Полтавщина

понедельник, 23 января 2012 г.

МИКОЛА КОНСТЯНТИНОВИЧ ЗЕРОВ

Закоханий у вроду слів,

Усіх Венер єдину піну,

Ти чудодійно зрозумів

І мідних римлян і Тичину,

Прости, що я пишу на ти,

Як син гаїв і син традицій-

У дні боркі і суєти

Ти богопосланий патрицій

М.Рильський.

МИКОЛА КОНСТЯНТИНОВИЧ ЗЕРОВ.

Літературознавець, критик, поет, перекладач Микола Зеров народився 14 (26) квітня 1890 року у повітовому містечку Зіньків на Полтавщині , в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи. Мати – Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів

з - під Диканьки. Закінчивши Зіньківську школу (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), Микола Зеров з 1900 до 1903 року вчиться в Охтирській гімназії. У 1903 році батька призначають інспектором народних шкіл в Переяславі і родина Зерових переїздить до містечка Кролевця. Микола Зеров переводиться до Першої Київської гімназії, де вчиться до 1908 року. Відгомін подій, пов’язаних з відкриттям пам’ятника І.П.Котляревському та виступами селян, приводить 15-ти річного юнака Миколу Зерова у кролевецьку громаду, з якою він тісно спілкується, незважаючи на навчання у Київській гімназії. Саме вплив кролевецьких коренів зберіг Миколу Зерова для українства в умовах цілковитого зросійщення державних установ, освіти, церкви. Треба взяти до уваги, що Микола Зеров виховувався в російськомовній сім’ї і саме участь в кролевецькій громаді, спілкування з молоддю виробили у нього почуття патріотизму і любові до рідної мови.. Хоч у родини Зерових в ужитку була російська мова, але мати знала багато українських пісень, гарно їх співала. Зі служницею розмовляла українською мовою. Батько до українства свого старшого сина ставився терпимо.

Після закінчення гімназії у 1908 році, Микола Зеров стає студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Ще у гімназії, за Миколиною ініціативою, зароджується так зване «кролевецьке земляцтво», що перенесеться згодом до університету, як свого роду українська студентська громада. Товариш по університету П.Горецький, майбутній мовознавець, згадує: «В Києві ми вживали українську мову…на знак протесту проти пригнічення і подавлення царатом української культури та мови. Крім того, уже на перших курсах університетського навчання виробили такі погляди: немає безнаціональних народів, кожний народ у своєму поступі ставить собі прогресивні інтернаціональні завдання, але здійснює ці завдання в національних формах. Найважливішою ознакою нації є мова – засіб найширшого культурного розвитку».

. Ці роки виявилися дуже важливими для формування духовних уподобань Зерова, його зацікавлення українським письменством. Особливо його зацікавила творчість першого українського поета доби «межи двох революцій» О.Олеся. М.Зеров писав: «Пригадую свої перші враження від Олеся ( 1906 -1908 роки); як я вишукував його поезії по тодішніх декламаторах; як вражали вони мене свіжістю і безпосередністю, приємною відсутністю банально-цинічних фраз та учительського тону старших поетів».

В університеті Микола Зеров мав намір спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань, Зеров зайнявся українською історіографією і написав курсову роботу «Літопис Грабянки, як історичне джерело і літературна пам’ятка» Це була перша серйозна наукова робота Миколи Зерова..

У 1912 році М.Зеров почав друкуватися в українському педагогічному журналі для сім’ї і школи «Світло», а наступного року – писати рецензії для газети «Рада». Він постійно виступає з доповідями, бере участь в обговоренні політичних і літературних проблем. Коли на похованні Б.Гринченко треба було виголосити прощальне слово від студентства, це завдання Микола Зеров узяв на себе. У 1912 році Микола Зеров знайомиться з М.Коцюбинським, який проходив лікування в університетській клініці; зустріч ця лишила глибокий слід у свідомості молодого дослідника.

Життєлюбство, душевна відкритість, товариськість були органічно притаманні Миколі Зерову. Це засвідчують його «однокашники» по Першій Київській гімназії й по університету. Викликало симпатію вже його зовнішність. «Росту він був середнього, може, навіть нижчого, ніж середній; мав біляве волосся, ясні очі, широке обличчя, трохи піднятий ніс; рот його здавався дуже великим – може тому, що йому завжди хотілося сміятися»,- згадує гімназійний товариш. Що у зовнішності М.Зерова давалася взнаки і його вдача, підтверджує також колишній однокурсник: «18-літній білявий, невеликий на зріст і худорлявий юнак, завжди життєрадісний і усміхнений».

У травні 1914 року Микола Зеров блискуче захистив дипломну роботу, але залишитися в університеті не зміг – йому пригадали і численні публічні виступи, і конфлікт із професором П.Флоринським (деканом-шовиністом). М.Зеров їде вчителювати у Злато- польську гімназію, де викладає латинь та історію. Подеколи йому доводилося братися й за інші дисципліни. Молодший брат поета Павла Филиповича – Олександр згадує про неординарну постать молодого викладача гімназії, його виняткову пам’ять: «Одного разу на лекції з географії Росії в класі не було мапи. Микола Костьович, не довго думаючи, розграфив на дошці меридіани та паралелі північної частини Росії з усіма потрібними деталями». Що вже й казати про художні, особливо поетичні тексти, силу-силенну котрих він знав начебто з дня народження. Він охоче цитував на пам’ять українських і російських, французьких, німецьких та античних авторів, завжди природно підкріплює власну розповідь яскравими образно-емоційними образами. Читання вголос поетичних творів приносило велике задоволення і йому самому. «Під час «великої перерви», як тільки він з’являвся в коридорі,- згадував тодішній учень Зерова, - його оточував гурт гімназистів, яким він міг без кінця декламувати різні вірші і поеми».

І все ж життя в провінції було ніщо в порівнянні з бурхливим культурним життям Києва. Єдине, що згладжувало прикрість периферійного «небуття», - викладання латини, в яку Зеров був буквально закоханий. Викладаючи латинську мову, наполегливо перекладав римських поетів, із яких пізніше склалася «Антологія римської поезії» (1920 р)

Лише 1917 року йому вдається вирватися з провінційної задушливості, він переїздить до Києва, де мріяв реалізувати себе як особистість, як митця, як ученого. Микола Зеров одразу поринув у вир життя: учителював у Другій українській гімназії, викладав у Київському архітектурному інституті (Історія української культури), редагував журнал «Книгар», працював над власними творами. Він як секретар і член редакційного комітету друкованого органу бере участь в Першому і Другому Всеукраїнських учительських

з’їздах. Через кілька його виступів наскрізною лінією проходить турбота про поліпшення освітньої справи в Україні. З вересня 1917 року М.Зеров очолює секретаріат педагогічної Ради Другої Київської гімназії імені Кирило-Мефодієвського братства, а також викладає тут латинь.

Михайло Рудницький, який разом з Миколою Зеровим працював в Другій українській гімназії, в своєму романтичному нарису «Класичний урок» згадує М.Зерова, як організатора літературних вечорів, на яких проходили творчі дискусії, приносили свої твори для обміну думок. «Для того, щоб подихати атмосферою класичної старовини, дехто з нас, учителів, охоче відвідував уроки Зерова»,- пише М.Рудницький. Саме в цей час у Зерова прокидається науковець і літературний критик. Він активно виступає з рецензіями в журналі «Книгар» і одночасно – для себе і своїх друзів пише вірші, які щедро репрезентував своїм друзям і знайомим, але не маючи наміру їх публікувати. У вірші «Ріг Вернигори», написаного 1919 році, звучать патріотичні мотиви, надія на відродження свого народу, втілюючись в поетичний образ народного богатиря Мусія Вернигори, який прийде на допомогу гнобленому люду:

Зникнуть, зникнуть агаряне…

Вся потуга їх розстане,

Як весною тане сніг.

А над нашим краєм рідним

Задзвенить ключем побідним

Вернигори дивний ріг.

У ці роки Микола Зеров близько зійшовся з митцями та вченими, що гуртувалися навколо ректора Української Академії мистецтв Георгія Нарбута. Дух розкутої фантазії панував на зібраннях академії. Тут обговорювалися стан розвитку української літератури, малярства, графіки. Молода українська інтелігенція, розбуджена революцією готова була боротися за українську культуру і освіту.

13 лютого 1920 року Микола Зеров одружується з Софією Лободою – починається новий етап життя. Він серйозно думає про наукову працю. Того ж року виходять друком його книжки « Антологія римської поезії», «Нова українська поезія – примітні віхи тогочасного літературного життя».Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й донині інтерпретації античної спадщини. Наскільки Зеров був великий знавець і майстер у перекладах античної літератури, видно хоча би з того, що у 1938 році більшовицькі видавництва, видаючи антологію античної літератури не могли обійтися без перекладів Зерова, і деякі переклади ввійшли до цієї антології без згадки імені талановитого перекладача.

Рік 1920 виявився неврожайним. Київ потерпав від голоду, холоду і розрухи. Влітку М.Зеров тяжко перехворів на черевний тиф. В пошуках шматка хліба родина Зерових змушена була переїхати до містечка Баришівка. Саме тут, де він викладав літературу, історію та латинь в місцевій соціально-економічній школі, зійшлися шляхи майбутніх неокласиків – М.Зерова, П.Филиповича, О.Бургарда (Ю.Клен) та В.Петрова. Баришівський період життя М.Зерова триває з 20 жовтня 1920 до 15 вересня 1923 року, хоча він не поривав зв’язків з Києвом – був членом редколегії журналу « Голос друку».

Баришівські роки виявились досить плідними – всі поезії, вміщені в зеровській збірці. «Камена» (1924) написані тут. А ще створена низка сонетів та сатир-пародій, численні переклади і навіть кілька оповідань. Тираж «Камени» - 1000 примірників, в ній переважають переклади, але є й поезії оригінальні – одинадцять сонетів та вісім олександрійських віршів. Це була перша і єдина прижиттєва збірка. Саме в цій збірці, як поет, Микола Зеров дав нам неперевершені зразки сонету і олександрин, зокрема «Праосінь», що не безпідставно вважається за ліричний шедевр Зерова:

Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами;

Мов китиці калин, рожевієш устами,

Очима темними, мов вереснева ніч,

Округлістю тьмяних алябастрових пліч

Ти невідступно скрізь з моїми почуттями.

Проміння слів твоїх стоцвітними огнями,

Стожарами мені горять у далені.

Ти давню праосінь нагадуєш мені:

Широколанний степ, бліді свічада ставу,

Берегових грабів грезет і златоглави,

Повітря з синього і золотого скла

І благодатний дар останнього тепла…

Дослідник творчості поета Федір Кропив’янський писав: «Крім класичної досконалості в будові віршу, є артистичне використання багатства епітетів, поруч з найвишуканішими прикметниками, що їм немає рівних в українській літературі».

«Болотяна Лукроза», як жартома називав Баришівку Зеров (від латинського Iucrum – бариш), стала на той час «культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, сягало воно навіть до Києва»

У вересні 1923 року Микола Зеров дістає довгоочікуване запрошення на роботу професором української літератури до Київського інституту народної освіти, так називався тоді колишній університет. З 1 жовтня він починає свої лекції, про які згодом ходитимуть легенди. Одночасно Зеров – професор української літератури в Київському кооперативному технікумі, викладав також у Київському археологічному інституті, Інституті лінгвістичної освіти та інших учбових закладах. Український письменник Дмитро Чуб (Нитченко) писав: «Микола Зеров був неперевершений майстром у читанні лекцій…він вкладав у лекції всю свою душу. Проводив їх з піднесенням і, володіючи прекрасною мовою, залишав у кожного слухача «враження довершеності і незрівняної краси…». За любов до античної історії та літератури студенти любовно називали М.Зерова «Наш Юлій Цезар».Українська письменниці Докія Гуменна, яка вчилася у М.Зерова згадує: «На його лекціях в найбільшої аудиторії ІНО завжди було повнісінько: сходилися студенти з усіх факультетів. Він просто магічно зачаровував своїм майстернім викладом історії української літератури. Навіть про маловідомі, забуті постаті української літератури він оповідав із почуттям безмежної закоханості, розгортав їхні повнокровні характеристики, сипав цитатами – пам’ять у нього була феноменальна! –переплітав з дотепами, тонким гумором…Це було дійсно щастя почути красну мову Миколи Зерова».

У 1923 році відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим. Листи цього палкого прихильника «азіатського ренесансу», які збереглися засвідчують, яким плідним було спілкування двох поетів. Їх спільна праця була спрямована на згуртування мистецьких сил, на спрямування їх у русло конструктивної праці. Багаточисельні диспути, змагальність між «Новою громадою» і «Глобусом» положили початок відомої літературної дискусії 1925-1928 роках. Ця літературна дискусія виникла навколо гасла Зерова «до джерел», що перший, ще до дискусії, відкрито підніс це гасло орієнтації на Західну Європу, - тобто: «Геть, від Москви!». Він застерігав: «Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в її останніх вислідах, а і в її основах …

Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо її знати, щоб не залишитися назавжди провінціалами»..Євген Сверстюк писав про Миколу Зерова: «Літературну традицію від грецьких і римських класиків до корифеїв рідної літератури він вважав тією артерією, поза якою не можна уявити собі народження і життя нового». Миколу Зерова вважали провідником неокласичного напрямку в літературі. Автори цього напрямку твердили, що українська традиція середземноморська і європейська, південна, отже виросла на зразках Еллади, зовсім чужа півночі. Максим Рильський вважає, що термін «неокласики» було «прикладено випадково і умовно до невеличкої групи поетів і літературознавців…хоч і пишеться…ніби українські неокласики проголосили культ «чистого мистецтва», заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносив, - ні Зеров, ні Пилипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський…»..

Микола Зеров довго і вперто боронив свої погляди на українських письменників, на їхню творчість. Більше того він завзято бере в оборону Миколу Хвильового, який свого часу писав, що: «молоді, замало творів Леніна, нехай іде на виучку до Зерова». Порівнюючи творчість Маяковського і Дем’яна Бєдного з творчістю М.Хвильового Микола Зеров говорив на лекціях: «Творчість Маяковського та Дем’яна Бєдного має не мистецьке, а лише агітаційно - пропагандивне значення і розрахована виключно для естрадної декламації…». В той же час М.Зеров відкидав визначну роль І.П.Котляревського, як зачинателя нової української літератури, а його «Енеїду» вважав «забавкою дрібно маєткового українського шляхтича» (Б.Антоненко-Давидович).

, Як літературознавець Зеров був широко відомий своїми працями: «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929). Всі прислухалися до його голосу. Навіть найбільші вороги називали його «академічним авторитетом», що «провадить планову війну проти марксизму» (Ф.Якубовський).

Як провідний представник течії неокласицизму та академізму в літературі й літературознавстві Микола Зеров весь час був об’єктом офіційних атак і морального терору. З провокаційною метою його було виставлено стороною офіційного обвинувачення підсудних на процесі Спілки Визволення України в ролі «свідка-експерта», який мав подати судові фахову й ідейну критику літературної та літературознавчої творчості підсудних-літераторів. Але виступаючи на процесі, Зеров обмежився виключно до об’єктивної фахової критики і був притиснутий речниками офіційного обвинувачення вимогою сказати «так чи ні», на питання про шкідливий, з офіційного погляду влади, напрям творчості підсудних. Оскільки відповідь Зерова на цю вимогу була висловлена неясно й нерішуче, цей його виступ у ролі свідка мав фатальний для нього наслідок.

Безперечно, що і сміливий виступ в обороні М.Хвильового, багато разів засудженого партійною критикою і представниками окупаційного уряду поету не простять. Адже це був 1933 рік! Розгром української культури був уже в повному розпалі: щоночі зникали з приміщень цілі групи письменників, мистців, професорів, інженерів – їх забирав енкаведівський «чорний ворон».. Тож недивно, що цькування професора М.Зерова ще більше посилилось. Найбільшу активність у цьому виявляв колишній учень баришівської школи, доцент університету Петро Колесник. З журналом, виданим за редакцією М.Зерова за часів УНР, з портретом Симона Петлюри, комуністичний активіст Петро Колесник виступав на студентських зборах, і розмахуючи ним, закидав М.Зерову націоналізм, петлюрівщину, контрреволюцію. Цікаво що в своєму вірші Інкогніто, Микола Зеров передчував катастрофу і дав якнайточніший портрет «людини майбутнього» - сексота, зрадника. Лицедія:

Його стріваю я – і мало не щодня! –

В студентській постаті на темних коридорах,

В повазі лекторській і в круглих окулярах,

Де тиша темних книг, де збори й метушня

…

Ще вчора він слова точив мені медові,

І скільки приязні було в облесній мові!

Ти утиральничок скрашав поважну стать.

Він бачить наперед годину злої страти,

А руки прийдеться від крови обмивать,

Тож ліпше рушника напохваті держати.

Скоро М.Зерова звільняють з університету і він, рятуючись від репресій, виїжджає у 1934 році до Москви. Працює у видавництві «Академія», перекладає античних поетів, зокрема Горація. Але він сумує за Україною, йому сняться степові дороги, які ведуть на Полтавщину:

Я бачу їх. Заломами поволі

Вони сповзаються, за шляхом шлях,

В розлогих і закурених полях

Там, де стрункі шикуються тополі.

Крізь жовтий пил, що осідає долі,

В яру з явився черепичний дах

І димарями по сухих горбах

Полтава їжиться на виноколі.

Я знаю їх – мов спомин ранніх літ,

Мов Гоголя невитравлений слід,

Мов співи давнини повноголосні.

У балки пливучи з розмитих круч

В моїх ушах відрипуються й досі

Тягучі ритми опішнянських «куч».

В ніч із 27 на 28 квітня 1935 року він був заарештований під Москвою, на станції Пушкіно. 20 травня його відпровадили до Києва для слідства. Обвинувачення: керівництво контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року, без участі обвинуваченого й захисту, розглянув судову справу № 0019-1936. Миколі Зерову інкримінувалося керівництво українською націоналістичною організацією, і, згідно з тодішніми статтями Кримінального кодексу УРСР, трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією належного йому майна.

На початку червня 1936 року етап із засудженими прибув на Соловки. І як тут не згадати вірш , написаний Миколою Зеровим у 1933 році:

Суд і заслання…Мука самоти…

О, як у сяйві небо розкололось!

А тиша мертва і нема мети.

Враз бубонці: далеко рипнув полоз,

І крізь сніжок, здається, чути голос:

«Ще не покаявся? Не виправився ти?»

Хоча вірш був присвячений Чернишевському, але він як би передбачував свою долю при більшовицькій владі..

У короткі хвилини вільного часу Зеров повністю віддавався улюбленій справі – перекладу. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією «Енеїди» Вергілія (рукопис цього перекладу не знайдений)

Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та інших» була переглянута особливою «трійкою» УНКВС по Ленінградської області 9 жовтня 1937 року; М.Зеров, П.Филипович ,М.Вороний і Б.Пилипенко були засуджені до розстрілу. Усі вони полягли 3 листопада 1937 року.

Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року постанова особливої «трійки» була скасована і справа припинена «за відсутністю складу злочину». Микола Костянтинович Зеров реабілітований посмертно.

У 1966 році в світ вийшла книга М.Зерова «Вибране». Український поет Ф.Джеря у своєму вірші «Пам’яті М.Зерова « писав:

Роки йшли. Вийшла в Києві збірка:

«Вибрані твори Миколи Зерова»

З передмовою Рильського в ній.

І читати її так гірко –

В ній не згадано й словом,

Що Поета втоптали в гній,

У проклятій землі чужій…

Минуло багато часу, і до українського читача почали повертатися незаслужено забуті твори митців – жертв сталінського терору. Серед них була і творча спадщина людини, що стала символом справжнього національного відродження – Миколи Зерова.

Поет Євген Маланюк присвятив М.Зерову такі строки:

Ти не любив приблизних рим,

Суровий майстре, - тільки стислі.

Крізь грім доби, крізь хаос гри

Мінливих хвиль, ти бачив Рим

І все державну владу мислі.

І, може, добре, що твій день

Накрила ніч незупинима –

Підтята дисонансом рима

…А ранок? Ранок він гряде

Неспішним кроком пілігрима.

Анатолій Чернов

Голова Спілки екскурсоводів Полтавщини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

«Антологія української поезії. Українська радянська поезія», т.4, Київ, 1985 р.
Антологія поезії «Обірвані струни», Нью-Йорк 1955 р.
Брюховецький В. «Микола Зеров», Київ, 1990 р.
Дзюба І. «З криниці», Київ, 2006 р.
Заславський С. «Микола Зеров як особистість», ж. «Сучасність», № 7-8, 1997 р.
Зеров М. К. 1890-1937 «Книги і доля», Одеса, 2002 р.
Зеров М. «Хрестоматія української літератури», Нью – Йорк., 1997 р.
Зеров М. «Вибране», Київ, 1968 р.
Качуровський І «Окно в українську поезію», Мюнхен – Харків, 1997 р.
Кочур Г. «Микола Зеров – ім.’я прийдешнє не з приміток»,ж. «Нові дні» 1990 р.
Корогодський Р. «…На ім’я Микола Зеров», ж. «Сучасність» № 10, 2004 р.
Кошелівець І. «Микола Скрипник», Мюнхен, 1972 р.
Кравців Б. «Антологія української поезії», Лондон, 1957 р.
Кропив янський Т. «Микола Зеров», ж. «Визвольний шлях», № 7, 1958 р.
Курілова Л. «Зустріч з Миколою Зеровим. Спогади», ж. «Сучасність», № 10, 1987 р
Лавриненко Ю. «Розстріляне відродження. Спогади», Париж, 1959 р.
Маланюк Є. «Невичерпаність», Київ, 2001 р.
Маланюк Є. «Слово в роковини», зб. «Український інженер», Нью-Йорк, 1969 р.
Одарченко П. «Під знаком Зерова»,»Українська література», зб.статей. Київ, 1995 р
Петров В. «Українські культурні діячі УРСР 1020-1940. Жертви більшовицького

терору», Нью – Йорк, 1957 р.

Підгайний С. «Українська інтелігенція на Соловках», вид. «Прометей», 1947 р.
Полонська-Василенко Н. «Українська академія наук», Мюнхен, 1958 р.
Рильський М. «Микола Зеров – поет і перекладач», ж. «Молода Україна»,04,1975 р.
Ротач П. «Микола Зеров», «Колоски з літературної ниви», Полтава, 2007 р.
Рудницький М. «Непередбачені зустрічі», Львів, 1969 р.
«Розмова з Докією Гуменною», ж. «Сучасник», №11, 1984 р.
Сверстюк Є. «Про Миколу Зерова», «Вибране», вид. «Сучасність»,1979 р.
Сингаївський М. «Митець розкованої душі і глибинного розуму», газ. «Українське

слово», 14 лютого 2005 р.

Славутич Я. «Розстріляна муза», Детройт, 1955 р
Соловей Д. «Голгота України», Вінніпег, 1953 р.
Чуб Д. «Сучасники про Миколу Зерова», ж. «Нові дні», 1955 р..

суббота, 24 декабря 2011 г.

«ГЕТЬМАНША»

Графиня Є. Милорадович пожертвувала
будинок Полтавському реальному училищу
І.Павловський.(«Ієрархи…)

ЄЛИЗАВЕТА ІВАНІВНА МИЛОРАДОВИЧ.

Майже 150 років тому (1862) у французьській газеті «Independent Belde» з’явилася стаття, в якій йшлося про зібрання в Полтаві «за головуванням жінки, кажуть незвичайної; там будуть вимагати відокремлення Малоросії, на чолі якої буде гетьман, як в часи Мазепи». Мова йшла про Єлизавету Іванівну Милорадович – відому українську шляхтянку, меценатку, незмінного члена благодійних громад.
Єлизавета Іванівна була з роду Скоропадських і походила з лінії рідного брата Гетьмана Івана Скоропадського – генерального бунчужного Василя Скоропадського. Її батько Іван Михайлович Скоропадський був губернським маршалком полтавської губернії. Мати, Єлизавета Петрівна, була з роду Тарнавських, відомого фундатора Українського Національного музею в Чернігові.
Єлизавета Іванівна народилась 12 січня 1832 року в родовому маєткові свого батька- Тростянці, Прилуцького повіту на Полтавщині. Там, в цій чудовій старовинній садибі козацької старшини, провела своє дитинство і ранню молодість. У неї була сестра Наталя, що жила переважно за кордоном і брат Петро (родився 1834 р.), офіцер гвардії Кавалергардського полку, здобувши собі бойову славу в війнах на Кавказі. Він був одружений з Марією Андріївною з старинного козацького старшинського роду Миклашевських і мав троє дітей: старшого сина Михайла, що умер молодим, дочку Єлизавету і сина Павла Петровича, пізніше Гетьмана України.
В родинному маєтку Скоропадських зберігалась велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів. Єлизавета з дитячих років цікавилась минувшиною України, її культурою, захоплювалась українськими звичаями, побутом.
1856 році Єлизавета Іванівна вийшла заміж за Льва Григоровича Милорадовича, багатого дідича, що мав великі маєтки в Полтавщині, Чернігівщині і Катеринославщині. Його мати, Олександра Павлівна Кочубей, сестра відомого канцлера Катерини II-ої, дала синові блискучу освіту. Вин вчився в Ніжинським ліцеї, де товаришував з Гоголем. Дім Милорадовичів в Полтаві, де вони часто перебували, славився своєю гостинністю. Доброта і привітливість цього подружжя зробила його серед тодішнього полтавського громадянства дуже популярним. Полтавський маєток подружжя в освічених колах був осередком культури і мистецтва.
В кінці 50-х років родина Милорадовичів проживала літом в своїм маєтку в Нових Санжарах, а зимою завжди в Полтаві. Тут Єлизавета Іванівна познайомилася з гуртком українських патріотів, на чолі якого стояв Дмитро Пильчиков, колишній член Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом людей з цього гуртка в неї, як пише її біограф Олександр Кониський, «природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості». Вона пристала до української громади, до якої належали крім Пильчикова ще О.Кониський, В.Кулик, О.Стронин, В.Лобода та інші. Вона брала участь у всіх заходах громади і її дім був справжнім українським осередком в Полтаві. Ось що розповідає про її діяльність з тих часів автор допису до львівської «Правди». «Коштом Єлизавети Іванівни видано в Полтаві Граматику Золотова (перероблену Строніним) і Українські Прописи Кониського. Коли в «Основі» обізвався голос Костомарова про збирання коштів на видавання книжок за для народу – Єлизавета Іванівна внесла також туди чималу лепту. Багацько допомагала вона недільним школам, в першу чергу дівочим: одну дівочу школу в місті, другу мішану на передмісті Павленках і щоденну хлоп’ячу (вечірню), організовану Кониським і Томашевським – Єлизавета Іванівна удержувала власним коштом; сама ходила по школах, сама вчила дітей і найпаче любила після школи співати гуртом з школярами». Вона очолювала Загальну шкільну раду, організувала «Народну бібліотеку», власним коштом утримувала школу в селі Рибці. У планах, очолюваної Єлизаветою Милорадович шкільної Ради була також організація Товариства грамотності в Полтаві. Однак на надісланий Радою до Петербурга у жовтні 1861 року запит, міністр внутрішніх справ П.Валуєв відповів: « Місто Полтава має для освітніх потреб народу чоловічу і жіночу гімназії, повітове училище, дві недільні школи і дитячий притулок, а тому не потребує більше освітніх засобів для народу».
Полтавські громадківці поширювали твори Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка. В травні 1961 року вони, разом з ними і Єлизавета Милорадович, організували молебень по Шевченку і посадження Дуба Шевченка в саду Гуссона.
Професор О.Оглоблин писав: «Нащадок гетьмана Апостола й інших заслужених в історії України козацько-старшинських родів, активний член Полтавської Громади, велика українська патріотка, добрий знавець і щедрий меценат української культури, Є.І.Скоропадська-Милорадович користувалася глибокою пошаною сучасників, які називали її «Гетьманшею». Вона була свідомою українкою не лише «до глибини своєї кишені», але й до глибини своєї душі і серця».
Полтавська Громада на той час була однією із активніших організацій українського національного руху. Вплив її виходив далеко поза межі Полтавщини і розповсюджувався по всій Росії. Новітні дослідження стверджують активну роль лівобережно-українського (полтавського й чернігівського) дворянства в українському національно-політичному русі й зокрема в рамках Полтавської Громади. Єлизавета Милорадович, як українська діячка, не була одинока й у своєму родинному оточенні. Обидва небожі її чоловіка - Льва Григоровича Милорадовича були так чи інакше зв’язані з українським рухом. З них старший брат – майбутній граф Григорій (Грицько) Олександрович Милорадович (1839-1905), згодом генерал і сенатор, був відомим істориком Чернігівщини й чернігівського дворянства, фундатором Чернігівської Губернської Архівної Комісії. Молодший брат –Леонід Олександрович Милорадович (1841-1908) був секретарем російського посольства в Штутгарді (1862) й «находился в весьма близьких отношениях к Герцену», брав участь в його «Колоколе», де виступав на захист України. За це й зокрема «за сочуствие украинофильским идеям», він в 1863 році був «подчинен секретному надзору», який тривав до 1870 року. Ще один небіж чоловіка Є.Милорадович, син його сестри, Микола Андріянович Устимович (1832-1891), нащадок гетьманів П.Полуботька й Д.Апостола, хорольський дідич також належав до Полтавської Громади й знаходився під секретним доглядом поліції. То ж не дивно, що національно-просвітня діяльність Єлизавети Іванівни Милорадович зустрічала великі перешкоди з боку місцевої влади. Особисто вона зазнавала багато прикростей від губернатора Волкова і жандармського полковника Бєлова. Вони добилися того, що вже в 1862 році міністр Валуєв позакривав недільні школи ( в тих школах навчалися українською мовою). Скоро почалися арешти й висилки членів полтавської громади. Про це свідчать численні архівні матеріали 1860-х років і пізнішого часу. Отож, зрозуміло, чому Єлизавета Іванівна весь час була під суровим таємним доглядом російської поліції. Унаслідок цих репресій у розвитку культурного руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70-х років. Під впливом політичної реакції, значна частина українського панства позбулася свого українофільства. Та поміж окремих не чисельних представників дворянства (Г.Галаган, В.Тарнавський), котрі продовжували підтримувати національний рух 60-70 –х років, дослідники називають ім’я нашої землячки графині Єлизавети Іванівни Милорадович.
Єлизавета Іванівна була жінкою, як тоді казали, «емансипе» - без забобонів. І спосіб життя вела відповідний. Вона одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах в паризькому вбранні, курила, регулярно їздила за кордон – могла собі це дозволити. А от особисте життя не радувало. Сімнадцятирічною віддав її батько заміж за знатного і багатого Лева Милорадовича. Дуже скоро Єлизавета зрозуміла, що чоловіка вона не любить – вони були дуже несхожі і духовно далекими людьми. Після смерті дочки Єлизавета ще дужче віддалилася від чоловіка, і від сімейного життя. Вона покладала великі надії на старшого сина Григорія, але він не став її опорою, патріотом. 1879 року помирає Лев Григорович Милорадович. У неї залишився єдиний син Григорій, що служив в російській дипломатичній службі і був в 1885 році аташе при російському посольстві в Парижі. Єлизавета Іванівна продовжує активну культурно-освітню роботу.
В цей час в Полтаві засновується Філантропічне товариство, яке очолили Єлизавета Милорадович. Вона робить спробу заснувати місцеву незалежну газету. Перебуваючи під наглядом поліції, Єлизавета Іванівна постійно збуджувала своїми вчинками спокій полтавської громадкості. Розповідали, що, будучи проїздом в Австро-Угорщині, Єлизавета, не ховаючи своїх симпатій до національно-визвольного руху, демонстративно пила шампанське з борцями за незалежну Угорщину. А коли в Полтаві з’явилася чутка, що її викликали у 3-є відділення, де висікли за публікацію статті у Франції, Єлизавета Іванівна показувала фотографії, на яких було видно відповідні частини тіла, причому без слідів побоїв. Ні кому іншому, як Єлизаветі Милорадович, приписували плани відновлення гетьманства в Україні і відокремлення її від Росії. Дослідник Полтавської Громади Михайло Гніп наводить свідчення П.Потоцького. «В кінці 50-60 років в Полтаві були особи, які думали відновити гетьманство, а між ними Милорадовичка, теж ширила цю ідею. З цим вона зверталась листовно до генерала Єрмолова, щоб він прислав свій портрет. У Києві, в музеї Потоцького зберігався портрет генерал-губернатора з дарчим надписом Милорадовичам». Легенда говорить, що наче б то, вона готувала на гетьмана свого сина Григорія.
Репресії, які почались в Росії що до українського національного руху з 1863 року, примусили українських діячів звертати чим далі то все більшу увагу на Галичину, де існували вільніші умови політичного життя. На початку 70-х років повстала думка заложити у Львові спеціальне товариство, яке-б дбало за розвиток українського письменства і, володіючи власною друкарнею, давало-б змогу українським книжкам виходити в світ. Гроші на закупку такої друкарні -8000 рублів- дала Єлизавета Іванівна. Статут товариства склали за дорученням Є.Милорадович М.Драгоманов і Д.Пильчиков.
Так було заложено у Львові «Товариство імені Шевченка», яке поставило собі за мету: «вспомагати розвій малоруської словесності». 1892 році Товариство було зреформоване в «Наукове Товариство імені Шевченка» (НТШ).
Професор Д.Дорошенко у своїй статті «Фундаторка НТШ» з нагоди 50-річчя НТШ писав: «Доки Єлизавета Іванівна була живою, незручно було для неї, щоб уся наша Україна подала їй прилюдну подяку і перед цілим світом промовила спасибі за той вчинок, що доки світу сонця не зникає з пам’яті русинів по цілій українській землі…З зерна, посіяного щедрою рукою Єлизавети Іванівни, зросло наше Товариство, а з тим друкарня «Правда», «Діло», «Зоря», нарешті «Записки», чимало окремих книжок, і головна річ, з’явився той грунт, на якому росте і зростатиме далі наше питоме дерево науки і письменства». Полтавський краєзнавець Петро Ротач в свій час писав: «Причетність полтавців до створення славнозвісного шевченківського товариства наводить на думку про потребу утворення в Полтаві, де й зародилася колись ця ідея, філії Шевченківського товариств, надавши йому ім’я Єлизавети Милорадович. Таке відділення у вигляді Шевченківського кабінету могло б існувати при обласній науковій бібліотеці імені Котляревського…Цим би була відновлена історична справедливість».
1879 році в Гожулянському маєтку Милорадовичів виступали композитор Модест Мусорський та відома російська співачка Дарія Леонова. Єлизавета зачарувала гостей. Красива, з молодим обличчям при сивому волоссі, одночасно і велична і проста, вона зналась в мистецтві, вільно володіла грою на фортепіано, гарно співала. Мусорський залишив їй клавір пісні Парасі з опери «Сорочинський ярмарок» з написом: «Присвячується Єлизаветі Іванівні Милорадович – активній діячці організації Просвіта». Графиня у відповідь подарила композитору вишитий український рушник. Мусорський так атестував Єлизавету Іванівну: «Серйозно освічена, любляча. європейка до кінчиків нігтів і спокійна, витончена, розумниця». На гожулянській дачі та в міському будинку Єлизавети Іванівни бували корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, композитор М.Лисенко, а згодом актори М.Заньковецька, Карпенко-Карий, Г.Затиркевич-Карпинська та інші. Не даремно, М.Мусорський називав будинок Милорадовичів «центром мистецтв».
Останні роки життя Є.І.Милорадович займалася добродійництвом. Коли було скасовано кріпацтво вона подарувала кожному селянинові по десятині землі на душу. Добродійному товариству відписала свою садибу з будинком і значний капітал (садиба знаходилася на місці теперішньої середньої школи № 6). У 1879 році Єлизавета Милорадович дарує свій будинок на вулиці Кузнецькій Олександрівському Реальному училищу. На думку автора цієї розвідки, цей будинок зберігся і до сьогодні і знаходиться по вулиці Пушкіна № 52.
Єлизавета Іванівна померла 27 березня 1890 року від хвороби серця. Величавий похорон і процесія, що проводжала покійну до Хресто-Воздвиженського монастиря, засвідчили великий авторитет і шану, якими вона користувалася у населення міста і не тільки. Єлизавета Іванівна була похована поряд з чоловіком. В сумний період жорстокого погрому духовних цінностей. вчиненого комуністичним режимом, могили Милорадовичів були зрівняні з землею, а нагробки зникли. Згодом в приміському селі Новоселівка було випадково знайдено надмогильну дошку з ім’ям Єлизавети Милорадович. Тепер вона знову повернена до монастиря, але встановлена біля входу, бо могилу не знайдено.
На спомин і подяку своїй фундаторці Наукове Товариство імені Шевченка у Львові замовило великий портрет Єлизавети Іванівни Милорадович, і цей портрет, поруч з портретами інших фундаторів та добродіїв Товариства: Д.Пильчикова, О.Кониського й М.Жученка, прикрашають собою урочисту залу цього товариства. На жаль, в Полтаві Єлизавета Милорадович, як і інші українські патріоти все ще не одержали при наймі вдячної пам’яті і вшанування їхньої доброчинної діяльності на благо свого народу.

Анатолій Чернов
Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

пятница, 23 декабря 2011 г.

ВАСИЛЬ КРИЧЕВСЬКИЙ, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО, ПАВЛО НЕЧЕСА

(Сторінки життя)

Після революції 1917 року Полтавське губернське земство, члени якого були головним чином поміщики з досить великим земельним цензом, було переобране. Були обрані члени земства на більш демократичній основі, без огляду на земельний ценз. Головою губернського земства став український соціал-демократ, кооператор М.Токаревський, який розпочав реформування всіх земських інституцій і в тому числі Миргородської мистецько-промислової школи. В свій час ця школа була заснована для підготовки учителів мистецького промислу на Полтавщині. Губернське земство вирішило на базі мистецько-промислової школи утворити Керамічний інститут. З складу викладачів школи було утворено «Об’єднанний комітет по реформи школи» і направлено клопотання в Міністерство народної освіти. Але міністерство царської Росії не згодилося. Вирішили відкрити середню технічно-керамічну школу з 4-х річним навчанням.

Після проголошення УНР, міністерство освіти, за участю Київської Академії Мистецтв, виробило статут художньо-промислового інституту. Згідно статуту, інститут повинен був готувати спеціалістів з українського народного мистецтва - це був середній професійний навчальний заклад, з 4-х річним навчанням, який був підпорядкований Полтавському губернському земству.

Директором цього навчального закладу вирішено було запросити Василя Григоровича Кричевського. З цією місією до Києва виїхав голова Губернського земства Михайло .Токаревський.

В.Г.Кричевського добре знали на Полтавщині, як одного з визначних митців України. Під час будівництва земського будинку, він часто робив екскурсії в керамічні пункти губернії для праці і дослідів в художній кераміці й студіював у Київському музеї «Зразки народного мистецтва». Кращої кандидатури на місце директор Керамічного інституту годі було й шукати.

Але в цей час В.Г.Кричевський був задіяний в комісії по справах заснування Академії Мистецтв у Києві і, як один із найбільш діяльних її членів не міг кинути тільки що розпочату справу.

На початку 1918 року більшовицькі війська розбили з гармат і спалили будинок М.Грушевського, в якому жив тоді професор В.Кричевський. Пожежею знищені всі його картини, архітектурні проекти, етнографічні зарисовки, а також і музей творів народного мистецтва, що його він зібрав і заповів м.Харкову. Після знищення будинку і всіх матеріалів, Кричевський довго ще не міг узятися за палітру і пензель, переживаючи таку безмірну втрату наслідків своєї праці, які були досягнуті за його життя. Аж до 1923 року він присвячував себе виключно педагогічній діяльності.

Жити родині Кричевського було ніде і він з сім’єю тимчасово проживав у приміщенні Київського музею. В той час у Академії Мистецтв почалися сварки між Бойчуком і Мурашком. Атмосфера стала нестерпною і Василь Григорович почав думати про Миргород.

У 1918 року в Полтаві повним ходом йшла реорганізація закладів освіти: відкривались українські школи, гімназії, почали діяти народні університети, було відкрито історико-філологічний факультет Харківського університету. Михайло Токаревський знову їде в Київ до В.Г.Кричевського з пропозицією зайняти місце директора Миргородської школи. Тепер Кричевський згодився на це й на початку осені 1918 року був уже в Миргороді.

Цікаво, що Василь Григорович згодився стати директором тільки при умові, що з нього будуть зняті всякі адміністративні обов’язки. М.Токаревський згодився на це й зробив адміністратором інспектора Зеленьова, який тепер розпоряджався і господарством школи, і грішми, і всією школою – як інспектор і як директор. Ще літом, В.Кричевський їздив до Полтави і Миргороду на наради з управами земства про реорганізацію школи й перетворення її в інститут. Школу було реорганізовано, і із старих викладачів у ній залишився Сластьон і майстри керамісти, які були добрими спеціалістами. З Києва Василь Григорович взяв в школу три викладача.

Праця в інституті в умовах більшовицької влади –це постійна боротьба за українське мистецтво і його принципи . Приходилося боронитися від відвертих нападів, як з боку москалів, так і, ще більше, з боку своїх москвофілів, від таємних підлих інтриг, провокацій, доносів. В.Щербаківському один із учнів інституту розповідав: «Як був тільки призначений директором школи Василь Григорович, то старий директор і його прихильники, з бувших учителів школи, порадили нам, учням , бойкотувати нового директора й не ходити на його і нових учителів виклади.».

Василь Кричевський пробув у Миргороді від початку вересня 1918 року до половини липня 1919 року й за цей час життя його було декілька разів під загрозою. Перша загроза була ще за німців, тоді коли в Києві стався перший заколот проти гетьмана і німців. Тоді українські повстанці зайняли приміщення інституту і це в умовах німецької окупації, загрожувало життю як директора так і викладачам. Взимку 1919 року за доносом україножера - соборного протоієрея, Чека арештувало В.Г.Кричевського й посадило його в камеру смертників. Тоді до ЧК пішло кілька делегацій від студентів, які вимагали від неї звільнення Кричевського й навіть загрожували страйком. ЧК досить дивувалася тим вимогам і загрозам, але Василя Григоровича звільнили. На початку березня 1919 року в Миргороді було вбито начальника ЧК й ще кількох чекістів. Тоді один член виконкому матрос, Павло Нечеса, зробив на В.Кричевського донос і його хворого було заарештовано, ніби як «заложника» . Причиною було те, що Василь Григорович не давав інститутського залу для комуністичних зборів, мітингів та інших забавок. Це було перше неприємне знайомство В.Кричевського з П.Нечесом. Інститут вислав до виконкому депутацію від учителів, студентів і канцелярії з вимогою випустити директора. Вранці В.Кричевського з дружиною було звільнено і як виявилось вчасно. Бо в цей день з Полтави приїхала карна експедиція і багатьох ув’язнених розстріляли. Пізніше Павло Нечес признався письменнику Ю.Яновському, що він домагався розстрілу В.Кричевського.

Василь Кричевський, якому доводилося боротися не тільки за інститут і свою працю, але й за співробітників та студентів, мусив вести невпинну і вперту боротьбу за існування інституту, а переконавшись у тім, що боротьбу приходиться вести не тільки з окремими безчесними людьми, але з цілою системою, на яку вони опираються, він не витримав і покинув Миргород. Повернувшись до Києва, продовжив викладацьку діяльність в Академії мистецтв.

. В 1925 році дирекція кінофабрики Всеукраїнського фото- кіноуправління (ВУФКУ) в Одесі, запропонувало Кричевському місце архітектора-декоратора й наукового консультанта. На той час це було найбільше кінопідприємство в СРСР і фактично єдине в Україні, бо Ялтинська кінофабрика давала відносно невелику продукцію, а нова Київська- почала працювати щойно з 1929 року. В Одеській кіностудії працював гурт досвідчених режисерів: Микола Охлопков, Петро Чардинін та інші – всі росіяни. Вони не уникали української тематики і не були українофобами, вони були просто заробітчани і брали до виробництва сценарії, за які їм платили. На кіностудії були вже й українські актори М.Заньковецька, А.Бучма, М.Надемський. Таким чином можна сказати, що в тій специфічній для Одеси українсько-російсько-космополітичній атмосфері, український дух поволі, але впевнено здобував свої позиції на кінофабриці, але українського кіна ще не було. Воно чекало на прихід В.Кричевського та О.Довженка.

Василь Кричевський мав певний досвід як художник-декоратор, працюючи у 1906-1908 роках в Києві у театрі М.Садовського. Він був першим професійним театральним художником. В.Кричевський оформляв п’єси: «Степовий гість», «Продана наречена», «Тарас Бульба» та інші. Відомий український мистецтвознавець Д.Антонович висловився про ці праці Кричевського, зацитувавши слова поета Анрієра: «Перед вами великий декоратор, дайте йому цілі стіни». В тих нових творах Кричевського звертала на себе увагу оригінальність, яка була основана на синтетичному відчуванні форми, риса, яку цей мистець засвоїв собі ще при будівництві будинку Полтавського земства.

В Одесі Василя Григоровича чекала несподівана зустріч з Павлом Нечесом, який на той час працював директором одеської кінофабрики. Так це той самий чекіст, який хотів розстріляти в Миргороді В.Кричевського, але йому не дозволили, як він сам про це зізнався. По словам В.Щербаківського: «Тепер він (Нечеса) хотів інакше знищити Василя Григоровича, тобто, перетяживши його роботою. Крім прямих обов’язків архітектора-декоратора й наукового консультанта, на які Кричевський був запрошений, накинув йому ще завідування й відповідальність за виробництво всіх костюмерних та мебльових майстерень»

Павло Нечеса – дивний виплід більшовицької системи, яких призначають на відповідальні засади зважаючи на революційні заслуги і на партійний квиток. Павло Нечеса, народився у 1893 році в Миргороді.. «У минулому матрос і червоний вояка, учасник штурму Зимового палацу, «людина малограмотна, ледве міг писати, а як щось і надряпав, то й сам не міг прочитати»,- був на відповідальних посадах у ВУФКУ, а на час появи В.Кричевського – директором кінофабрики. « Проте всі, що його знали, твердять, ніби він був добрий адміністратор, а в справах, яких не тямив, покладався на головного редактора кінофабрики Ю.Яновського», - писав український історик І.Кошевець..

Український письменник А.Височенко згадує призвище П.Нечеси в своїй книзі «СРСР без маски». В 20-х роках в більшовицькій Росії була модною «метеликова теорія вільного кохання»,( автор Коллонтай), яка була прийнята не лише до відома, а й до керування,. принаймі, додержуватися її вважалося ознакою доброго тону. Автор книги пише: «В моїй присутності проходив чистку партії директор української кіно-фільмової організації Нечеса. У нього все виходило гаразд: старий комуніст, непорушно додержується генеральної лінії ЦК, безмежно відданий Леніну й Сталіну. І все ж заяв на нього подано безліч. І все від покривджених ним жінок. Голова комісії по чистці поставив йому цілком просте питання:

-Скільки раз ви були одружені?

Нечеса зам’явся, а тоді щиро визнав:

- З пам’яті сказати дуже тяжко, можу помилитися…Витяг записника й почав по ньому читати. Вийшла страшна кількість. Йому запропонували так само доповісти про своїх дітей. Тут Нечеса заперечливо хитнув головою, рішуче промовив:

- -Скільки їх, їхні імена, що з ними є, цього вже вам ніхто не скаже!»

У своїх спогадах відомий кінорежисер Каплер, який в той час працював на Одеській кіностудії згадує цього колишнього моряка, а згодом директора кіностудії з гумором: «Це був тодішній принцип – головне,. щоб людина була віддана партії, а кожного ремесла можна навчитися…» «Спочатку, - пише Каплер, - персонал студії був стероризований завзятим моряком. Його мальовнича поява і криклива мова не подобалася інтелектуалам і псевдоінтелектуалам . А таких «псевдо» було більше.». Мистецтвознавець Софія Наумович розповідає про такий епізод, що стався на кіностудії. «Одного разу, під час перегляду якогось фільму, в якому виступали барони, Нечеса сказав режисерові: «Я, брате, ніколи не бачив баронів спереду, бачив тільки ззаду, як вони втікали від нас. Але скажу тобі: твої аристократи ні до кого не подібні, навіть до своїх задів...»

Павло Нечеса сприяв становленню І.Кавалерідзе як режисера кіно. Іван Кавалерідзе написав сценарій з історії гайдамаччини і відніс його на Одеську кіностудію. Журналіст Петро Несторенко далі пише: «Директор кіностудії, кремезний моряк Нечеса, запропонував йому самому бути режисером картини.

- Але…Я не режисер…Я скульптор…Провалю картину!

- І біс із нею, сказав Нечеса – Не буде картини, зате буде режисер!

Буває ж так: як у воду глянув! Помилився лише щодо того, що фільму не буде. Картина з’явилася. Та ще й яка! Називалася вона «Злива» і охоплювала двохсотлітній період історії України».

Згодом на кіностудії зрозуміли, що Павло Нечеса був людиною інтелігентною, тонкою, мав почуття гумору, смаку і здорового глузду. Він навів порядок в студії, взяв у свої руки чужеземних операторів, які були добре оплачені, але не хотіли ділитися знаннями з учнями. Саме він запросив на студію з Харкова О.Довженка для «посилення творчого складу групи, яка працювала над фільмом «Вася – реформатор» О.Довженко згадує: «…Таким чином на тридцять другому році життя мені довелося знову починати життя і навчання по-новому: ні актором, ні режисером театральним я до того часу не був, в кіно ходив не часто, з артистами не знався і теоретично з усім складним комплексом мистецтва кіна знайомий не був….Фабрика була досить солідна, та культурний рівень її був низький і фільми не визначалися високою якістю».

. Павло .Нечеса допомогав своїми порадами і авторитетом усім, хто на це заслуговував, в тому числі і О.Довженкові. Фільм «Вася-реформатор» так як і фільм по сценарію О.Довженко «Ягідок кохання» не мали успіху. То ж якщо вірити легенді, Павло Нечеса викликав усіх учасників знімальної групи « Ягідок кохання» і виголосив, звертаючись до Довженка, таку промову: «Сашку! Не вмієш ти писати сценарій, так і не берися не за своє діло. Тебе треба б було вигнати з кіна, та жалко – ти все ж таки здібна людина. Ось тобі сценарій М.Заца та Б.Шаранського « Сумка дипкур’єра.» Зробиш добрий фільм за цим сценарієм – твоє щастя, не зробиш, - тоді вже вибачай, хоч ти і друг мені, а вижену».

На цей раз Довженко довір’я Нечеси виправдав, бо фільм «Сумка дипкур’єра», як на той час, мав не аби який успіх.

Та найбільшого успіху О.Довженко набув, коли почав знімати фільми на українську тематику. Він був великим патріотом України і зафіксував у своїх фільмах усю поезію рідної країни, її незрівняні краєвиди і її народ, селянські типи, хати селян, подвір’я і цілі села, неосяжні ниви, - все, що приваблювало його око. І в цьому йому допомогав мистецький керівник і консультант Василь Кричевський. Це Василь Григорович увів Довженка в коло українських науковців – музейних діячів: археологів, етнографів та істориків. О.Довженко їздив з В.Кричевським до Краєзнавчого музею в Полтаву, де познайомився із збірками музею і зустрівся з професором –археологом М.Я.Рудинським, який в цей час проводив археологічні розкопки в селі Яреськах. В.Кричевський давно знав це село і любив його за надзвичайну поетичну мальовничість, і багато разів малював його краєвиди. До того ж селяни в Яреськах зберегли в ті часи, ще чисту, незіпсовану мову, давні архаїчні звичаї і старий спосіб життя, і їхні етнографічні типи також були типові, чисто-українські. Довженко відразу полюбив це село настільки, що кілька картин знімав саме тут. І першим фільмом, який було знято в Яреськах був фільм «Звенигора». Сценарій для цього фільму написали Йогансон і Юртик, але як писав О.Довженко: «Я переробив його на 90 %». Преса відмічала небувалий успіх фільму: «І ось цей новоприбулий «анальфабет» у кіновому мистецтві випустив перший фільм, який поставив український фільм нарівні найкращих фільмів в СРСР …Довженків фільм «Звенигора» викликав ефект «вибуху бомби».

Цей успіх фільму безперечно поділяє з режисером і науковий консультант В.Кричевський. Мистецтвознавець Г.Радіонов так оцінює роль В.Кричевського в кіномистецтві: «В цій галузі найяскравіше видно, що в основі великого знання В.Кричевського на полі українського фольклору, всієї народної творчості, лежить велике знання етнографії й археології України. Мистець, обдарований історичним почуттям, поновлює на екрані епоху в повній її різнорідності. Архітектура, костюм, речі домашнього вжитку, засоби виробництва, весь народний побут і навіть пейзаж виступають перед глядачем у всій історичній правдивості… Все це дало можливість впоратися з оформленням складного історичного фільму «Звенигора», в якому наводиться ряд історичних епізодів боротьби українського народу з внутрішніми й іноземними ворогами»

У 20-х роках В.Г.Кричевський став основоположником українського кіно-декоративного мистецтва. Він був першим, хто навчив українську кінематографію основ українознавства, по-мистецьки оформивши понад десять фільмів. Від червня 1925 року до жовтня 1927 року В.Кричевський керував мистецькою та історичною частиною фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється та інших.. В жовтні 1935 по вересень 1936 роках він оформляв на тій же Одеській кіностудії фільм «Назар Стодоля», а в 1937 році під його проводом постав перший в Україні кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок».

Цікаво, що мистецьким консультантом найславетнішого фільму О.Довженка «Земля», який знімався в селі Яреськи у 1929 роц,і був син Василя Григоровича Кричевського, Василь Кричевський-молодший; він раніше вчився у свого батька в Українській державній Академії Мистецтв, а потім став працювати в кіно, користуючись порадами батька.

По різному скінчився життєвий шлях трьох героїв цієї розвідки:

Василь Григорович Кричевський помер 1952 року і був похований в далекій Венесуелі. Перебуваючи в квітні 1957 року в Венесуелі , Митрополит Мстислав з трудом знайшов могилу великого сина України в старій, занедбаній частині цвинтаря. Згодом тлінні останки Василя Григоровича Кричевського і його дружини Євгенії Михайлівни було перенесено до українського пантеону на еміграції – цвинтаря Церкви-Пам’ятника в С.Бавн-Бруку, Нью-Джерсі.

Олександр Довженко також помер далеко від своєї улюбленої України, в Москві, фактично в засланні, бо його тримали там, не дозволяючи вернутись на рідну землю, щоб там скінчити своє життя. В листопаді 1945 року він писав у своєму щоденнику: «…Я помру в Москві так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь під Дніпром на горі».

Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 року. Тіло його разом з серцем, поховали в Москві, на цвинтарі Новодівичого монастиря і на могилі поставили мармурове погруддя людини з сердитим обличчям, мало подібним до справжнього Довженка, яким його знали і пам’ятали.

Павло Нечеса прожив довге і сповнене пригод життя. З 1927 року він очолює Київську кінофабрику. За його сприянням при кінофабриці були відкриті режисерські лабораторії О.Довженка та І.Кавалерідзе, розпочала роботу Акторська школа (АШККФ). У 1937 році Павло Нечеса був заарештований за звинувачення в троцькізмі. 1968 році український публіцист Софія Наумович писала: « Людина, яка дала Довженкові нагоду спробувати розгорнути свої крила в кінопродукції, живе до сьогодні. Має 75 років і належить до синьйорів українського кіно. Це Павло Нечеса». Дата смерті Павла Федоровича Нечеси автору статті невідома.

Анатолій Чернов

Член спілки екскурсоводів Полтавщини.

понедельник, 23 января 2012 г.