1928 році вчений установив, що під впливом певної низької температури на пророщуючи насіння озимих зернових культур можна добитись нормального ходу їх розвитку і при посіві на весні. Цей процес передпосівного оброблювання насіння був названий яровизацією. В чому полягав цей засіб яровизації? Зерно озимої пшениці намочувалося і як тільки покажеться білий зубочок (початок кільчення) треба негайно заморозити те кільчене зерно на 10-15 днів і потім висівати. Таким чином Лисенко «винайшов і опрацював агрономічний засіб яровизації озимої пшениці в ярову» (д-р І.Чинченко). Експеримент Лисенка виявився напрочуд вдалим, він дозволяв пришвидшити ріст рослин весною, так як вони вже пройшли  ряд стадій під час яровизації. Притримуючись теорії  стадійного розвитку рослин, вчений стверджував, що за допомогою яровизації, тобто перетворення озимої пшениці в яру і навпаки можна прискорити створення нових сортів і що це можна зробити через якихось два роки.  Саме ця теорія Лисенка визвала жваву дискусію вчених-біологів, яка точиться і до сьогодні. Першим серед вчених, Лисенка підтримав М.Вавилов який писав: «Яровизация является крупнейшим достижением в селекции ибо она сделала доступным для использования все мировое разнообразие сортов, до сих пор недоступное практическому исследованию в силу обычного несоответствия вегетационного периода и малой зимостойкости южных озимых форм».(Вікапедія). У 1933 році Вавилов представив працю Т.Лисенка «Теоретичні основи яровизації» на здобуття Ленінської премії як «крупнейшее достижение физиологии растений за последнее десятилетие». Більшість вчених-біологів вважають теорію «яровизації» озимої пшениці псевдонаукою, яка відкинула основні положення сучасної на той час біології: закони спадковості Г.Менделя, концепцію А.Вейсмана про відсутність спадковості набутих ознак рослин та хромосомну теорію Моргана. У статті «Академік Трохим Лисенко: геній чи злодій?» надрукованій в газеті «Вечірня Полтава» за підписом відомих в Полтаві вчених-біологів стверджується, що «ніяких дослідів Трохим Лисенко щодо визначення ефективності використання яровизації не проводив і врожайність не збільшив. Не отримав і нових сортів. Про що зізнався у лютому 1935 року на Другому з’їзді колгоспників-ударників, виправдовуючись браком часу» (газ. ВП 29.03 2007).  Вчений-біолог Г.Гагарин визнаючи винахід Лисенка передпосівного оброблювання насіння прогресивним в той же час зауважує, що до аналогічних висновків дійшов у 1918 році німецький фізіолог Гасснер і трохи пізніше професор Н.Максимов. «В заслугу Лисенка можна внести лише те, - писав він,-  що  не знаючи дослідів вищезазначених учених –  Лисенко прийшов до цього висновку самостійно» (Г.Гагарин «Сортове насіння в Україні», Наукові записки УТГІ)

    Влітку1929 року Наркозем України оголосив про вирішення зернової проблеми в республіці і направив Трохима Лисенко в Одеський інститут селекції і генетики.  1934 – 1938 роках він на посаді наукового керівника, а з 1935 року - директор інституту, який з 1935 року став Всесоюзним. Цікаво, що як тільки щось особливого винайдено в науці в Україні так Москва  починає перейменовувати наукові інститути на «Всесоюзні». Так було наприклад,  з Українським інститутом очних хвороб і тканинної терапії в Одесі, де професор П.Філатов почав «робити» сліпих зрячими (хірургічне пересаджування рогівки), або Український науково-дослідний інститут коноплі в Глухові, в якому професор М.Гришко вивів однодомну коноплю (плоскінь і матірка на одному стеблі) які Москва негайно перейменовує  з Українських у «Всесоюзні». Та повернемося до нашого героя.

    У серпні 1936 року Лисенко своїм докладом  «О внутрисортовом скрещивании растений самоопылением» вступив у дискусію з М.Вавиловим та іншими генетиками. У своїй праці Лисенко заперечував загальнотеоретичним поглядам своїх опонентів, так і їхнім практичним вкладам у селекційну роботу. Він проголосив класичну генетику псевдонаукою і запропонував замінити її своїм напрямком – «мічурінським вченням», «агробіологією» яке було підтримано самим Сталіним. (Врешті решт Сталін ніколи б не підтримав Лисенка, якби не були практичні досягнення) .  Вчений вважав, що штучним шляхом можна вивести абсолютно всі рослини, що повністю узгоджувалося, на думку керівництва партії, з основними положеннями марксизму. (Тезу Маркса «про виплекання  досконалішої людини шляхом дресури й успадкування набутих навичок, що в свою чергу було ультимативною умовою побудови ідеального комуністичного суспільства…Лисенко підтверджував усією досвідчальною діяльністю». (П.Балей «Обезвласнене суспільство»).

     Наукова дискусія перетворилася на ідеологічну боротьбу. У боротьбу генетиків та агробіологів усе більше втягувалися репресивні органи. Генетику оголосили лженауко, з її послідовниками нещадно та жорстоко розправляються. Президентом ВАСГНІЛ замість М.Вавилова 1938 року обирають Т.Лисенка. 1940 року після арешту М.Вавилова директором інституту генетики призначають Т.Лисенка. Супротивники Лисенка вважають його ініціатором знищення генетичної науки в СРСР та її послідовників – вчених-генетиків, у тому числі і Миколу Вавилова. Називали його «сталінським прихвоснем». Ф.Моргун заперечує причетність Лисенка до загибелі Вавилова. Як аргумент він приводить зловісний  лист видатних вчених, який був оприлюднений 28 лютого 1937 року всіма газетами країни під назвою «Ми вимагаємо безпощадної розправи з підлими зрадниками нашої великої Батьківщини» за підписами засновника Академмістечка в Новосибірську Лаврентьєва, академіка Губкіна – всесвітньо відомого геолога, Миколи Вавилова та інших. Підпису Трохима Лисенка під цим зверненням не було. «Та чи зміг би безпартійний Лисенко захистити Вавилова»?, запитує Ф.Моргун.

  Під час Другої світової війни інститут на чолі з Лисенком перебуває в Омську. Вчений продовжує свої  наукові дослідження. 22 березня 1943 року він отримує Сталінську премію «за наукову розробку та впровадження  у сільське господарство способу посадки картоплі верхівками продовольчих бульб». «Методика посадки картоплі (коли її шматочок з «вічком» висаджували, а решту вживали в їжу) врятували під час війни мільйони людей від голоду» (Моргун). Противники Лисенка не вважають його засновником цієї методики «бо спосіб посадки картоплі верхівками використовувався селянством України давно, у тяжкі роки голодомору…Але він зміг згадати про це і впровадити його в практику країни, а заодно і перетворити на своє «вчення». (газ.Зоря Полтавщини» 29.03.2007 р.)  Велику увагу Лисенко приділяв агротехніки вирощування проса. В результаті кропіткої роботи урожайність цієї культури підвищилася з 2-3 ц. з га до 15 центнерів з гектару.  У червні 1945 року Лисенко одержує звання Героя Соціалістичної Праці  «за видатні заслуги у справі розвитку сільського господарства та підвищення урожайності сільськогосподарських культур особливо картоплі та проса». У роки війни Трохим Денисович розробив методику посіву зернових культур прямо в стерню необробленого поля. Такий посів у той час, коли в науці і практиці панувала технологія обов’язкової глибокої оранки був сміливою новою технологією, відповідальність за яку взяв на себе Т.Лисенко. Метод посіву по «стерні» на сотні тисяч гектарів за словами Ф.Моргуна «давав мільйони тонн хліба для фронту й робітникам індустріальних центрів». Дискусія, щодо безплужного обробітку грунту перед сівбою точиться і до сьогодні. Потрібен час, щоб вчені – аграрники нарешті вирішили цю проблему. Ще один метод впроваджував Лисенко в сільське господарство – карбування рослин. Суть методу  полягав в обтинанні  пагонців в установлений період їх росту, що прискорював перехід рослин до плодоношення. У Таджикистані та Узбекистані карбування бавовни  використовується і до сьогодні. В країні також поширювалася розроблена Лисенком гніздова посадки рослин як основний метод боротьби з бур’яном.

       В повоєнні часи знову розгорілися нові дискусії щодо майбутнього генетики. Лунають вимоги вчених про експериментальної перевірки наукових концепцій Лисенка. Серпнева сесія ВАСГНІЛ 1948 року визнала лисенківські ідеї і надала їм пріоритет в розвитку сільськогосподарській науки. Після смерті Сталіна Лисенко починає ставати об’єктом  критики з боку своїх колишніх прихильників. У 1954 році в журналі «Комуніст» було зроблено закид Лисенкові про те, що у ВАСГНІЛ наука монополізована його прибічниками та що там ніколи не обговорювалися його теорії. Провідні науковці  не бажали жити під пресом, як вони вважали «застарілих концепцій». 11 жовтня 1955 року з’явився  « лист 300» направлений у ЦК партії з критикою діяльності Лисенка.  Критики вважали, що діяльність вченого «приносять незліченні втрати» наводячи як приклад роботи групи прихильників Лисенка по вегетативної гібридизації «переробці природи рослин і гніздовими посадками рослин». 1956 року його було зміщено з посади президента ВАСГНІЛ. 1961 року Лисенко повертається на посаду президента ВАСГНІЛ, але перебуває на ній тільки до 1962 року. (Рік звільнення Хрущова). 1965 року Лисенка було звільнено з посади директора інституту генетики АН СРСР. Президент АН СРСР М.Келдиш на річних загальних зборах АН 1 лютого 1965 року проголосив: «На розвитку біології великою мірою відбилося монопольне становище групи учених на чолі з академіком Т.Лисенком, що заперечувала цілу низку важливих напрямків біологічної науки…нав’язувалася необґрунтована концепція про вид і видоутворення…Осуджуючи монопольне становище, яке займав Т.Лисенко…ми не повинні огульно заперечувати все, що він зробив» (газ. «Правда» 4.02 1965 р.)  Після звільнення Лисенко продовжив свою діяльність на посаді директора експериментальної бази АН СРСР «Горки Ленінські» під Москвою. Йому заборонили переїхати до України. (Зрештою Москва поступала так з багатьма видатними українцями відриваючи їх від українського грунту). Помер Трохим Денисович 20 листопада 1976 року, похоронений на московському цвинтарі.

   Так хто ж такий Трохим Лисенко?  Академік Вернадський: «Вольова, неосвідчена, але талановита фігура…продовжувач дарвінізмо-мічурінської наукової методики – різко нападає на генетику, основ якої не знає». (Вікапедія).

  Англійський біолог Дж.Файф: «Теорія стадійного розвитку швидко набуває популярності, як корисний спосіб аналізу процесів розвитку рослин особливо застосований у селекції рослин. Цей важливий внесок у науку зробив би ім’я Лисенка відомим селекціонером та фізіологам усього світу, навіть якби він не створив нічого більше» (газ. ВП 1.02. 2007 р.)

  У Франції ліберально-консервативний Club de I Hor loge заснував «Премію Лисенка» яка з 1990 року вручається автору або особі, які своїми творами або діяльністю внесли зразковий внесок в дезінформування в галузі науки чи історії, використовуючи ідеологічні  методи і аргументи.

 1996 року історик науки Дм. Симмоне опублікував книгу про сто видатних вчених  XX  століття куди під номером 93 ввійшов радянський біолог Трохим Лисенко. (С.Миронин «Трохим Лисенко»).

    У 2012 році в Полтаві відбулася конференція за темою: «Уродженець Полтавщини Т.Д.Лисенко – геній чи злодій?», на якій вчені-біологи зі всієї України константували «останні дослідження науковців розкривають невідомі раніше реалії. З наукової точки зору, Лисенко – предтеча біопольових досліджень, що випередили час на півстоліття. Унікальні результати біопольової дії на рослини давали надію і М.Вавилову, і Й.Сталіну на швидке отримання великих урожаїв. Але тоді ще ніхто не знав, що нові властивості зерен унаслідок їхньої екстрасенсорної обробки не передаються у спадок «злаковому» потомству». Так хто ж Лисенко – геній чи злодій?.

                                                                                              А.Чернов.               Полтава.

ГУСКА «ПО-ПЕКІНСЬКИ»

                                             ГУСКА  «ПО-ПЕКІНСЬКИ»

        Легендарна фраза регіонала Чечетова «развели как котят» пригадалася мені під час перегляду телевізійного шоу  «Велика політика з Євгеном Кисильовим» 23 листопада 2012 року. Чинні і майбутні депутати Верховної Ради обговорювали перспективу роботи майбутнього парламенту, а також питання, чи був голодомор в Україні геноцидом українського народу? ( Нагадаємо, що  у 2006 році Верховна Рада України визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу). Ця передача проходила в ніч з 23 на 24 листопада, тобто напередодні Дня пам’яті про жертви голодомору. Депутати  від опозиції і мажоритарники жваво обговорювали перспективи роботи майбутнього парламенту, згадували історію парламентаризму  в часи незалежної України. Депутат від «Свободи» загрожував провладній більшості більш рішучими діями його фракції і тільки представник регіоналів скептично посміхався. Згодом цей депутат від більшості, якого давно підозрювали у віршорифмуванні, видав експромтом свою поезію, в якій висміював програму опозиціонерів. Євген Кисильов з відчутним задоволенням цю поезію озвучив. Все йшлося за сценарієм розробленим режисерами. Але були й несподівані моменти для гостей студії та глядачів: по-перше, гуски, які пройшлися церемоніальним маршем на початку програми, а також те, що оператори раз у раз звертали увагу глядачів на окремий стіл,  де два чоловіки поралися з жареною гускою та готовили бутерброди з червоною та чорною ікрою. До чого це ? - подумалося мені, та й ще напередодні Дня пам’яті жертвам  голодомору. Адже  саме в цей день президенти України вшанували померлих під час  Великого голодомору і поклали квіти у Національному музею «Меморіал пам’яті жертв голодомору в Україні». У ці дні біля меморіалу голодомору кияни і гості міста могли спробувати кусочки хліба з лободи і тирси та інші «продукти харчування», які  селяни споживали  в ті страшні роки. Задумка цієї «постановки» визначилася наприкінці телевізійного шоу.  Депутати так і не домовилися,  чи вважати голодомор в Україні  геноцидом, чи ні? Зате в кінці програми всі учасники дискусії  на запрошення ведучого дружно підняли келих  в пам'ять «убієнних людей під час голодомору» і закусили «уткою по-пекинськи» та бутербродами з червоною та чорною ікрою. Виявилося,  що гуску приготували кращі повари з Китаю, а Євген Кисильов точно знав, що депутати як від опозиції, так і провладні навіть в такий пам’ятний  день не відмовляться від чарки рисової горілки та гуски по-пекінськи.

   Що тут сказати: в черговий раз «розвели депутатов как котят». І тут вже відчувається більш професійна постанова. Чечетов може відпочивати.

                                                                                  Анатолій  Чернов     Полтава.

УКРАЇНСЬКИЙ ЦИЦЕРОН ( МИКОЛА ДМИТРОВИЧ ДМИТРІЄВ).

 Я ж весь вік свій, весь труд тобі  дав

 У незломнім завзяттю,-

І підеш ти в мандрівку століть
З мого Духа в печаттю.
Іван Франко (Мойсей)

                                     УКРАЇНСЬКИЙ  ЦИЦЕРОН

                          ( МИКОЛА  ДМИТРОВИЧ  ДМИТРІЄВ).

      В серпні 2007 року виконком Полтавської міської Ради прийняв рішення про встановлення меморіальної дошки видатному українському громадському діячеві, видавцю Миколі Андрійовичу Дмитрієву…Вона буде вмонтована у фасад будинку на майдані Конституції № 3.

  Дмитрієв Микола Андрійович народився у місті Харкові 10 квітня 1867 року, в сім’ї урядовця Андрія Степановича Дмитренка, який походив із селян Козачої Лопані на Харківщині. Батько мав вищу юридичну освіту, закінчив Харківський університет і майже  30 років служив по виборах мировим суддею у Харкові. Мати, Олександра Іллівна, походила з роду Григорія Квітки-Основ’яненка й теж здобула вищу освіту в Харківським інституті  Шляхетних панянок. Початкову освіту Микола здобув удома, а далі навчався в гімназії. В шкільні роки на нього великий вплив мав Олександр Олександрович Русов, відомий діяч старої Громади, статистик та етнограф. У родині Русових часто збирався гурток української молоді, де бував і Микола Дмитрієв. Після закінчення гімназії, Микола поступає до Харківського університету на юридичний факультет. Навчаючись в університеті, Микола Дмитрієв (так прізвище його в університеті було виправлено з Дмитренка), в літні канікули мандрував з товаришами по селах, вивчав життя  і побут, традиції українського селянства. Ще студентом він чітко усвідомив, що його покликання – служіння народові.

  У 1892 році по закінченню університетського курсу, Микола Дмитрієв відбував військову службу в Полтаві. Тут він потайки одружився з домашньою вчителькою Ганною Тимофіївною Теплицькою – дочкою кріпачки з Іваново-Вознесенська. За рік, звільнившись з війська, виїхав до Сум, де розпочалася його адвокатська кар’єра. Працює у цукрових магнатів Харитоненків. Та його весь час тягло до Полтави. І коли в серпні 1894 року Миколі Дмитрієву  запропонували місце секретаря «Полтавських губернських відомостей», він з радістю повертається до Полтави. До речі, до М.Дмитрієва , місце секретаря «Полтавських губернських ведомостей» займав Олександр Шліхтер – відомий в майбутньому державний і політичний діяч, історик. Згодом Микола Дмитрієв залишає роботу в газеті і займається адвокатською діяльністю. Його публічні виступи, як адвоката в судових процесах на захист бідних селян, пристрасні публіцистичні статті з актуальних проблем суспільного життя, зробили його популярним в Полтаві. Селяни називали його «своїм адвокатом», а  газети того часу писали «бувши присяжним повіреним, він давав широку, часто зовсім дармову поміч бідним людям…».  Відомий судовий процес в якому брав участь адвокат Дмитрієв – це справа братів Скитських, яких звинувачували у вбивстві секретаря Полтавської Духовної консисторії Комарова. Микола Дмитрієв багато зробив по організації захисту братів,  їздив до Москви і Петербургу, запрошував відомих адвокатів. Цей судовий процес тривав 3 роки з 1899 по 1901, брати Скитські були виправдані. Виступав Микола Дмитрієв, як адвокат по спадковості Олени Пчілки, у зв’язку смерті Єлизавети Іванівни Драгоманової. Виступав по  захисту Василя Горленка, в справі з лихварями ( до речі, цей процес програв, що на якийсь час загострились його стосунки з Горленком).

   В Полтаві Микола  Дмитрієв поступово стає помітним громадянським діячем, душею і організатором передової української інтелігенції. Навколо нього гуртувалися люди з демократичними і патріотичними переконаннями : Панас-Мирний, Г.Маркевич, В.Василенко, Л.Падалка та інші. Особливо дружні  взаємини склались у Дмитрієва з Панасом – Мирним. Квартира М.Дмитрієва стала осередком українського громадянства в Полтаві. Студент Полтавського Реального училища Юрій Коллард,  згадує: «Був я  у Дмитрієвих на зібрані старших членів українського громадянства, де познайомився з Панасом-Мирним, з Іваном Липою, який був тоді земським лікарем в с.Мачухах,  Сергієм Шелухіним, що приїхав з Одеси, Левом Падалкою та іншими старшими українцями…Дружина Дмитрієва Ганна також була свідомою українкою й їх оселя стала центром українства в Полтаві».

   У Полтаві Микола Андрійович був душею і ініціатором різних починань, влаштовував для полтавців виступи відомих діячів мистецтв: виступ хору Миколи Лисенка, гастролі труп М.Кропивницького, М.Садовського, брав найактивнішу участь в організації і проведення свята, пов’язаного з відкриттям пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві.

  Микола Лисенко, який  був одним із організаторів свята на честь відкриття пам’ятника І.Котляревському, в своєму листі до Григорія  Маркевича пише: «А з цим  нещасним надписом «Іван Котляревським» скільки довелося винести у боротьбі  Миколі Дмитрієву, (мова йдеться про намагання влади зробити надпис на пам’ятнику російською мовою). Олена Пчілка в своїй «Автобіографії» писала: «Великою справою гуртка Дмитрієва та його особисто – була організація  проведення свята Івана Котляревського в 1903 році. Гурток Дмитрієва хотів це свято зробити святом українським, громадським. І це вдалося, про що й свідчить історія».  Учасник свята Сергій Єфремов писав: «Мені переказали що ввечері (29.08.1903 р) буде нарада свідомих національних елементів, щодо тактики під час свят (відкриття пам’ ятника І.Котляревському)  В квартирі Дмитрієва зібралося 40 представників з усіх кутків України. Вирішували проблему української мови. Що робити? Були дві пропозиції – бойкувати свято, або надати йому український характер».

   Під час святкування  27 – 30 серпня в будинку Дмитрієва проживали Олена Пчілка з Лесею Українкою, Микола Лисенко з дочкою Галиною. Микола Лисенко на запрошення  Гр..Маркевича, під час перебування в Полтаві зупинитися у нього на квартирі пише: «27 серпня о 10-й годині буду в Полтаві, поїду до Дмитрієва, він мене запрошував раніше…У Дмитрієва буду зі своєю дочкою Галиною і моєю ученицею Щербаківською…» А в листі до М.Садовського вказує свою адресу перебування в Полтаві «Петровська площа, будинок М.А.Дмитрієва.»  5 вересня 1903 року композитор пише до Дмитрієв: «Вдячний вам за приют. Прошу вас найти чоловіка-писаря і переписати усі адреси і привітання, які були 30 серпня…» Безумовно, що під час святкування в будинку Дмитрієва бували Михайло Старицький з дочкою Марією, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Іван Стешенко та багато інших видатних українських діячів, письменників, музикантів.

   Ще  напередодні відкриття пам’ятника І.П.Котляревському у 1902 році, на сторінках полтавської преси, розгорнулася дискусія  навкруги спорудження будинку Полтавського губернського земства. Будинок будувався, за ухваленим земством, проектом архітектора Василя Кричевського, в оригінальному стилі, у якому б відбилися ознаки будівництва  українського народу. Микола Дмитрієв гаряче підтримав цю ідею. В своїй статті він писав: «Як заходжувалася Полтавське губернське земство робити для губернії дім, будинок, виникла думка збудувати його за стародавнім українським взірцем… Оздобити його хотіли так само українськими визирунками, орнаментами, яких уже чимало відомо нашим малярам, художникам… Може й у цьому будинку не все використане, що вже дав український народ….Але ж ця будівля, ця робота, яскраво виявила, скільки цікавого, ще не відомого, не розробленого і почасти забутого дав наш український народ гарного і в будівництві тоді, як він жив більш своїм національним життям…». Ідея його статті знайшла широкий відгук. ЇЇ палко підтримали Панас-Мирний, Григорій Ротмістров та інші полтавці. І боротьба завершилася перемогою. Навесні 1904 року розпочалося будівництво будинку земства за проектом В.Кричевського. Реакція шаленіла. Тож, зведений у 1903-1908 роках будинок Полтавського губернського земства став першим прикладом українського архітектурного стилю.

  У 1905-1906 роках на замовлення Миколи Дмитрієва, у селі Яреськи В.Кричевський спорудив будинок, в основу проекту автор поклав ідею народної хати. І це не випадково, адже замовник був прихильником українського архітектурного стилю. Будинок М.Дмитрієва в Яреськах – був один із шедеврів української народно - стильової архітектури В.Кричевського. Нажаль, будинок не зберігся.

  Микола Дмитрієв був серед тих, хто в умовах Російської імперії з її політичними репресіями і численними цензурними заборонами, виборював право українців на пресу й освіту рідною мовою. Під забороною перебувало «малоросійське наріччя». В силі лишався Указ від 18 травня 1876 року. Україна протестувала. Про мужність і стійку громадську позицію Дмитрієва, його авторитет серед свідомої української інтелігенції, свідчить  той  факт, що він був у числі українських діячів, що делегацією їздили до Петербурга з вимогою скасування ганебного указу про заборону української культури. Олена Пчілка, учасник цієї  делегації  згадує: «Ми виголосили  по черзі перед Вітте наші доповіді. М.Дмитрієв спеціально підніс справу з цензурними заборонами на українське слово.» На певні поступки царатові довелось піти, враховуючи піднесення революційної хвилі в країні..

  Повернувшись додому, Микола Андрійович поринув у роботу. В липні 1905 року на квартирі Дмитрієва, відбувся з ‘їзд представників українських громад на якому вирішувалося питання автономії України. У з’їзді   брали участь: від Києва-  Б.Гринченко, від Чернігова - І.Шраг, від Харкова - М.Міхновський, Одеси – С.Шелухін, Лубен – В.Шемет та інші, а також члени Полтавської громади. Тези доповіді про автономію України (текст якої був написаний Л.Падалкою), був направлений до Петербурга, на з’їзд недержавних народностей, який був схвалений. З’ їзд проходив 19-21 листопада 1905 року.  У 1905-1906 роках в Полтаві створюється  осередок Української Радикально-Демократичної Партії (УРДП) на чолі з Дмитрієвим,  зав. статистичним відділом губернського земства  Гр..Ротмістровим  та іншими. Члени партії організували «Селянську Спілку» і взяли участь у виборах  в Першу Державну Думу. Своїм політичним завданням УРДП поставила відстоювання автономії України.

  Крайовою організацією УРДП було вирішено видавати український друкований орган. Евген Чикаленко, один із засновників Київської газети «Рада», в своєму щоденнику пише: «на засіданні…було вирішено, що кияни будуть видавати щоденний друкований орган, а полтавчани щотижневик…». На початку листопада 1905 року Микола Дмитрієв скликає на своїй квартирі нараду, щоб обговорити цю проблему. В нараді беруть жваву участь Панас-Мирний,  Гр..Коваленко, Гр..Маркевич. Після кількох засідань було вирішено видавати щотижневий часопис під назвою «Рідний край». Відповідальними редакторами обрано М.Дмитрієва та Г.Коваленка, видавцем Г.Маркевича, літературним редактором Панаса-Мирного. Пророчими словами починалася програмова передовиця «Рідного краю», написана Панасом-Мирним: «Настав день, коли ми можемо озватися рідним словом до рідного краю, - той день, якого ми дожидалися в тяжкі часи, в тяжкі, довгі роки неволі і смутку…Тисячі і мільйони  людей уже встали боротися за вільність, і вже не оживе старий розвалений лад, не встане деспотизм…Годі спати, прокидайтесь усі, хто живий, в кого серце б’ється! Вставайте, вже сходить сонце правди і волі!». В цьому ж номері надруковано революційний вірш Панаса-Мирного «До сучасної Музи», в якому пролунав заклик до боротьби:

                         …

                                 …З слова живого скуй самопали

                                     Й з ними між люди іди.

                                     Бий ними, Музо, всяку неправду,

                                     Хто б не вчинив її – бий!...

  Саме у часопису  розкрився М.Дмитрієв, як блискучий публіцист. Він публікує чимало своїх гострих публіцистичних історично-мистецьких розвідок, бібліографічних заміток. Особливо хвилювали його питання культури і вплив її на формування національної свідомості. У журналі під псевдонімом Слобожанин», криптонімом М.Д., часто під повним ім’ям та прізвищем, він публікує ряд статей, присвячених проблемам національної освіти в Україні. ( «До вчителів»),  мистецькознавчі  («Кобзарі минулого й будущини»), літературознавчі.. Йому належать передовиці, через які були конфісковано ряд журналів. За глибоким переконанням М.Дмитрієва, часопис мав бути «щиро демократичним виданням, не збочувати на шлях шовінізму чи романтичного націоналізму». Публіцистичні виступи Дмитрієва були голосом, що кликав до соціального й національного визволення.

   Він зумів залучити до співробітництва багатьох українських письменників : І.Нечуй-Левицького, П.Капельгородського, історика Аркаса, Лесю Українку. В листі до Лесі Українки (1905р) Микола Дмитрієв пише: «В найближчим часі почне виходити в Полтаві часопис «Рідний край»…Просимо Вас, Добродійко, запомогти нам своєю працею…нам потрібні…статті публіцистичні і наукові, оповідання, вірші…» Леся Українка відгукнулася. На сторінках «Рідного краю» було опубліковано більше 2-х десятків її творів. Із середини 1905 року до роботи в редакції «Рідний край» долучається відома українська письменниця і громадська діячка Олена Пчілка. З 1906 року М.Дмитрієв випускає додаток до «Рідного краю» - «Молода Україна», де працює Олена Пчілка, для цього вона переїздить до Полтави. Коли ж в умовах реакції стало неможливим видавати в Полтаві «Рідний край», Дмитрієв передає його О.Пчілки, а сам зосередився  на проблемах народної школи, роботі з учителями, на діяльності видавництва «Український вчитель».

   За словами Панаса-Мирного, метою видавництва «Український учитель», було ширити знання поміж людьми, «розбуджуючи в них любов до рідної мови і засіваючи між ними хоч невеличкі зерна того добра, що подає людям всесвітній досвід – наука». За святий обов’язок вважав М.Дмитрієв «допомогти рідному слову піднятися… і коли по цій стежці піде молоде, нове покоління – слово залунає, розгориться і здивує всіх – я у цьому певен». І через століття мудрі слова палкого патріота не втратили своєї актуальності.

  20 листопада 1905 року в Полтаві проходив губернський з’їзд Союзу вчителів і діячів народної освіти. На з’їзді з доповіддю виступив Микола Дмитрієв, в якій охарактеризував сучасне становище школи,  «ненормальність становища навчальної справи на Полтавщині», підкреслив необхідність реформування школи в Україні. В резолюції з’їзду говорилося: «Для українського населення, на території України народна школа повинна бути українською, тобто викладання повинно бути рідною, українською мовою». Постанова з’їзду вимагала видавництво підручників українською мовою, організацію учительських курсів з української мови, літератури та історії України. Саме видавництво, «Український учитель», створене у 1906 році по ініціативі М.Дмитрієва, Панаса-Мирного, Г.Маркевича, протягом 1906-1908 роках видало 16 назв українськомовної літератури, в тому числі і підручники для українських шкіл. У 1906 році М.Дмитрієв разом з Панасом-Мирним засновує Спілку вчителів-українців і стає її першим Головою. Він також засновує  Товариство допомоги учням, при училищі 1-го розряду  Шевелевої.

  У 1907 році, в Києві було створено Загальна Безпартійна Українська  організація  (ЗБУО) на чолі  з Сергієм Єфремовим. Від Полтавської Громади в ЗБУО ввійшов М.Дмитрієв. Серед членів цієї організації були М.Лисенко, М.Кононенко, І.Стешенко, Е.Чикаленко та інші. Організація займалася видавничою справою, пропагандою української літератури, організацією ювілеїв українських діячів.

  В березні 1907 року Микола Дмитрієв один із організаторів Шевченківських свят в Полтаві. Син Дмитрієва – Юрій ( до речі,  хресник Панаса-Мирного) згадував: «В Шевченківський день, в домі батька було багато людей і бюст Шевченка, який стояв у кутку на великій підставці, переселявся на сцену театру, його прикрашали плахтами  і квітами, і він красувався до кінця свята»

   Яскраве життя Миколи Андрійовича Дмитрієва раптово обірвалося на 42-му році – 6 липня 1908 року. Він потонув у річці Псьол, поблизу села Яреськи, рятуючи сільську дівчину. Його трагічна смерть сколихнула всю Росію. Кажуть, того дня на відспівуванні біля Срітинській церкви зібралася майже вся Полтава.. «Рідний край» тоді писав: «Смерть шановного Миколи Андрійовича – се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників» У 1911 році київська газета «Рада» писала про Дмитрієва:  «таких людей не забувають, вони залишають в громадянстві світлий гарний слід». Панас-Мирний називав його «щирим громадянином своєї країни Все його життя було наповнено працею для української справи…Його жвава, ретельна натура жила вірою в кращу долю України, жила працею для неї».

   «Українським Цицероном» назвав його Карпенко-Карий, художник Сластьон згадував про нього, як про людину «що більшу частину проводила в подорожах по всяких українських справах»

  Поховали Миколу Андрійовича Дмитрієва на старому міському цвинтарі. За проектом В.Кричевського на могилі спорудили гранітний монумент у вигляді каплиці в українському стилі, з погруддям Дмитрієва.

  Пам’ять про Миколу Дмитрієва не згубилася в століттях. Відновлення в Полтавському Державному університеті видання під назвою «Рідний край» є даниною пам’яті про  видатного українського просвітителя. 19 серпня 2008 року на будинку де мешкав наш видатний земляк з 1894 по 1908 роки відкрито меморіальну дошку. Автор – художник Вадим Голобородов..

                                                            Анатолій Чернов

                                        Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

ЖИТТЯ ПРИСВЯЧЕНЕ ІМПРОВІЗАЦІЙНІЙ КОМПОЗИЦІЇ ШАПОВАЛЕНКО ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ

                       ЖИТТЯ ПРИСВЯЧЕНЕ ІМПРОВІЗАЦІЙНІЙ КОМПОЗИЦІЇ                                                                      

                             ШАПОВАЛЕНКО  ВОЛОДИМИР  ПАВЛОВИЧ

                                                                         

                                                                                                   

      Шаповаленко  Володимир Павлович український композитор, диригент, хормейстер народився 9 липня 1932 року в Полтаві у сім’ї вчителів. Батько Павло Петрович з родини духовенства, вчитель співів та хормейстер був керівником хорових гуртків, що вигравав численні конкурси.  Мати Олександра Максимівна  (Савченко), донька почесного громадянина міста Полтави працювала вчителькою початкових класів. Саме їй Володимир ще школярем написав пісню для дітей «Про нашу маму», яка стала популярною.

  Проживала сім’я в однокімнатній квартирі в будинку по вулиці Спаська № 9, в якій  на почесному місці стояв рояль. Відомий мистецтвознавець Тесленко пише, що у 20-30 роки 20-го століття в Полтаві поряд з хоровою капелою Ф.Попадича, ансамблем бандуристів В.Кабачка, жінхорансом В.Верховинця діяв з успіхом хор Павла Шаповаленка.

     Під час Другої світової війни родина Шаповаленків опинилася в окупованій Полтаві. Маленький Володимир щойно закінчив перший клас і продовжував навчання за програмою 2-го та 3-го класу з матір’ю. Одночасно вчився в музичній школі, за класом фортепіано у Н.Козенка та О.Шкляр.У повоєнний період квартира Шаповаленків стає центром культурного життя міста. Журналіст та актор  Ілля Гарін згадує:  «Тут збираються актори театру Дмитро Степовий, Павло Колесник, художній керівник і диригент хорової капели обласної філармонії Леонід Жарко та інші. Проводились музичні вечори в будинку постійно звучала музика та співи».  У такому оточенні виростав і виховувався  майбутній композитор.

     Після визволення Полтави Володимир вчиться у 20-тій залізничній школі і одночасно у дитячій музичній школі де музично-теоретичні дисципліни опановував у вихованця Петербурзької консерваторії О.Важеніна. Грав і на скрипці, співав у шкільному хорі, захоплювався театром і навіть брав участь в деяких виставах. За допомогою батька опанував диригування і по закінченню школи працював хормейстером у гуртках художньої самодіяльності, а згодом – у хорі Полтавського паровозоремонтного заводу.

 З 1948 по 1951 роках навчався  у школі робітничої молоді, працював позаштатним кореспондентом Полтавського обласного радіокомітету та концертмейстером хорового гуртка Полтавського технікуму м’ясо-молочної промисловості.

 У вільний час  пише пісні і музичні композиції. Його твори друкуються в збірці «Золотий наш урожаю», у газеті «Зоря Полтавщини», а згодом уже звучать на радіо. У свої 18 років молодий композитор написав біля 20-ти пісень.

  Участь у республіканському огляді молодих талантів  1951 року остаточно вирішила долю юнака. Відомий український композитор Лев Ревуцький який очолював журі схвально поставився до молодого музиканта і порадив йому продовжити  навчання в Київській консерваторії.

   У  консерваторії він навчається на композиторському факультеті.  Володимир Шаповаленко пише хорові твори  «Конвалія», «Елегія» на вірші О.Олеся, пісні тощо. Його вальс «Вальс кохання» написаний на вірші полтавського поета А.Пашка завоював популярність серед слухачів.

 З 1960 по 1967 роки Володимир Павлович працює музичним керівником літературних передач  Держрадіокомітету України, одночасно керівником ансамблю Київського палацу піонерів.  1967 року перейшов на посаду начальника музичного відділу Українського гастрольно-концертного об’єднання. Декілька років пробув у творчої відпустки і знову повернувся до редакції мовлення для дітей та юнацтва Держтелерадіо, де пропрацював до самої смерті. Як творча людина він кожну казку кожне оповідання наповнював найпоетичнішими музичними барвами. Композитор написав багато творів для дітей у різних жанрах: пісні, оперети, мюзикли, музику для телевізійних вистав, мультфільмів та вистав театру ляльок. Вносив в музику елементи естрадних жанрів. Найголовнішим засобом музичної виразності для нього є мелодія – яскрава, з чіткою структурою, така, що добре запам’ятовується. Свій мелодійний дар Володимир Шаповаленко розкриває й у симфонічних творах – «Увертюра», «Образ»..

Особливої популярності  здобула його оперета «Шлюб з пригодами» яка з успіхом йшла в багатьох містах України.  В доробку  композитора понад 400 творів переважна більшість яких – масова пісня, твори для дітей.

  У 2004 році  Полтавській музичній школі № 2, яка носить ім.’я Володимира Шаповаленка , виповнилося 40 років. На святкування  цієї дати до Полтави приїхав президент Національної телерадіокомпанії України Віктор Набруско, який сказав: «Це добре, що полтавці пам’ятають і шанують своїх земляків. Володимир Павлович Шаповаленко народився і виріс у цьому місті… Оскільки радіокомпанії він не чужий, ми беремо музичну школу № 2 під свій патронат». Віктор Набруско передав школі в подарунок твори В.Шаповаленка, «щоб на цій антології навчалися і зростали нові зірочки на небосхилі нашої культури».

 Газета «Полтавський вісник» писала: «На урочистостях були присутні й дружина та син Володимира Шаповаленка. Наталія Леонідівна подякувала полтавцям за добру пам’ять про чоловіка, вручила квіти директорові школи Валентину Єфремову за виконання пісні «На трояндах сніг», музику до якої написав чоловік і присвятив їй».

                                      Анатолій  Чернов

              Член Спілки екскурсоводів  Полтавщини.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

ДЕЯКІ РОЗДУМИ З НАГОДИ ВІДКРИТТЯ  ПАМЯТНОЇ ДОШКИ НА ЧЕСТЬ

                                ГЕНЕРАЛА ІВАНА ПАСКЕВИЧА.

         Уже не пам’ятаю хто сказав, що «холуйство – це остаточний, найбільш нікчемний результат комплексу провінційности, або комплекс провінційности у своїй крайності».  Ці слова прийшли мені на пам'ять коли знаходився на відкритті пам’ятної дошки присвяченій генералу Івану Паскевичу в Полтаві. Якось зненацька бувший міський голова Анатолій Кукоба, який панував містом понад десяти років, назвав Полтаву  духовною столицею України. Ця назва як не дивно прижилася. І в той же час саме за  ініціативою Кукоби була знищена каштанова алея насаджена у 1909 році, продані будівлі бувшого Кадетського корпусу та Художнього музею, які являли собою пам’ятками архітектури і охоронялися законом. Останнім витвіром цього заслуженого архітектора  стало будівництво дзвіниці Спаського храму, яка не відповідала історичним документам, архітектурний стиль якої не визначений і до сьогодні. Пізніше історики і архітектори Полтави зуміли довести місцевим можновладцям, що ця споруда не відповідала тому часу. Але порушити дзвіницю ніхто не наважився – вирішили поряд з нею побудувати нову.  І в Полтаві з’явилося чудо, яке достойне брати участь в українському конкурсі ініційованому Миколою Томенко – «сім чудес України». Та де ж ще в Україні ви побачите церкву з двома дзвіницями?

    17 травня 2012 року поряд зі Спаським храмом на будинку, який жодним чином не причетний до «історичної події», було відкрито пам’ятну дошку присвячу полтавцю генералу Івану Паскевичу. Той факт, що меморіальні дошки місцеві можновладці встановлюють там де їм зручніше проводити збори у Полтаві стало нормою. Прикладом цього може бути пам’ятна дошка присвячена Миколі Гоголю, яка встановлена на місці повітового училища в якому  письменник  на той час вже не навчався.

    Переказувати біографію Івана Паскевича -  царського опричника, ката Кавказу, Польщі та Угорщини, який судив декабристів та членів Кирило-Мефодіївське братства, подавляв селянські бунти у Смоленській губернії я не збираюся.  Для тих хто хоче більше пізнати  про «бешеннохраброго» графа Ереванським та князя Варшавським відсилаю до книги Ю.Погоди та В.Шестакова «Соткавший славу из побед», видану в Полтаві у 2007 році. Щоб читач оцінив зміст цього твору, наведу уривок з цієї книги, щодо оцінки авторів декабристського руху: «Их –  то  прийнято было преподносить глашатаями свободы…А в действительности они присвоили громадную по тем временам сумму в миллион рублей из полкових денег, развернули подрывную работу по свержению законной власти, подвели под. расстрельные статьи сотни невинних солдатских и офицерских душ. «Во глубине сибирских руд» и около них – на поселениях, стряхнув с себя дурман, которым их напитали в «тайных обществах»,  набравшиеся во Франции «вільнодумства» они к удивлению многих….превратились в полезных членов общества…Очень многие из них были впоследствии прощены, и сами стыдились потом содеянного ими в тот печальной памяти декабрьский день». Як кажуть – без коментаріїв.

    Автори цієї книги живуть і творять в Полтаві  - «духовній столиці України»! А де ж полтавська українська громада?. Пам’ятники Івану Мазепі та Симону Петлюри?  І взагалі, чи є Полтава українською? Чому зірвана  в місті меморіальна дошка присвячена письменнику Пилипу Капельгородському?  Зруйновані  останки помістя Симона Петлюри та будинок де розміщалася редакція першого україномовного журналу «Рідний край» в якому проживала його редактор Олена Пчілка . Залишається без уваги будинок де проживала родина Олександра та Софія Русови  у якому вперше Микола Міхновський проголосив «Маніфест самостійної України». Чому не маємо меморіальні дошки на будинках де проживали  композитор Микола Лисенко, український вчений Вадим Щербаківський, державний діяч ПавлоЧижевський, організатор кооперативного руху Михайло Токаревський, скульптор Михайло Гаврилко, історик Дмитро Дорошенко, письменники Леся Українка, Василь Стефаник та Мирослав Ірчан і багато інших святих місць нашої батьківщини?. Але ця проблема місцеву владу не турбує. А це означає, що полтавці скоро будуть свідками встановлення на пам’ятнику захисникам полтавської фортеці царського герба, а згодом треба чекати і відбудови каплиці в «пам'ять славного царствования в Боге почившого императора Олександра II», яка була зруйнована більшовиками у 1917 році.

 А може ми ще не українці, а просто хохли. Слушно про нас сказав полтавський поет Михайло Казидуб:

                              Ну що, хохли, натішилися правдою?

                              Надихалися волею? Гай –гай,

                              Єдине, чим можливо вам зарадити

                              Це – висловити співчуття і – край.

                                                                                Анатолій Чернов.