ПОЛТАВСЬКІ АДРЕСА БІЛИНСЬКИХ

                             ПОЛТАВСЬКІ  АДРЕСА  БІЛИНСЬКИХ.

    Ім’я  Михайла Білинського  пов’язане з зародженням морського флоту Української Народної Республіки. За версією дослідника біографії М.Білинського, Володимира Коротенко, (документальним підтвердженням якої є лише виданий 1898 року  «Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии» та, частково, послужний список офіцера флоту, де вказано «из потомственних дворян Полтавской губернии», Михайло Білинський походить зі старого священицько - дворянського роду, представники якого протягом століть служили в церквах Полтавської єпархії. Його батьком був священик  Архістратиго-Михайлівської церкви містечка Драбова Золотоніського повіту Полтавської губернії -  Іван Іосанович  Білинський. У батька було два брати: Василь та Олександр.

  Василь Іосанович, 1857 року народження, навчався в Полтавській духовній семінарії, вчителював в Золотоніському повіті, 1882 році працював регістратором поліцейської управи, 1903 році – становий пристав в Опішні. Після його смерті дружина з сином Сергієм переїздить до Полтави і проживає  в будинку по вулиці Дворянська № 29, а з 1943 року з сином та його дружиною в будинку Петлюри Марії Андріанівни по вулиці Стрітенська (Комсомольська) № 62/54.

  . Олександр Іосанович, після закінчення Полтавської духовної семінарії служив священиком  Іоанна  Многостраждального церкви села Середняки Гадяцького повіту.

  Леонід  Олександрович Білинський – син Олександра Іоановича, 1869 року народження, закінчив Роменське духовне училище, потім навчався в Полтавській духовній семінарії. 1911 рік – поліцейський надзиратель у Миргороді. Був одружений на Єфименко Тетяні Констянтинівні. Відомо, що у 1929 році Леонід Олександрович значився у списках позбавлених виборних прав по Роменському округу. (На той час це було суровим покаранням – людина  полишалася  всіх громадянський прав: позбавлений права на проживання, медичного обслуговування, продовольчої картки , а головне такі особи підлягали висилки). Після смерті чоловіка , дружина переїздить до Полтави і проживає по адресу Всесвятська (Чапаєва) вулиця

 № 25/14.

  Взагалі, складений В.Коротенко родовід Білинських, нараховує близько 60 прямих нащадків священика Якима Васильовича Білинського, який народився близько 1733 року і мешкав у селі Нехайки Пирятинського повіту. Більшість із них були священиками і служили  в церквах Полтавської губернії.

  Михайло Іванович Білинський народився 12/24 липня 1883 року в місті Драбові Золотоніського повіту на Полтавщині (зараз Черкаська область). Закінчив Київську (по деяким даним -  Полтавську) гімназію. Вступив до Московського Лазаревського інституту східних мов. В лютому 1906 року призваний на військову службу та зарахований юнкером до 18-го флотського екіпажу на Балтійський флот. Як пише В.Коротенко: «Очевидно, під час революційних подій 1905 -1906 років не мав якихось радикальних переконань, скоріше навпаки – в ніч з 19 на 20 липня 1906 року «чесно виконував обов’язок у придушенні заколоту», за що нагороджений срібною медаллю з написом «За храбрость» на георгіївській стрічці». 17 вересня 1908 року отримав звання підпоручика по адміралтейству, служив на молодших офіцерський посадах у 2-му Балтійському флотському екіпажі, а також на яхті «Ільмень». У грудні 1910 року переведений до Окремого корпусу прикордонної варти.

 Після звільнення у запас в чині підпоручика у 1911 році, служить у міністерстві фінансів, спочатку в Самарі, а потім  у Петербурзі. На початку Першої світової війни призваний і направлений до 1-го Балтійського флотського екіпажу, де служив командиром роти, завідував зброєю екіпажу та зброярською майстернею. У 1915 році йому було присвоєно звання поручика.

 По революції 1917 року в колишній Росії, та з повстанням нових держав на її території, установився фактично той порядок, що в розпорядження кожної держави, до остаточного вияснення  частини її власності, поступало те майно, яке на той час перебувало на її території. Так і Чорноморський флот, що базувався в українських портах, належав  української державі., крім команди невеликої кількості кораблів, які в той час визнавали більшовицьку владу, але врешті вимушена була повернути кораблі в українські порти. Решта кораблів Чорноморського флоту визнала українську владу і піднесли український прапор.

 Відомий історик української діаспори В.Трембіцький визначає основні дати створення Морського флоту України:  березень 1917 року у Севастополі створено українську чорноморську громаду, яка дала початок до організованого українського життя в місті.

7 квітня 1917 року відбулася перша українська маніфестація, на якій виступив адмірал Колчак: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє існування, наочно його  засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким я маю  за честь, на 90% складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків на світі…». Це було ствердження стратегічної ваги Криму, флоту для України. В травні 1917 року делегація від Севастопольської Української Військової Громади взяла участь в Першому Всеукраїнському Військовому З’їзді в Києві.

  Революція 1917 року застала Михайла Білинського на посаді старшого лейтенанта Балтійського флоту – командира канонеркою. В грудні  1917 року він бере участь в Українському Військовому З’їзді, де стає членом Військового клубу імені П.Полуботька і членом «Союзу Української Державності».

 На початку 1918 року М.Білинський бере участь у формуванні Генерального секретаріату морських справ. Коли  в кінці грудня 1917 року Симон Петлюра починає організовувати «Український Гайдамацький Кіш слобідської України», в склад цього формування ввійшов невеликий, але добре організований і дисциплінований відділ моряків чорноморського флоту, складений із делегатів Українського військового з’їзду.

 Тоді ж була спроба  створити морський штаб на чолі з Дмитром Антоновичем. Як  пише історик Р.Млиновецький: «Душею» того руху були в першу чергу морські старшини – Михайло Білинський, Акименко і Шрамченко».

 23 грудня 1917 року створено вперше Морське міністерство, на чолі якого призначено Дмитра Антоновича.

  М.Білинський, як фахівець з військово-морських справ у травні – жовтні 1918 року  входив до складу української делегації, яка вела переговори про умови підписання мирного договору з Радянською Росією у Києві.

 В часи гетьманщини працює в Морському міністерстві на посаді заступника начальника Головної морської господарчої управи. Він також належав до військового клубу «Батьківщина», який організував за часів  Скоропадського урочисту панахиду і демонстрацію з метою вшанування   пам’яті  гетьмана  Мазепи.

  Після повалення Скоропадського в листопаді 1918 року, партія українських соціал-самостійників  висуває М.Білинського на посаду  міністра морських справ в уряді Директорії. На цій посаді виявляє великі адміністративні здібності та енергію. Організує Чорноморський флот, сприяє розвитку Одеського та Миколаївського портів, налагоджує будівництво військового панцирника, видає закон «Про організацію воєнно-морських сил на побережжі Чорного моря», тобто морського полку, та про Гардемарійську школу. До речі, його помічником був віце-міністр морських справ, його земляк, контр-адмірал М.Остроградський-Апостол.

 Після невдалої спроби перевороту проти Директорії й Петлюри у березні 1919 року і формуванні кабінету Б.Мартоса,  Михайло Білинський відмовляється від посади міністра і виїздить до Галичини де формує гуцульські полки морської піхоти. Є різні версії, чому саме із гуцулів формувався полк морської піхоти. Найбільш вірогідною є те, що гуцули, які сплавляли по гірним рікам ліс, повинні були бути добрими вояками на флоті. Коли повертається до Кам’янець -Подільська – його з наказу  Б.Мартоса заарештовують в «справі» Болбачана і кидають у в’язницю. Незважаючи на протести, просидів  без слідства біля місяця. На знак протесту проти безпідставних звинувачень оголосив голодовку. Зрештою вина М.Білинського у справі підготовки державного заколоту не була доведена і його було 19 червня 1919 року звільнено. Він одержав від Головного отамана Симона Петлюри  роз’яснення, що арешт був «міжпартійним непорозумінням». Саме тому М.Білинський категорично відмовився від чергового підвищення у ранзі і посади міністра, яке йому було запропоноване майже одночасно із звільненням  з в’язниці.

 Після цих подій,  він повертається в Галичину і в квітні 1919 року стає командиром першої української морської дивізії, з якою перебував на фронті весь 1919 рік, разом з гуцульською морською піхотою. Бере участь у кількох боях з більшовицькими військами, але захворів тифом, з якого ледве вийшов живим.

 У 1920 році М.Білинський  стає членом Всеукраїнської Національної Ради, очолював її і стає заступником голови урядової комісії по розробці Конституції УНР.

 Після Варшавської угоди 1920 року, Михайлу Білинському було запропоновано посаду міністра внутрішніх справ, але він прийняв її з умовою, що негайно по заняттю Києва (Другий зимовий похід), він скличе Передпарламент і подасть на розгляд опрацьований ним проект конституції УНР. Військові дії перекреслили ці плани.

 При організації Другого зимового походу М.Білинський очолював  при штабі Повстанської  Армії  Юрія Отмарштайна відділ цивільного управління. Як пише Р.Млиновицький: «М.Білинський знав на початку серпня, що Ю.Тютюнника (він очолював похід) було попереджено про засідку і про те, що москалі мають докладні інформації про план виступу – вирішив взяти участь в поході, кажучи: «нехай хоч один з міністрів українських піде на смерть разом з військом».

 Останній бій головної групи генерала Ю.Тютюнника відбувся в суцільному оточенні червоних військ біля села Малі Миньки на Житомирщині 17 листопада 1921 року. Групу разом з обозом та пораненими оточила червона кіннота й зранку почала атаку. Відбувся жорстокий бій, у якому козаки героїчно билися й не просили пощади. У ближньому бою застосовували гранати, багнети, впритул били з кулеметів. Багато хто підривав себе останніми гранатами, щоб не потрапити до рук ворога. Поранений Михайло Білинський, розстрілявши з воза кілька ворогів, останню пулю пустив собі.

  « Він безмежно любив свою Батьківщину і за неї так трагічно, але водночас і так славно, так по - лицарськи склав своє життя», - писав його сучасник В. Савченко-Більський.

                                              Анатолій  Чернов.

                          Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

ЛЮДИНА – ЕНЦИКЛОПЕДИСТ, ЯКА ЗАВЖДИ ДОКОПУЄТЬСЯ ДО ІСТИНИ

   ЛЮДИНА – ЕНЦИКЛОПЕДИСТ, ЯКА ЗАВЖДИ ДОКОПУЄТЬСЯ ДО  ІСТИНИ

                                      ШУДРЯ  МИКОЛА  АРХИПОВИЧ

     «Немало знайдеться серед наших сучасників майстрів художнього слова, котрі, не спочиваючи на лаврах, бо лаврів тих так і не доскочили, віддають усі сили на утвердження краси української душі. Але ім’я Миколи Шудрі посідає цілком осібне місце в цьому ряду», - писав Василь Осадчий, оцінюючи книгу письменника «За часом, як за плугом».

  Про себе письменник писав так: «Я – Шудря: той, хто доглядав лан, сіяв пшеницю, молотив для людства хліб. Мій рід, од часів Трояню й до сьогодення, справді не має переводу; він – невмирущий, бо мудрий  і працьовитий. Я – це Полтавщина, Трипілля, Кубань, Причорномор’є, Месопотамія, Індія… Це все – історична праУкраїна, від краю до краю: з Карпатського нагір’я до Підкавказьких станиць, од Білої Русі до Чорноморських узбереж…Скрізь, де на Багат-вечір готують кутю – ритуальну кашу із пшеничних зерен»,   ( із нарису «Кутя тисячоліть»).

 Письменник, поет, журналіст, кінодраматург, педагог Микола Архипович Шудря народився 4 січня 1935 року в селі Веселий  Поділ Семенівського району що на Полтавщині у хліборобській родині. Батьки були майже неписьменні. Мати, Параска Омелянівна закінчила два класи і курси трактористів. Батько, Архип Никифорович – також два класи та районну курсантську школу (РКШ). Микола Шудря почав навчатися в семирічній Веселоподолянській школі. По розповідям побратима по перу, його земляка, письменника О.Дмитренка, коли на уроці української літератури 5-го класу писали твір про свій родовід, Миколка, захопився віршуванням і написав у віршах поему під назвою «Писарки». «Писарками», по вуличному, називали їхній рід. Його родичі здавна були писарями у Семенівській волості, а дід Никифор – волосний писар, складав навіть вірші церковнослов’янською  й українською мовами. Микола знав свій родовід до сьомого коліна і пристрасно все це розмалював у своїй поемі. По закінченню семирічки відвідує Семенівську середню школу, де його обрали комсомольським секретарем, а згодом «худорлявого, бідового й безвідмовного, хутко «висунули» в члени бюро райкому та обкому комсомолу». Але потяг до літературної творчості його не відпускав від себе. Він продовжував писати вірші, нариси, фейлетони які друкував у стінній газеті, редактором якої він був. Надсилав свої вірші і у республіканські газети. Збереглася відповідь газети «Зірка» на віршовані твори Миколки Шудрі, в якій зазначалося: «оригінальні рядки, які надіслав нам Микола Шудря з Веселого Подолу на Полтавщині…». А ще… Микола захоплюється математичними науками. Він стає учасником Міжнародної математичної олімпіаді в Празі, де посідає перше місце.

  Після закінчення школи вступає до Київського університету на журналістський факультет.  Літератор і публіцист О.Мусієнко, староста курсу, згадував: «Із 150 студентів – журналістів вступу 1953 року вийшла власне невеличка Спілка письменників. Тут були поети, прозаїки, піснярі і навіть один казкар». І дійсно, однокурсниками М.Шудрі були Б.Олійник, В.Захарченко, В.Крищенко, Ю.Ярмиш та інші, які стали знаними українськими літераторами. «У середині 50-х років, - згадує Ю.Ярмиш, - я разом з М.Шудрею і В.Симоненком (який вступив в університет у 1952 році) робили університетську багатотиражну газету «За радянські кадри». Її авторами були В.Черновіл, В.Коломієць, О.Лупій, В.Підпалий та інші.» Серед викладачів університету М.Шудря з вдячністю згадує завідуючого кафедрою бібліографії та книгознавства С.Петрова, завдяки якому він ще з першого курсу захопився вивченням архівних документів, що стало йому в нагоді в подальшому творчому доробку.

  Після закінчення університету навчався в аспірантурі і одночасно викладав (1964-1967рр.).  Студент університету О.Дмитренко так згадує свого викладача: «У чомусь трохи баламутний, начеб неорганізований, зовні вайлувато-незграбний, але симпатичний близорук…Микола Архипович – наш короткочасний молодий викладач-аспірант, чий нарис «Терен-дерево» потряс факультет». Це нарис вперше був опублікований в газеті «Радянська Україна», в якому автор розповів про вилківських рибалок, з якими він ходив Чорним морем аж до турецького берега, побував на Зміїному острові. «Точність деталі, колорит штриха, свіжа рельєфність характеру, гострозорість…І заслужені лаври кращого нарисовця газети» - таку характеристику нарису та автору дав О.Дмитренко. У 1961 році М.Шудрю визнано  кращим публіцистом у журналах «Україна» й «Знання та праця», в газеті «Колгоспне село» («Сільські вісті»). Після Чорнобильської аварії Шудря поїхав в небезпечну зону і тривалий час журнал «Україна» публікував його репортажі із зони лиха. За ці публікації одержав премію Спілки журналістів України «Золоте перо».

 Почавши свою журналістську діяльність ще в студентські роки, М.Шудря довгий час працював у різних періодичних виданнях: газеті «Літературна Україна», «Радянська Україна», «Наш час», в журналах «Україна», «Народна творчість та етнографія». Займав посаду старшого редактора Головного управління газет і газетних поліграфічних підприємств Комітету у справах преси при Раді міністрів УРСР. Одночасно М.Шудря  викладав історію книги і сценарну майстерність у Київському інституті культури (1969-1976 рр.). Був редактором журналу «Україна» (1980-1991 рр.).

 Митець-журналіст М.Шудря працював переважно у жанрі нарису, який вважав формою, де важлива робота з пошуковим матеріалом, невідомими фактами й іменами. Дослідниця творчості письменника Анна Косенко назвала М.Шудрю дослідником-пошуковцем. О.Дмитренко писав: «Пристрасть до блукань (а нею – і до журналістики та письменства) ще в підлітковому віці пробудила в ньому дорога до школи за сім кілометрів. Крізь завірюхи та хвищі – з веселоподілянського хутора у Семенівку». У 80-х роках письменник захопився журналістськими розвідками, відкривши окремий розділ в журналі «Україна», де друкувалися рукописи письменників-класиків, літературно-мистецькі знахідки, «заборонені історії із суспільного життя». А.Косенко підкреслює, що «незважаючи на цензуру йому вдалося надрукувати задовго до реабілітації спогади Н.Махна, листи до дружини М.Леонтовича, щоденник Ю.Яновського, Л.Курбаса, нотатки Ю.Тютюнника, багато матеріалів про О.Довженка. За його сприяння побачили світ заховані в архівах і приватних бібліотеках твори М.Зерова, Г.Косинки, Л.Курбаса, І.Кавалерідзе.». Улюблені жанри М.Шудрі – нарис, репортаж, есей-розвідка, документальна повість. Про себе казав: «Я людина не консервативних поглядів, тому що з літературою завжди був близько, хоч у мене особливий напрямок – документальний…Я ж чистої води документаліст. Я за – «искусство левое…но не левее сердца». Б.Олійник називав М.Шудрю «врожденним науковцем, шукачем, безмежно талановитим слідопитом і народознавцем».

 Особливу роль в творчості М.Шудрі належить його Шевченкіані.  Дослідник творчості М.Шудрі В.Яцюк писав: «Зацікавлення письменника поетовою долею і творчістю виявилося ще в дитинстві, на тій мальовничій землі, якою 1845 року ходив і милувався Шевченко, гостюючи в українського дідича – власника Веселого Подолу Аркадія  Родзянка. Усі бувальщини про ці відвідини розповів допитливому учню учитель української мови та літератури Г.Діденко, а ще раніше – материн батько вчителя Марко Гетьман, що народився  ще у 1812 році. Отож виходить, що довідався про все те маленький Миколка чи не з перших вуст». Літературознавець Ф.Погребенник у своєму дослідженні «Народ про Шевченка» наводить прецікавий запис із книги відгуків Шевченківського музею в Києві: «Тарасу Григоровичу! Клянусь тобі, що я присвячу своє перо, як і ти, боротьбі за справедливість. Студент першого курсу факультету журналістики КДУ Микола Шудря». Звідтоді він розпочав вивчати і осягати не лише долю і творчість Великого Українця, « але й усе, з- як писав  В.Яцюк,- що було дотичним до силового поля генія». Перший друкований нарис присвячений Шевченкові «Під струнким явором» був надрукований у студентському альманасі «Світанок» (1958). В ньому йшлося про причетність Шевченка до духовного світу Л.Глібова, народженого (як і Шудря) у Веселому Подолі. Потім була стаття-нарис «Світла зброя поета» (1961) – про долю музею Шевченка під час Другої світової війни. М.Шудря був одним із перших, хто почав клопотатися про видання шевченківської енциклопедії. У 1998 році він разом з О.Дмитренком пише повість-пошук «Верховіть череватого дуба» в якій в результаті пошуків було досліджено нові факти з родовіду Т.Шевченка. У  Шевченкіані  Шудрі чимало творів суто журналістських, публіцистичних. Серед них: «Зійшла зоря, та не назоріла» про експедицію журналу «Україна» шляхами Шевченківського краю(1988), «Тернова доля» - публікація першої біографії Шевченка, написаної В.Масловим (1989), розвідка «Геній: від суниць до зірниць. Мала  батьківщина. Земля. Гора. Всесвіт» в якій у «конкретиці осмислень представлено творче єство поета-художника-індивіда» ( 2001 ).

 В.Яцюк писав про М.Шудрю: «Це надзвичайно чула людина з якимсь по-особливому дитинним відчуттям світу і всесвіту. І в Шевченковій долі та творчості Микола Архипович для себе також обирає «сюжети», які безпосередньо стосуються прояву краси, добра, українства; він осмислює роль народної пісні у феномені поета, цікавиться малярським доробком митця, а іноді віднаходить нові його малюнки чи такі, що безпосередньо пов’язані з творчою долею Шевченка».

 Ще навчаючись в університеті Микола Шудря захопився кінематографом. Письменник Л.Череватенко досліджував шляхи входження М.Шудрі у кінематограф. Почався цей шлях зі знайомства М.Шудрі з романом Ю.Яновського «Вершники». «Десь на 2-му курсі університету потрапив мені до рук п’ятитомник Ю.Яновського, - згадує письменник. - Свіжими очима я прочитав  «Вершників», і мене приголомшило панорамне речення з «Подвійного кола»: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників». Про бій під

Компаніївкою…Одне тільки речення, а перед нами – не лише розгорнута картина бою, а й багатовікове буття цілого народу. І я подумав тоді: мабуть, отак і маємо тепер писати – кінематографічно». Згодом М.Шудря ознайомився з кіносценарієм «Земля» О.Довженка. «Прочитав -  і зрозумів, що це не просто кіносценарій, а справжня, сучасна й висока проза… Потім керівник учбової студії Київського університету О.Єлізаров залучив мене до кіносправи безпосередньо». Для кіностудії М.Шудря написав кілька сценаріїв. Першим професійним документальним фільмом по сценарію М.Шудрі  став «Дума і доля» про долю українського кобзарства і легендарного кобзаря Є. Адамцевича,  «який доніс до нових поколінь «Запоризький марш». У фільмі також прозвучала пісня складена ще в часи Визвольних змагань у виконанні Адамцевича. Як згадує Л.Череватенко: «Вибухнув скандал…позабирали геть усі плівки – й зображення, і фонограми. І все чисто знищили». Потім були сценарії «Український кореспондент Маркса», про українського соціаліста-утопіста С.Подолинського, «Долаючи земне тяжіння» - про українських космологів, який теж зазнав переслідування влади «за націоналістичні прояви». Л.Череватенко писав: «Ні, зовсім не легким було входження М.Шудрі в український кінематограф. Проте на сьогодні в його послужному спискові десь 120 кінострічок…На цьому варто наголосити: йому не дозволяли розвернутися, показати , на що здатен.».  Л.Череватенко наводить приклад коли сценарій фільму «Геній під чужим прізвищем» про Ю.Кондратюка (Шергея), що насправді вийшов з-під пера М.Шудрі був анонсований як сценарій льотчика-космонавта В.Севастьянова. Бо на той час  письменник не міг скористатися своїм авторським правом. Повнометражних фільмів у нього лише два: «Відкрий себе» - про Г.Сковороду та «Тарас» - про Т.Шевченка. Доля Г.Сковороди не давала спокою М.Шудрі ще в студентські часи, коли він присвятив мандрівному філософу свою поему. Надихнуло його на  створення сценарію творча дружба з І.Кавалерідзе, який в цей час (1972 рік) створював пам’ятник Сковороді у Лохвиці. «З подачі сценариста підхоплено унікальну ідею: стрічка має запам’ятати й відтворити кожну мить народження постаті Г.Сковороди - згадував О.Дмитренко, - весь вогнедишний процес відливання образу генія в металі».  Л.Череватенка писав: « Фільм про Сковороду це фільм-оповідь «од першої особи», побудований на цитатах із філософських праць і листів Григорія Савича». Філософ заговорив не просто людською мовою, а «мовою, до якої віками тягся і яку чекав почути від мистецтва народ» (О.Дмитренко). На перегляді фільму тодішній міністр кінематографії С.Іванов випалив режисеру фільму Р.Сергієнку: «Хіба в кіно ходять, щоб вивчати філософію?». Фільм поклали мерщій на полицю, і пролежав він аж до 1989 року .

 Вже наступного року Микола Шудря пише сценарій  «Тарас» і разом з кінострічкою «Відкрий себе» цей фільм здобуває найвищі лауреатські лаври – Державну Шевченківську премію. Стрічку «Відкрий себе» названо взагалі еталоном документального філософського кіно.

 Взірцем для М.Шудрі в кінематографії був О.Довженко. Він стало цікавився творчістю О.Довженка, нотував і призбирував геть усе що мало стосунок до геніального митця. Розпитував живих свідків, сидів в архівах – цілеспрямовано і вперто працював. І наслідком його трудів – вийшла книга присвячена 110 - літтю  О.Довженка «Геній найщирішої проби». Л.Череватенко вважає, що ця  книга «стала важливою саме на цьому етапі української державності та української культури…коли одночасно з масованою атакою на державницький український кінематограф відбувається розгнуздана атака й на О.Довженка…». В Шудриної  книзі О.Довженко – мужній борець, «войовник-праведник, що наражаючись повсякчас і зухвало на небезпеку, всіма можливими засобами обстоював право жити для рідного народу. І стояв на тому до кінця» (Л.Череватенко).

 А ще… Микола Архипович чудовий поет - лірик. Для нього поезія не просто «виквіт натхненої праці, вона - стан зворушливої душі. Пишеться тоді, коли тебе переповнюють почуття,  коли слова мимохіть вихлюпуються на папір, коли твої рядки бринять музикою, - писав М.Шудря». По суті це поезія – відчуття. І треба лише доторкнутися серцем до слова, щоб збагнути силу любові і ніжність поезії  Миколи Шудрі:

                                           Пізнє кохання-

                                                        може, й востаннє,

                                           Та воно світле,

                                                        як перша любов.

                                           Хай і під вечір –

                                                        не на світанні,

                                           Тільки ж у серці

                                                        хвилюється кров…

 Микола Архипович часто бував на своїй малій Батьківщині в селі Веселий Поділ. Семенівщину називає «райським закутком полтавської землі» Він пишався своєю землею та людьми, які тут народилися і яких «від колиски й до скону супроводжує музика, спів, мелодійне слово, граєво барв». 2007 року Микола Шудря разом з Євгеном Бутенко випускає довідник-антологію «»Зерна пшеничної віри». Це довідник, як пише М.Шудря у передмові  – «  насамперед пропам’ятна книжка про славетних людей нашого краю, нагадування про тих, хто самовіддано творить майбутність Української держави, розповідь у науку тим, хто не встиг ще остаточно обрати дорогу в своєму житті (так от їм приклади)»

 У лютому 2010 року в Києві відбулася виставка. «Тугий сніп з української ниви», присвячена 75-літтю від дня народження Миколи Шудрі. Уся експозиція – суголос практичної діяльності Шевченківського лауреата. «Це людина-енциклопедист, людина яка завжди докопується до істини», - наголосив професор фізики В.Шендеровський. Журналіст С.Бондаренко назвав М.Шудру невтомним шукачем і відкривачем невідомих фактів та імен. І взагалі, пише журналіст, «вважається, якщо Шудря чогось не знає, то цього не знає ніхто».

     27 березня 2012 року відійшов у засвіти Микола Архипович. Не стало мудрої, шляхетної людини, справжнього лицаря духу. Вічна пам'ять і небесний спочинок Вам, наш земляче!...

                                                                                                    Анатолій  Чернов

                                                                     Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

ЗНАКОВА ПОСТАТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ( Я ПИСАВ ПРО ЖИТТЯ…)

                        ЗНАКОВА  ПОСТАТЬ  УКРАЇНСЬКОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

                                      (   Я   ПИСАВ  ПРО ЖИТТЯ…)

                                   ДІМАРОВ  АНАТОЛІЙ  АНДРІЙОВИЧ

 Якось, Анатолій Дімаров на запитання, чи забов’язаний письменник мати чітко виписану громадську позицію, відповів так: «Знаєте, я ніколи не брав собі в голову, що треба виписати якусь там громадську позицію. Це в зародку убиває художню творчість – коли наперед уже знаєш, що треба. Я писав про життя…»(«Українська літературна газета 28.05. 2010 р.).  Ця позиція стала життєвим кредом письменника. В «Історії української літератури 20-го століття» (т.2, Київ 1998 р.)  сказано: «У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 60-ті  роки, впродовж яких одна за одною виходили частини роману «І будуть люди»…».

  Народився письменник  17 травня 1922 року в Миргороді, що на Полтавщині у хліборобській сім’ї. «Я народився на хуторі Гараськи, що лежав недалеко від Миргорода, - писав в спогадах А.Дімаров, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у всіх анкетах.  Народився в сім’ї гречкосія, Гарасюти Андроніка, у якого було 100 десятин землі… Мати із родини священика, закінчила  до революції єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою... У 20-х роках  батько висватав її та забрав на хутір із Миргорода». У 1929 році Андроніка Гарасюту розкуркулили і щоб врятувати

 сім’ю від Сибіру,  батько відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй  удалося поміняти дітям метрики, а прізвище -  на своє дівоче – Дімарови. Дитинство Анатолія  проходило у  тяжкі для села часи колективізації та голодомору. Особливо потерпали Дімарови в роки голодомору: « Лютий голод прийшов напровесні 1933-го…. Мертві лежали коло церкви, як килими....Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительниці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялась що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері ступила до хати та й сіла одразу на лаву, поруч з клунком: - Ну, дітки, будемо живі!»  1933 року, тікаючи від голоду,  родина переїхала на Донбас.

 В школі Анатолій вчився добре, захоплювався літературою. «Я зростав на українській і світовій літературі, - згадував письменник, - А з дитинства нашим богом був Шевченко…Якось мені в руки вперше потрапив Єсенін. Я був приголомшений. Боже мій, яке це свято поезії!...Багато читав закордонних поетів  у перекладах… У п’ятому класі А.Дімаров почав віршувати. «На мене напала справжня поетична пропасниця, - писав письменник, -Тіпала мене вдень і вночі, рими, ямби, хореї сипалися на мене, як з переповненого лантуха, і я віршував, віршував, віршував…». Він навіть написав поему про Будьонного, яку направив в Київ до піонерської газети. На диво, республіканська газета відізвалася, оцінивши його поему як «недосконалою» і порадивши юному поету  «учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних». І під кінець: «Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!». Ось цим він дуже гордився! Вже в десятому класі, як учасник шкільного літературного гуртка, А.Дімаров прийняв участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів, який проводився у Москві. За вірш «Починається юність» йому була присуджена третя премія. Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров писав: «Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита…Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання збірка творів.

 Після закінчення школи (1940) А.Дімаров збирався вступати до Інституту журналістики, але раптом усіх випускників забрали в армію. «На війну я потрапив  першу ж її секунду, ще й Молотов не виступав, - згадує письменник. Нашу дивізію всю підняли по тривозі й пригнали ближче до кордону...Моя перша атака відбулася під Могильов-Подільському (липень 1941 р.). Отримав сім автоматних куль у руку. Під ногами міна вибухнула… Моє щастя, що я поранений і контужений уже в перші дні війни, вибрався з оточення й у полон не попав…Через два роки ще контузія…З 1943 року я був непридатний до служби – інвалід 2-ї групи. Повернувся  до родини в село Студенці, що на Дінці під Харковим. Попав в окупацію. Організував партизанську групу, яка брала участь в збройних сутичках з німцями». Після звільнення совєтськими військами Харківщини 1943 року, незважаючи на те, що Дімаров мав довідку інваліда його забрали до армії: «Мели усіх підряд чоловіків, починаючи з вісімнадцятого віку, без усяких медкомісій та оглядів, - згадує письменник, - маєш дві руки та ноги, значить «годєн, і нікакіх разговоров». Взяли навіть горбатого сусіда, що тоді говорити про мене! І погнали нас на німецькі кулемети…Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому і пригнали в містечко зруйноване дощенту.. Видали по половинки цеглин, показали величезну водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить…бігти на ворога, який засів на протилежному боці. Й… вибивати їх звідти напівцеглинами. А вони хай думають, що то…гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націлиними нам у спину кулеметами». Під час атаки А.Дімаров був поранений. «Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною в руках. Не випустив зброю», - з притаманним йому гумором пізніше  розповідав А.Дімаров.

 Після шпиталю Дімаров повертається до матері, яка на той час проживала на Луганщині, де працював секретарем сільради села Студенок. Мати, знаючи про мрію сина стати журналістом, взяла його вірші і пішла до редакції газети «Радянська Україна», яка розміщалася у звільненому райцентрі Марківка. Згодом  Дімарова, після ретельної перевірки (був в окупації) зарахували в штат газети на посаду коректора. Коли редакція газети переїхала до Харкова, разом з нею переїхав і А.Дімаров. Весною 1944 року його посилають у Луцьк в газету  «Радянська Волинь», в якій він працює завідуючим  відділом культури.

 На Волині стає свідком колективізації і сталінських репресій, фальшування виборів за «непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна». Письменник згадує: «На Волині не раз хлопці-бендеровці могли на той світ спровадити, я  ж приїхав туди переконаним сталіністом. Це вже як поїхав, то був запеклим націоналістом». Пізніше в своїх спогадах А.Дімаров про перебування на Волині (1944-1950) писав: «нас називали «совєтами», або ще точніше: ми були окупантами…які вірою і правдою служили нелюдській системі…».

 1950-1951 роки Дімаров навчається в Літературному інституті ім. Горького в Москві. Пізніше в інтерв’ю журналісту УНІАН Соловйову письменник так поясняє причину, з якої він полишив Літературний інститут: «В інституті ім. Горького я би там нічому не навчився. Мене вже пекла моя тема, нестримно тягло до писання, а та схоластика, що нею напихали у літінституті – марксизм - ленінизм, науковий комунізм і навіть вступ до мовознавства – вони ж письменнику нічого не давали!...Тобто, це була мертва наука». 1951-1953 рр. А.Дімаров вчиться у Львівському педагогічному інституті, після закінчення якого працює в редакції газети «Радянська Україна», головним  редактором Львівського обласного видавництва. Після закінчення у 1960 році Вищої партійної школи призначається головним редактором видавництва «Радянський письменник» у Києві.

 Як не дивно, літературна кар’єра Дімарова почалася таки з поезії. Його вірші почали друкувати  газети.  Вони якимось чином потрапили до Тичини та Рильського, які дали віршам схвальну оцінку. Власне по рекомендації цих поетів та літературознавця Новиченка Дімарова і було прийнято в Спілку письменників України (1949). Один із таких віршів зберігся і був надрукований в газеті «День» в травні  2008 року:

                           Осінь стукає в вікно: - Ви готові? Ви готові? –

                           Відцвіли уже давно чорнобривці тонкоброві.

                           Відцвіли й минулі дні, що мені весна наснила.

                           Ти наснилась теж мені, чи не правда, моя мила?

                           Це було давним -  давно. Або й зовсім не бувало…

                           Я не знаю…Все зів’яло…Осінь стукає в вікно.

А.Дімаров згадує: «Я, фронтовик, раптом почав писати вірші про те, як нам набридла війна, про любов і як ми мріємо про мир. А Сталін якраз збирався в цей час напасти на весь світ, і була спущена команда: Менше «болтать» про мир. Мене тоді викликали до секретаря парткому: побили, побили та й нічого..».

 Першу книжку – збірник оповідань «Гості з Волині» видав у 1948 році, далі були «Волинські легенди»,  «Дві Марії» та інші.. « Про прозовий цикл про Волинь – я не хочу про нього згадувати – тоді я був сталіністом і багато про що не знав, - писав письменник. Це така каламуть радянська. Ми, тоді ще журналісти, звикли писати не те, що бачили, а те, що треба було для газети… Правду про Волинь я написав пізніше у своїх спогадах». Письменник М.Слабошпицький писав: «Важко повірити, що чоловік, котрий написав ті злополучні «Гості з Волині» став тим Анатолієм  Дімаровим, якого сьогодні знаємо». Дослідник творчості Дімарова Т.Стефанович так оцінює ранню творчість письменника: «Творчість А.Дімарова виросла з того часу, коли несвобода, офіційна брехня охопила низи суспільства, а верхи розбещували себе, коли вільна думка, любов до України, переслідувалася як найбільший злочин. Той час пройшов крізь його серце, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в характерах персонажів».(«Художній дивосвіт А.Дімарова»).  І все ж Волинь для Дімарова стала по словам письменника: «його другою батьківщиною, де у мене проснулась душа, душа національно-свідомої людини».

  1956 році вийшов з друку роман Дімарова «Моя сім’я», а слідом роман «Ідол» (1961), в яких автор піднімав теми морального виховання в сім’ї, школі, відповідальність за скоєння правопорушень самої молодої людини. «Мені набридло брехати, і я подумав: а де правду можна описати – тільки в «сімейних» творах», - згадує письменник. В інтерв’ю журналістки Н.Малімон,  Дімаров так поясняє свою сімейну тематику: «Чому я у сімейну тематику кинувся? Не хотів славити партію. У печінках мені сиділо! У газеті наславився…Як же мене тіпали за ті два романи…Писали: де Дімаров знайшов такі сім’ї, чому не показав ролі піонерської і комсомольської організації?» (газ.«День».06.2008). А в московській «Літературній газеті» письменника назвали «Автором міщанських романів».

 Визнання А.Дімаров одержав у 60-ті роки з виходом частин роману-трилогії «І будуть люди» (1964, 1968, 1977), де показано складний і драматичний шлях українського села в час, позначений культом особи. В інтерв’ю з журналістом Р.Новакович Дімаров розповів як він працював над цим твором:  «Цей роман якось по іншому мені писався. Сколихнулося в душі оте мовне море – багатство полтавської землі…Писав без нашарування видавлював з себе газетяра, а саме газетні штампи ( «Партія наш керманич, «З великим піднесенням» тощо), без оспівування партії та уряду, писав від серця». (газ.»Дзеркало тижня» 04.2007 р.). В розмові з журналісткою Н.Тисячною письменник говорив: «На початку роботи над цим твором визрівав задум написати історію українського народу з кінця 19 століття аж до хрущовської  «відлиги» Але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення – також, про репресії – у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги. І було ж мені непереливки за «І будуть люди»!. Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман». (газ. «День» 31.10 2008 р.) Роман називали антирадянським, антипартійним, а на письменника навісили ярлик антисеміта. У 1964 році роман таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями, третину твору скоротили.  За другий том епопеї «Біль і гнів», присвячений Другій світовій війні  А.Дімаров одержав Шевченківську премію. У зв’язку з цим письменник говорив: «А першого тому, де я описую долю села і селян від революції до примусової колективізації, яка розорила село і призвела до голодомору 1933 року наче й не існує! Такого ще не було» (інтерв’ю з Новакович). Дослідник творчості А.Дімарова  Г. Штонь писав: «В романі «Біль і гнів» автор показав, що народ, навіть опинившись по ворожий бік фронту, не почувався, а точніше – не перебував бездіяльно приреченим. Він продовжував жити за незбагненим і для офіційної Москви, і для завойовників велінням власної своєї суті, закоріненій не у вчорашній, а «природній» своїй історії, яка сформувала і духовні підвалени його щоденності» («Духовний простір», Київ 1998 р.). Г.Штонь ставить роман А.Дімарова в один ряд романів і повістей про окупаційне лихоліття, написаних О.Довженком, Гр..Тютюнником, М.Стельмахом, які вважає  «єдиним островком  антитолітарного прозописьма на терені колишнього СРСР»

 Найулюбленішим жанром А.Дімарова в роки творчої зрілості стали «історії» - сільські, містечкові. міські. Започатковані вони були збірником «Зінське щеня» (1969), пізніше виходять збірки «Сільські історії» та «Містечкові історії» (1987), «Болі на продаж» (1888). Головні мотиви цих збірок – це людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Це роздуми про причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом; які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи як добро, благородство, милосердя. Б. Антоненко-Давидович в листі до Д.Нітченка писав: «Зінське щеня» справила на мене дуже приємне враження…в ній письменник дуже правдиво відтворює життя сьогоднішньої України, зокрема й милої Вашому серцю Полтавщини». (лист від 24.09.1970). 1997-1998 рр. виходять  спогади А.Дімарова «Прожити і розповісти» - це повість про його покоління, епоху, повість про 70 літ. Поряд з індивідуальною долею Анатолія Андрійовича, змальовується доля українського народу, портрет 20 століття. «Письменник описує різної значимості  факти з свого життя, прагне зрозуміти, чого саме так, а не інакше складалась доля його та близьких йому людей», - писала літературознавець О.Скнаріна. 2009 року вийшла остання книжка письменника «Божа кара», яка містить дуже різні за настроєм твори, але всіх їх об’єднує «оповідальна інтонація, відсутність нав’язлових дидактичних оцінок і виваженість кожної фрази. А відтак  - лаконічність», - писала журналіст О.Михайлова. А.Дімаров дуже ретельно працював над кожним словом: « Я страшенно не люблю млявої фрази. Фраза повинна бути як накачані  м’язи, а не як щось аморфне…», - писав письменник.

 В творчому доробку письменника п’ять романів, 18 прозових збірок та 8 повістей. У 1991 році А.Дімаров написав сценарій фільму «Ізгой» по своїй повісті «Симон – різник».  Письменник тонко відчуває час, у якому живе. По словам Стефановича: «Дімаров своєю творчістю допомагає людям пізнати самих себе, пробуджувати в серцях благородні поривання, відстоювати чистоту високих почуттів. Питання чесності й правдивості, моральної чистоти, заглибленості в людські цінності є ключовими у його творчості». Василь Симоненко  високо цінив творчість письменника: «Взявши до рук новий твір талановитого письменника, Шевченківського лауреата А.Дімарова, ми не на мить засумніваємся в тому, що разом з автором розкриємо ще одну сторінку народного життя з усім трагізмом історичних подій і високістю його духу. Анатолій Андрійович є і завжди буде знаковою постаттю української літератури». Його по праву називають патріархом української літератури. Він лауреат літературної премії імені М.Коцюбинського(2008)..

 Анатолій Дімаров і зараз займає активну громадську позицію в суспільстві. З 1990 року являється  членом Демократичної партії України. В інтерв’ю  «Українській літературній газеті» (20.08.2010 р.) письменник призиває не бути байдужими до дій антинародної влади в Україні: «У мене таке враження, що люди при владі заповзялися довести свою любов до України без українців, їм територія потрібна, а не українці, які живуть на ній. Отже не будьмо байдужими. Чого-чого, а байдужості у героїв моїх книг не було». І хай здійсниться його, як він каже, «бандитська» мрія: «Щоб Росія якось відчепилася від України…бо Україна не відчепиться…І якщо Божа правда є на світі то це здійсниться».(газ.»День» 16.11. 2007 р.).

                                                                                           Анатолій Чернов.

                                                                                                        Полтава.

ВІН В МУЗИЦІ ДО «КОБЗАРЯ» ВОЗДВИГ НАРОДУ МОНУМЕНТ НЕРУКОТВОРНИЙ

Шевченко – поет духа
Лисенко – поет музики
Ян Хойнацький.

     ВІН  В  МУЗИЦІ  ДО  «КОБЗАРЯ»  ВОЗДВИГ  НАРОДУ  МОНУМЕНТ 

                                                 НЕРУКОТВОРНИЙ                                                          

        Молодість Миколи Лисенка припадає на часи, коли ще жив і творив Тарас Шевченко. Як і Тарас Шевченко, Лисенко теж «березневий» - він побачив світ 22 березня 1842 року. Це були часи початку відродження українського національного руху. Збільшувалися ряди активних і свідомих українських патріотів. Все частіше студентська молодь, вихована в російському дусі й оточенні,  вивчала українську мову, звичаї і традиції свого народу. Таку еволюцію пройшов і Микола Лисенко. Його батьки були дідичі-аристократи, і як переважна частина української шляхти – забувала помалу українську мову й традиції. Тож дитину виховували на аристократичний – московський лад. Та на малого Миколку впливали не так батьки, а більше дядьки по лінії матері – Болюбаші, та по лінії батька –Лисенки. Родом із старого козацького роду вони притримувалися українських традицій і не говорили інакше – тільки по-українському. З «Кобзарем» Тараса Шевченка Микола вперше познайомився в домі свого дядька Олександра Лисенка. Дослідник життя і творчості М.Лисенка А.Архимович так описує враження юнака від знайомства з «Кобзарем»: «Картини боротьби українського народу, жахливе становище покріпаченого селянства, чарівна природа України, ніжність і хвилюючі ліричні почуття – все, що так майстерно змальоване в «Кобзарі», глибоко запали в юне серце і запалали беззавітною любов’ю до народу, яка невгасла до самої смерті композитора». Остап Лисенко, син композитора, у своїх спогадах згадує розповідь батька про першу його зустріч з «Кобзарем»: «Цілу ніч просидів я над «Кобзарем» і з того часу не розлучався з ним. Навряд чи гадав дядько, що ця тоненька книжечка переверне все моє життя. А вийшло саме так». У 1861 році Микола Віталійович, тоді студент Київського університету, зустрічав труну з тілом поета, яке довго мандрувало з далекого Петербурга на «Вкраїну милу». До самої пристані ішов студент Лисенко в густому натовпі, плечем своїм підтримуючи важку труну.

     Микола Лисенко свято шанував пам'ять Тараса Шевченка. Щороку в березні, всупереч заборонам і переслідуванням, проводилися у Києві Шевченківські вечори, концерти, організатором яких незмінно виступав Микола Віталійович. У 1864 році на студентському концерті пам’яті Т.Шевченка Лисенко вперше виступив на чолі хору перед широкою аудиторією.

  Поезії Т.Г.Шевченка притаманна особлива мелодійність та співучість. «У сполуці з глибокими й зворушливими думками поета, висказаними в його творах, його вірші і поеми…повні своєрідного чару, єдині в своєму роді й досі неперевершені своєю красою, своїм українським народним характером і кольоритом» - писав Антін Рудницький. Багато українських музикантів використовували Шевченкові поезії, як текст для музики. Серед них О.Рубець, І.Воробкевич, П.Ніщинський. Та в найширшому масштабі використовує Шевченкову музично-поетичну творчість Микола Лисенко. Першим його твором до тексту поета був «Заповіт».

   1868 року львівська громада збиралася уперше відзначити Шевченківські дні великим концертом. Була підготовлена доповідь про життя і творчість Шевченка, декламація його творів тощо. Бракувало музичних творів на слова поета. Тоді львів’яни звернулися до М.Лисенка з проханням написати музику до «Заповіту». Молодий композитор був тоді студентом Лейпцігської  консерваторії, а проїжджаючі у 1867 році через Львів, познайомився з місцевою українською молоддю. Лисенко охоче пішов на зустріч проханню львів’ян  і незабаром прислав свою музику до «Заповіту». ЇЇ вивчив збірний хор і з успіхом проспівав у ювілейні Шевченківські дні 1868 року. Цікаво, що другий раз львів’яни прослухали цей музичний твір 7 грудня 1903 року на привітанні автора музики  з нагоди 35-літнього ювілею Лисенка.

    «Заповітом», а слідом за ним інтерпретацією інших віршів поета, М.Лисенко розпочав свій унікальний у світовій музиці багатосерійний вокальний цикл «Музика до «Кобзаря» Т.Шевченка», праця над яким продовжувалася до останніх місяців його життя» - вважає мистецтвознавець Т.Булат.  У листі до П.Куліша композитор пише: «Сам я тепер ревно працював над Шевченком: увів його кілька поспівів на музику. Згодом появлю, може, цілий цикл його поезії піснею і іншою формою, бо у нас велика недостача на розвій музики української» (1869). Перший випуск до музики «Кобзаря з’являється у Лейпцигу в 1868 році Це одна із вершин творчості композитора. Іван Франко писав: «Між власними композиціями Лисенка поміж його опер і оперет – найкращі і найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в яких музикальність вірша він відчув глибше і зумів віддати її краще від усіх інших багаточисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза». Починаючи з 1871 року Лисенко випускає сім збірок музики до «Кобзаря» - всього 82 музичні твори. Твори композитора до слів Шевченка різної величини і форми – від простої пісні та хору до великої форми кантати. З пісень найбільш відомі «Ой, одна я одна», «Гетьмани», «Мені однаково», «Садок вишневий» та інші. Далі йшли хорові твори малої і великої форми. «Використовуючи поеми Шевченка для хорових творів, - писав А.Рудницький, - він почував себе в своїй стихії; що більше ці поеми давали такий поштовх його творчій інтенції, що власне в них він сягнув вершок своєї творчості».Це стосується його кантат: «Б’ють пороги»,  «На вічну пам'ять Котляревського» а кантата «Радуйся, ниво неполитая»»  по словам  А.Рудницького «й досі є одним із найкращих хорово-оркестрових творів в українській музичній літературі, одним з найбільш допасованих до поем Шевченка». І як тут не згадати слова історика мистецтва Крип’якевича: «Те, що Шевченко дав українському народові в слові, Лисенко намагався перетопити в музику».

       У 90-х роках вільного часу через педагогічну завантаженість у Лисенка майже не було. Не дивлячись на це, Микола Віталійович чотири рази влаштовував відомі «хорові подорожі» по Україні – гастрольні концерти, де виконувались переважно твори Лисенка на тексти Шевченка та обробки українських пісень.

     Життєвий шлях Миколи Лисенка не обмежувався написанням музики. Він проявляв активну життєву позицію у громадянському житті. Сучасник композитора О.Лотоцький писав: «В кожну справу, якою він займався, вкладав він не тільки працю, але й душу, і це надавало тій праці значіння творче. Коли не могли відбуватися ніякі публічні збори з українським забарвленням, такі збори, - правда, в обмеженому складі, - відбувалися в просторому помешканні Лисенка». Так в його хаті  уже традиційно відбувалися Шевченкові свята, поки їх не перенесли до приміщення Літературно-Артистичного Товариства. Проводилися і дитячі вечори, присвячені Т.Шевченкові. Олена Пчілка у спогадах згадує про один із таких вечорів: «Найперша така вечірка – святкування роковин Шевченкового народження – відбулася в хаті Миколи Віталійовича. Як він радів тоді!... Маленька доня його племінниці, Орися Стешенківна, прочитала доповідь про Т.Шевченка…інші діти проказували вірші, співали. Все це втішало серце!». Святкування пам’яті Шевченка Лисенко завжди розумів як могутній засіб піднесення громадської свідомості. Традиційні щорічні шевченківські вечори і концерти, які проходили в Києві ніколи не обходились без керівної участі в них Миколи Лисенка. Сам композитор виступає в цих концертах як піаніст і хоровий диригент. Звучать його обробки й авторські твори, композиції інших авторів на слова Шевченка та інших поетів, вірші Шевченка і фрагменти з вистав за його творами.

        Робота з увічненням пам’яті Т.Шевченка була основою громадсько-просвітної діяльності Миколи Лисенка. 1906 року за ініціативою композитора  було засновано «Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Шевченкові у Києві». На адресу комітету надходили кошти від концертів, благодійні внески із-за кордону. Ідея спорудження пам’ятника великому Кобзареві виникла давно. У 1900 році Микола Міхновський – гласний Харківської міської думи вніс пропозицію встановити пам’ятник Шевченкові у Харкові. Його пропозиція тоді була відхилена. Але ця ідея знайшла своїх прихильників. Почався збір коштів. В листі до І.Житецького від 25 квітня 1902 року М.Лисенко пише: «Не откажите в любезности…сто пять рублей, собранные в моем концерте, посвященном памяти малорусского поета Т.Г.Шевченка, передать в Общество им. Т.Г.Шевченка: 5 рублей как годичный взнос и сто рублей как пожертвование».

      Восени 1897 року під виглядом наукового з’їзду  у Києві відбувся з’їзд українських громад з метою створення загальноукраїнської організації. Перші загальні збори обрали М.В.Лисенка членом Ради, в якій він брав активну участь до самої смерті. У 1908 році Микола Лисенко заснував і очолив Український клуб, який перетворився на легальний центр українського руху. Щороку по весні, в неділю або в суботу, найближчу до 22 травня, організував масові поїздки до могили Т.Шевченка. Остап Лисенко згадує: «Бувало, як тільки зазеленіють «лани широкополі і дніпрові кручі», Микола Віталійович вже не знаходить собі місця: «Пора до Тараса в гості». Пароплав прикрашався портретом Кобзаря. На могилі правилася панахида, хор виконував «Заповіт» та інші Шевченкові та народні пісні.  Перебуваючи біля Кобзаревої могили, Микола Віталійович мріяв про вільну відроджену Україну. Працівник Шевченківського національного заповідника Р.Танана наводить одну із записів композитора: «Одвідали Батькову могилу. Подай нам Боже, діждатися кращих жаданих днів волі й світа України-неньки!».

     1911 року Український клуб готувався відмічати 50-ті роковини смерті Тараса Шевченка. Микола Лисенко до цієї дати написав кантату на слова В.Самойленка «До 50-річчя з дня смерті Т.Шевченка». Була підготовлена виставка рідкісних видань творів великого поета. Коли вже все було підготовлено до урочистого свята, раптом прийшла заборона російської влади на вшанування пам’яті Кобзаря. Свято одначе відбулося і як згадує в споминах Л.Лукасевич «прибравши цілком інший характер мовчазної демонстрації. Ніяких промов, без слів, при портреті Т.Шевченка, який стояв у великій залі клубу, організації нашого громадянства, як і інших народів, склали вінці». На кантату «До 50-ти річчя з дня смерті Т.Шевченка» російська влада наклала арешт і прийняла рішення її знищити.

  Помер Микола Віталійович 6 листопада 1912 року. На його похоронах виступив І.Стешенко, який говорив про зв'язок М.Лисенка з Т.Шевченком: «Один взяв у народу слово, другий пісню й возвели народне слово й пісню в перлину творчості. Ці два імена є фундаментом національної української самостійності й самобуття. Та, коли скінчиться будівля цього храму, прийде народ і поклониться своїм пророкам, а їх імена ввійдуть в храм безсмертя…». І наостанок приводимо уривок з вірша М.Рильського «Микола Лисенко»:

                                          Сам чистий серцем, як нагірний сніг,

                                          Він в музиці до «Кобзаря» воздвиг

                                          Народу монумент нерукотворний.

                                                

                                                   

                                                                                     Анатолій  Чернов

                                                           Член спілки екскурсоводів Полтавщини.

МИКОЛА ВІТАЛІЙОВИЧ ЛИСЕНКО

Нехай когось бере в полон Бетховен,
Нехай від Гріга серце затріпоче
Хай Сметану й Шопена люблять люди,
Чи Глінка спогадом зволожить очі…
Почую Лисенка – я щастя повен,
Душа здригнеться – волі, волі хоче,
І рідна пісня розриває груди…
Микола Щербак
(«Коли я чую Лисенка»)

                                                       ПОЕТ  МУЗИКИ

                                      МИКОЛА  ВІТАЛІЙОВИЧ  ЛИСЕНКО

       Основоположник української класичної музики – композитор і громадський діяч Микола Лисенко народився 22 березня 1842 року у селі Гриньки, що на Полтавщині.

 Рід Лисенків походив із козацької старшини, відомості про яких відомі з початку XVII століття. Сімейні перекази Лисенків вважають Вовгуру Лиса, як одного із своїх родоначальників. Вовгура Лис – безстрашний ватажок козаків відзначився в боях із польською шляхтою у роки визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Історичні документи вказують на Якова Лисенка, як на першого представника цього роду, який жив у першій половині XVII сторіччя і брав участь у війні 1648 – 1654 рр. Вся чоловіча лінія роду Лисенків аж до Виталія Лисенка – офіцера кірасирського полку і батька композитора були людьми військовими та завжди займали в армії досить високі становища. Мати – Ольга Вереміївна Луценко – вихованка Смольного інституту, теж із старого козацького роду. Отже, Микола Лисенко міг справді похвалитися, що він «із діда – прадіда козак», що в його жилах нема ні краплі не української крові.

       Його батьки були дідичі – аристократи, і як переважна частина тодішньої нашої шляхти, забувала помалу старі українські традиції і звичаї, рідну мову. Тож дитину виховували на аристократичний – московський лад. Навіть грамоти мати починала вчити по-французьки, а пізніше, батьків полковий товариш – відомий російський поет Фет, навчав Миколку читати й писати по-російському. Та на дитину впливали не так батьки як більше дядьки по лінії матері – Болюбаші. Вихідці із козацької старшини, вони притримувалися українських традицій й не говорили інакше – тільки по-українському. Саме у Болюбашів Миколка вперше почув українську пісню, там у нього блиснули перші іскри любові до свого народу, до його народних обрядів, до культури взагалі та до пісні зокрема. У своїй біографії Лисенко розповідає про це так: « Прийде день Купала…розкладають багаття, заквітчані в польові квіти з віхтями горящої соломи; дівчата стрибають…з піснями через вогонь…Цей елемент, либонь найлютіше прищепився хлопцеві своїми мелодіями, акцією, усією потішаючою і слух і зір обстановкою».  

      Систематично займатися музикою Лисенко почав з п’яти років і виявив великі музичні здібності. Мати вчасно помітила нахили сина і як сама добра музикантка зуміла виявити музичний талант майбутнього композитора і розвинути його. У 1852 році Микола навчався у київському пансіонаті Гедуена. Вчився там добре і закінчив пансіонат блискуче. Він ніколи не забував про музику і з роками любов до неї зростала. Ще в пансіонаті він склав польку для фортепіано на якій позначився вплив народної мелодії.

 По закінченню пансіонату Лисенко продовжує навчання у Харківській гімназії і одночасно бере уроки музики у відомих викладачів Дмитрієва та Вільчака. Вже у Харкові він як піаніст поступово набуває популярність, про що свідчать його участь в салонних концертах у князя Ю.Голіцина.

      Свої літні канікули Микола Лисенко завжди проводив у рідному селі. Разом із своїм названим братом Михайлом Старицьким (який виховувався у родині Лисенків) він любив відвідувати свого дядька Олександра Лисенка. Олександр Захарович кохався у козацькій старовині, співав козацьких пісень, читав вірші Тараса Шевченка. Саме він познайомив молодих гімназистів з Шевченковим «Кобзарем». Від нього ж Микола Лисенко записує свої перші пісні та вже й сам складає для них супровід.

      У 1859 році Микола Лисенко закінчує гімназію і вступає до Харківського університету на природничий відділ, а рік пізніше переходить на той самий відділ Київського університету. Там у 1864 році на студентському концерті пам’яті Т.Г.Шевченка Лисенко уперше виступив на чолі хору перед широкою аудиторією. В той час у Київському університеті йшло бурхливе життя. Зближення зі студентами М.Драгомановим, Т.Рильським, В.Антоновичем, П.Чубинським вплинуло на громадську позицію майбутнього композитора. «Найбільшої ваги питання тогочасне, - писав композитор в автобіографії, - знесення кріпацтва й надання людських прав «найменшому братові», викликало потребу постерегти, збагнути життя цього брата…Він постеріг, що він єсть, де він, у якім краї живе, серед якого люду, чим винен тому людові». Серед товаришів Микола Лисенко й Михайло Старицький і самі врешті пізнають «чиї вони сини, яких батьків»…Обидва стають гарячим українськими патріотами й присягають ціле своє життя присвятити рідному народові. Вони присягають: Старицький присвячує себе літературі та театрові, а Лисенко – рідній музиці. У Києві вони  організують виступи українського студентського хору, концерти і вистави. На той час (1864) випадає й перша вистава знаної вже тоді скрізь в Україні «Наталки-Полтавки під керуванням М.Лисенка.

        Після скасування кріпацтва російська влада незабаром видає указ про заборону української мови. Заборонили співати у театрі українських пісень і по-французькому, бо й того пробували наші артисти 1865 року. Доходило до таких курйозів, що студентський хор під керівництвом М.Лисенка співав українських пісень…французькою мовою, щоб не співати їх російською. М.Антонович з цього приводу писав: «Загальновідомо, що М.Лисенко якому заборонили співати українські пісні в оригіналі, переклав їх для свого хору французькою мовою і так виконував для київської публіки, щоб не співати російською».

     1864 року Лисенко закінчує університет, а у 1865 році захищає дисертацію «Про полове розмноження стрічкових водоростей» і одержує ступінь кандидата природничих наук. Але найбільш вабила молодого науковця музика і він вирішив здобути вищу музичну освіту. Щоб зібрати кошти на навчання він займає посаду мирового посередника у Таращанському повіті. Зібравши готівку, вирушає до Лейпцега, що мав на той час найліпшу консерваторію, щоб там удосконалювати свою музичну освіту. Крім занять у консерваторії Лисенко брав приватні уроки, відвідував концерти, де слухав і вивчав видатні твори у виконанні найкращих артистів. У грудні 1867 року Лисенко виступив у Слов’янському концерті в Празі, де грав українські народні пісні у власній обробці для фортепіано. Його виступ викликав захоплення у слухачів. У тому ж році на прохання  

О.  Барвінського, композитор для Шевченківського свята, яке проходило у Львові пише перший свій оригінальний твір – музику до «Заповіту» Шевченка. Взагалі творчість Т.Г.Шевченка надихала Миколу Лисенка. На слова великого поета композитором було складено біля 82 музичних творів. Серед них три великих кантати для хору, з сольними співами, дуетами й т.п. Композитор С.Людкевич писав: «Лисенко так підложив слова під ноти, що іншої музики до його поезії годі й подумати. Тут Шевченко і Лисенко – зливаються разом ніби в одну особу». Влучно сказав мистецтвознавець Ян Хойнацький: «Шевченко – поет духа, Лисенко – поет музики».

       1868 року композитор випускає свій перший збірник українських народних пісень. Мистецтвознавець Ф.Коллеса писав про збірку: «Так  (як Лисенко уложив) заспівав би сам український народ, якби піднявся на відповідний ступінь культурного розвитку». Всього Микола Лисенко випустив три збірки українських пісень.

       По закінченню консерваторії (1869) Лисенко повертається до Києва і обіймає скромну посаду вчителя музики у приватних школах. Та головна праця – українська музика. Він пише на слова Старицького свої перші оперети «Чорноморці» та «Різдвяна ніч», яку пізніше переробив на оперу. Відчуваючи замало досвіду в оркестровому укладі, Микола Віталійович  1876 року їде до Петербургу, щоб там навчитися оркестрової композиції у російського композитора М.Римського-Корсикова. У Петербурзі йому, як вже відомому музиканту, пропонують місце диригента приватної опери з перспективою переходу до царської опери. Микола Лисенко відмовляється і після закінчення навчання у 1878 році повертається до Києва. 1884 року композитор закінчив оперу «Утоплена», яка вперше була поставлена у Харківському оперному театрі. Він впорядковує музику і пише увертюру до «Наталки-Полтавки», створює три дитячі опери: «Коза-Дереза», «Пан Коцький» «Зима і Весна», а вкінці 90-х років закінчує оперу «Тарас Бульба».

  Стан українського театру з мішаним українсько-польсько-російським репертуаром з розвитком українського руху перестав задовольняти свідомі українські кола. У Києві біля двох визначних діячів мистецтва: композитора М.Лисенка та поета М.Старицького почали об’єднуватися аматори українського театру такі як П.Чубинський, О.Русов, О.Левицький. Всі вони мали прекрасні голоси і були талановитими аматорами-виконавцями. Подією у діяльності цього гуртка була вистава-опера М.Лисенка «Різдвяна ніч» (1874). Але всякий потяг до відокремлення українського театру, здавалось, було назавжди убито забороною українського слова на сцені та в друку зловісним Ємським указом 1876 року. І тільки у 1881 році Кропивницький здобув дозвіл на українські вистави і заложив товариство українських акторів.

       Особливе відношення у М.Лисенка було до Полтавщини. Він цікавився подіями, які проходили на його батьківщині, знав і підтримував дружні стосунки з представниками полтавської інтелігенції. 1893 року композитор з хором здійснює гастролі по Україні – дає десять концертів, половину з них на Полтавщині. Микола Лисенко бере безпосередню участь в організації торжеств присвячених відкриттю пам’ятника І.П.Котляревському у Полтаві (1903). На свято композитор прибув у Полтаву зі своїм хором і музичним твором – хоровою кантатою «На вічну пам'ять Котляревському». О.Пчілка згадувала: «Опріч кантати, в концерті другого дня свята виконано багато інших творів композитора. Лисенко сам грав багато…».

        1904 року Микола  Лисенко відкриває у Києві музично-драматичну школу, котра здобула найменування школи М.В.Лисенка. У школі були класи музики, співу і драматичного мистецтва. В ній навчалися майбутні композитори К.Стеценко і Л.Ревуцький, актори Б.Романицький і О.Ватуля, співак М.Микиша та інші. У цей час М.Грушецький знайомить М.Лисенка з молодим обдарованим юнаком – майбутнім композитором і диригентом О.Кошицем. Пізніше О.Кошиц у своїх спогадах описав цю зустріч: «Поздоровкалися. Рука була дуже м’яка й пухка з короткими пальцями й широкою долонею. Вуса мав невеликі, на манер Шевченка і темного кольору. Волосся почало на голові рідіти, а сам був чисто голений і робив враження справжнього пана…Тоді мене особливо вразило, що Микола Віталійович  говорив чистою українською мовою». До речі, академік А.Кримський на своєму ювілеї у кінці 30 х років говорив, що у Києві в щоденному житті розмовляли українською мовою тільки у трьох родинах: у родині Косачів, родинах М.Лисенка та М.Старицького.

        В останні третині XIX століття посилюються репресії проти проявів українства, починаючи з мови та літератури, музики і закінчуючи архітектурним стилем. Саме в цих умовах у 1897 році під виглядом наукового з’їзду у Києві відбувся з’їзд українських громад з метою створення загальноукраїнської організації. Перші загальні збори обрали М.В.Лисенка членом Ради в якій він брав участь до самої смерті.  1908 року у Києві було засновано Український клуб й першим його головою обрано Миколу Лисенка. Український клуб проводив величезну музичну і культурно-освітню роботу. Він став центром комітету зі спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченкові та комітету з визначенням 50-х роковин від дня смерті поета. З 1909 року за ініціативою М.Лисенка розпочалися громадські мандрівки до могили Т.Шевченка.

     У радянські часи замовчували політичну активність Миколи Лисенка

«нібито заради збереження його постаті у мистецькій сфері. Гасло «Лисенко – сонце української музики (вислів К.Станіславського) – рятувало, хоч плакатний образ ставав тією парадною стіною, за якою губився справжній композитор і діяч», - писала директор музею Миколи Лисенка Р.Скорульська. Микола Лисенко не належав ні до однієї політичної партії, але його  громадська діяльність відстежувалася царською охранкою.  Р.Скорульська приводить «Сводку агентурних данных по Киеву за март 1912 года»: «Известен Отделению, как состоящий ранее во главе украинских преступных организаций и руководивший работами таковых». Л.Старицька-Черняхівська писала: «Все те,що мало в собі хоч макове зерно українського духу, ставало святим для Миколи Віталійовича, бо Україна була сонцем його життя».

     Минав час, померла дружина композитора, помер вірний друг Михайло Старицький, життя йшло до кінця… З незбореною силою проснулося в душі туга за рідними місцями. Останню поїздку на Посулля, в край дитинства і юності Микола Лисенко здійснив в супроводі І.Стешенка у липні 1911 року. Маестро пробув на батьківщині, в рідних Гриньках, всього два тижні; із жалем оглядав залишки батьківського будинку, занедбаний сад…

      Помер Микола Віталійович 6 листопада 1912 року в Києві. Український поет М.Вороний написав поезію:

                                            Серце музики спинилось…

                                            Чуєте – серце музики –

                                            Серце, що ритмами билось,

                                            Вже  заніміло навіки.

      Такого горя Київ ще не бачив…На похоронах виступив Іван Стешенко: «Плач народе! Плач велика Україна. По своєму великому сину». І із Полтави також пролилася «Гірка сльоза на домовину славетного сина України, незабутнього її співця-Бояна – Миколи Лисенка» - так починався некролог, написаний Панасом-Мирним.

  «Інтимна сила українського руху» - називає Миколу Лисенка у некролозі С.Ефремов. «Врешті сам похорон композитора можна вважати чи не першою всеукраїнською демонстрацією, - пише Р.Скорульська. І надто промовисто виглядає на світлинах, з тої сумної і урочистої події, ланцюг молоді в студентських одностроях, що, побравшись за руки, відгороджують багатотисячний жалобний похід від кінних жандармів…Певно, не один із тих юнаків, які вперше стали тоді на оборону національної святині, поклав голову на подальших тернистих шляхах української соборності і незалежності». І тут доречні слова правнука композитора, якій одізвався про свого прадіда: «Микола Лисенко змінив козацьку шаблю на диригентську паличку і зброєю в боротьбі за незалежність України зробив народну пісню».

       Композитор О.Кошиць писав: «Микола Віталійович одкрив новий національний світ у щирій світовій музичній справі, і той прекрасний, так би мовити, ідейно-романтичний настрій суспільства протягом більш півстоліття виховувався його духом…Ім’я такої людини не належить лише історії, воно завжди буде на устах кожного українця, що далі, то більше, в міру того як буде зростати наша національна свідомість…».

                                                                Анатолій Чернов

                                            Член спілки екскурсоводів Полтавщини.

mso-ansi-language: UK;